Восени 2006 року відкрилася нова, більш ілюстрована, сторінка моїх мандрівок – я придбав свою першу цифрову фотокамеру. Фотографував я і до того, але мене засмучувало обмеження в 36 кадрів на плівку – доводилося зважувати, що саме фотографувати, і ретельно шукати один-єдиний ракурс. Ще додайте, що ви не могли побачити світлину одразу – треба було чекати кінця мандрівки, потім змотати плівку назад в коробочку і зробити три візити до фотомайстерні: спершу здати плівку на проявку, потім прийти і вибрати з мікроскопічних негативів вартісні, зрештою, повернутися по роздруковані фотографії. Тож для мене стало справжнім дивом, що тепер одне натискання на кнопку скорочувало цей весь процес до короткої миті, через яку можна було розгледіти зображення в усіх деталях на екрані камери. Із таким піднесеним настроєм 16 листопада 2006 року я здійснив давню мрію – сфотографував усі найцікавіші пам’ятки моєї рідної Олександрії. І дарма, що осінь змела всі барви з дерев і неба – на душі в мене було сонячно.
Мати камеру і бажання недостатньо для того, щоб отримати цікаву фотодобірку, адже в місті чимало будинків – як вибрати, що фотографувати? У 2006 році ще не було списків на кшталт «Wiki Loves Monuments» (ось тут понад сотня пунктів по Олександрії), в інтернеті про місто траплялися лише загальні згадки або новини, а паперові туристичні путівники Україною не згадували про місто, надаючи перевагу більш «розкрученим» населеним пунктам. Тому я покладався тільки на власний досвід і фотографував те, що мені здавалося найбільш непересічним.
Першим у нашій прогулянці постає міський театр, теперішня споруда якого була зведена 1902 року (а взагалі театр діяв у місті з 1880-х років). На старих фото видно, що колись у нього був ґанок з дашком, а на третьому поверсі по центру містився крихітний балкон. Під час Другої світової війни театр дуже постраждав від пожежі, у 1960-х його відреставрували, розширивши фасад двоповерховими прибудовами. Меморіальні дошки біля входу розповідають, що на сцені театру починав акторську діяльність Гнат Юра, а 1998 року тут виступав лідер Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. Коли я навчався у гімназії, ми неодноразово приходили сюди на шкільні урочистості.
Навпроти театру з іншого боку скверу розташований будинок, що неспроста нагадує невеликий палац – це колишня земська управа, зведена у 1908-1910 роках. Себто, ця установа керувала освітою, охороною здоров’я, будівництвом доріг та іншими сферами суспільного життя приблизно у межах сучасного Олександрійського району. У роки совєтської окупації тут містилися різні громадські заклади. Зокрема, з 1970-х діяв «Палац Піонерів» (про барельєф піонерам буде далі), який за Незалежності став «Центром дитячої та юнацької творчості».
Одразу за управою впадає в око найбільш дивовижна споруда Олександрії – будинок голови земської управи Піщевича, зведений 1902 року. У місті немає більш фантастичних вікон і вигинів фасаду, як тут. Звернули увагу на нього й більшовики, чиї партійні органи діяли у будинку протягом всього існування союзу. У 1990-х тут знаходилася житлова контора, потім кілька років будинок не використовувався, а після реставрації з 2006 року став закладом відпочинку та громадського харчування під іменем першого власника.
Усі три будинки дотикаються до вулиці Поштової, на якій у перетині з віссю міста Соборним проспектом примостилася ще одна пам’ятка – банк, побудований наприкінці ХІХ століття. Споруда має невибагливу прямокутну форму, але мене привабило, що на її фасад не пошкодували декоративних елементів, ще й підтримали у гарному стані. Цікаво, що за Незалежності будинок повернув собі первісне призначення – тут знаходилася філія «Промінвестбанку». Але, судячи із залишків вивіски, у 2006 році вона вже не діяла.
Далі по Поштовій з іншого боку знаходиться ще один незвичайний будинок – синагога «Бешмедріс», зведена у середині ХІХ століття. Це єдина культова споруда Олександрії, яка пережила роки войовничого атеїзму. За комуністів їй замурували вікна і використовували як кінотеатр «1 травня» (у 1990-х ми ще ходили школою на кіносеанси). На початку 2000-х її відреставрувала громада церкви Адвентистів сьомого дня і нині проводить свої зібрання. Цікаво, що у дворі є ще один корпус синагоги, двоповерховий, який за совєтів перетворився на навчальний заклад, а пізніше став занедбаний. З вулиці досі можна побачити краї його облуплених стін з порожніми віконницями.
Поштову вулицю ще називають вулицею башт, оскільки саме на ній збереглися чотири старовинні будинки, що мають в собі цей архітектурний елемент. З будинком Піщевича ми вже познайомилися, неподалік знаходиться колишній притулок сиріт, але він не потрапив у поле моєї уваги. Але третя башта є не менш впізнаваним символом Олександрії, ніж театр. Це – будинок пожежного депо 1897 року з чотириярусною баштою, прикрашеною годинником і ажурним балконом по периметру верхнього рівня. Від перших днів і донині в цьому будинку знаходиться пожежна служба.
Остання башта знаходиться через квартал на території міської лікарні – водонапірна вежа, збудована наприкінці ХІХ століття. Це єдина вціліла водонапірна вежа у місті. Вона втратила своє значення після налаштування централізованого водопостачання і нині потрохи руйнується. У 2006 році вже бракувало кількох секцій купола, під яким було видно великий бак для води.
Обійшовши територію міської лікарні, потрапляємо на паралельну вулицю в історичній частині міста, що колись називалася Перекопською, а після Другої світової була перейменована на честь олександрійця Іллі Діброви, очільника місцевих червоних партизанів. На ній в різних місцях знаходилося одразу дві гімназії. Ближче до вокзалу – чоловіча гімназія, побудована 1908 року. Меморіальна табличка на фасаді повідомляє, що в ній навчався майбутній представник «розстріляного відродження» Леонід Чернов, який народився у моєму рідному місті. Окрім того, її директором був батько відомого вченого-славіста Дмитра Чижевського. У роки совєтської окупації гімназію перейменували на школу №1, а після того, як 1932 року вона переїхала до іншого приміщення, тут відкрили аграрний технікум, який за Незалежності перейменували в аграрний фаховий коледж.
До іншої споруди треба йти вулицею в бік річки Інгульця, а після перетину Соборного проспекту уважно дивитися праворуч. Саме там розташована жіноча гімназія, заснована 1873 року. Коли більшовики захопили владу, гімназію перейменували у школу №2. 1951 року для школи збудували нове чотириповерхове приміщення у сусідньому кварталі. Деякий час тут ще діяли початкові класи, а згодом цей будинок передали педагогічному училищу. У 1990-х жіночу гімназію відновили і вона діє донині.
Поруч з жіночою гімназією примостився ще один вишуканий будинок кінця ХІХ століття – царські стайні. Чому вони царські, і де саме в ньому тримали коней, я не зміг знайти інформації. Але ще більш дивно те, якої зміни призначення зазнала ця споруда, адже більшовики спромоглися перетворити її на районний будинок культури, яким він залишається й нині.
Якщо в Інтербелум комуністична влада зазвичай придумувала нове використання для дореволюційних споруд, то після Другої світової війни почала будувати власні. Їх можна впізнати за масивними фронтонами і колонадами чи групами напівколон. Найбільш впізнаваний – кінотеатр «Жовтень» 1962 року на центральній площі міста. У кінці 1990-х він програв боротьбу кабельному телебаченню та відеокасетам і відтоді не працює.
На цій же площі знаходиться ще однин культурний заклад – музична школа, споруджена 1955 року. Вона пережила буремні роки і продовжує розвивати музичні навички юних олександрійців донині.
Якщо від Соборної площі попрямувати назад у бік міської лікарні, то по дорозі побачите один з найбільш масивних фронтонів Олександрії, який належить палацу спорту 1957 року. Раніше він був пофарбований у агресивно червоний колір, як і попередні будинки, але у 2000-х його дизайн значно поліпшили. Як і раніше, заклад займається фізичною підготовкою – нині в його стінах діє дитяча юнацько-спортивна школа №2.
Центральний корпус загаданої міської лікарні теж належить до когорти помпезних споруд. Цей будинок найбільш схожий на палац, бо територія довкола нагадує невеликий парк з алеями, фонтанами і вхідною групою.
На відміну від інших будинків, міська лікарня декорована з обох боків. Фасад, що виходить на вулицю Поштову, прикрашений величезною напівкруглою терасою, яку підтримують шість колон.
Будинок Олександрійської районної ради був зведений у ті ж роки, але з меншим розмахом. Напівколони не тримають фронтон, але фасад облицьований плиткою.
З цього товариства виділяється будинок торгівлі 1962 року. Він має кутове планування і більш витончені риси. Використовувався за призначенням до початку 2000-х (я пригадую, як неодноразово бував там, мене особливо вражав центральний сходовий майданчик), але відтоді перебуває у печальному стані. До речі, такий самий будинок я бачив на головній вулиці Кропивницького, але без шпиля з п’ятикутною зіркою.
Пізніші споруди в місті будували з набагато меншою кількістю прикрас. Наприклад, краєзнавчий музей на центральній площі знаходиться на першому поверсі звичайної п’ятиповерхівки 1967 року. Окрім таблички на те, що це музей, вказують лише кам’яна баба і залишки гармати біля входу.
А ось вже згадана раніше колишня школа №1 (яка 1992 року повернула звання гімназії) після кількох проміжних місць перебування 1972 року отримала власний будинок доволі рідкісного проєкту. Для мене це особлива споруда, адже у 1989-1998 роках я тут навчався. До школи від дому було далеченько як для невеликого містечка – майже 2 кілометри, але вибір припав саме на неї, бо коли я закінчував дитячий садок, це був чи не єдиний заклад шкільної освіти, де навчали українською мовою.
У ті ж роки міська рада отримала нове приміщення, для будівництва якого разом зі сквером знесли частину історичної забудови на перехресті Соброного проспекту і Бульварної вулиці. До числа ліквідованих споруд увійшов і єдиний храм Олександрії, що пережив 1930-ті – Троїцька гімназійна церква.
Ще одна непересічна споруда розташована по діагоналі через дорогу – це будинок зв’язку. В дитинстві мене вражала височезна центральна зала із масштабним панно на тему еволюції поштової служби. А в часи, коли в нас ще не було стаціонарного телефону, ми ходили телефонувати у залу з рядом дерев’яних кабінок (окремий вхід праворуч).
Є в Олександрії дві споруди, фасади яких прикрашають найбільші барельєфи у місті. Перший – це палац одружень 1974 року, прикрашений триповерховою мозаїкою «Сонце кохання». У центрі композиції профілі чоловічого і жіночого облич, які разом утворюють сонячне коло. Серед інших елементів – дубове листя, що символізує чоловічу силу, і грона калини, які є традиційним символом жіночої краси. Будинок знаходиться на вже згаданому перехресті Соброного проспекту та Поштової вулиці.
Друга споруда розташована також на Соборному, але в районі житлової забудови 1970-1980-х. Це палац культури «Світлопільський» 1975 року. Його фасад прикрашає барельєф «Україна мистецька», що є колажем на різні види мистецтва і виразною афішою діяльності гуртків будинку, яких тут близько 20. Окрім того, «Світлопільский» має найбільшу сцену в Олександрії, тому сюди нерідко приїжджають на гастролі відомі співаки і творчі колективи (мені запам’ятався концерт гурту «Скрябін» у 1998 році), а ще саме тут проходили урочистості з нагоди нашого шкільного випуску.
Один з останніх будинків часів союзу водночас є найвищим у місті. Це – 14-поверховий житловий будинок з двоповерховим універмагом «Гірник» на Соборному проспекті (неподалік від «Світлопільського»). Насправді висоток мало бути дві: першу здали в експлуатацію на початку 1990-х, а друга «доросла» лише до 7-го поверху, стояла недобудована до другої половини 2000-х, коли вже інший забудовник вирішив не додавати верхні поверхи, а зупинитися на тому, що вже є. Я бував у 14-поверхівці кілька разів улітку 1993-го, коли ходив до репетитора з англійської мови, і пригадую, як за вікном бачив роботу крана над другим корпусом. Сама назва універмагу невипадкова, адже до 2000-х більша частина міської промисловості була пов’язана з гірничою справою (зокрема, обоє батьків мого тата працювали на шахті «Верболозівській»).
У 1990-х місто переживало економічну кризу, тому нічого нового не будувалося (за винятком торгівельних кіосків та московських церков). Тож єдиною спорудою Олександрії у перші півтора десятиліття Незалежності, яка мені сподобалася, став новий залізничний вокзал 2003 року. Його спорудила «Укрзалізниця» у рамках реконструкції швидкісної залізничної лінії Київ-Дніпро. При цьому прибрали третю колію, замінивши її на широкий перон, бо раніше обабіч неї пролягали два перони метрової ширини і на них було доволі моторошно стояти, коли поруч пролітали потяги.
Взагалі, залізниця в околицях Олександрії з’явилася у 1869 році, а безпосередньо через місто пройшла 1901 року. У 1962 році залізничну лінію електрифікували змінним струмом. Перша будівля вокзалу була зруйнована в роки Другої світової війни, а другу розібрали під час будівництва теперішньої станції. Я пригадую, що вона теж була одноповерхова з центральною залою на два виходи, тільки чомусь вихід у бік міста тримали зачиненим.
На останок повернімося до центральної площі міста. Її історична назва, Соборна, пов’язана з тим, що до 1935 року в її центрі стояв Успенський собор. Це єдиний будинок міста, на честь якого встановлений пам’ятний знак (у вигляді хреста і меморіальної таблички). А безпосередньо на місці колишнього собору в 2006 році ще височів найбільший пам’ятник міста. Про нього та інші скульптури Олександрії піде мова у наступній частині розповіді.
далі буде
Мандрівник і його мандрівки 