Карпатський вікенд 2: На гостини до богів

попереднє < все > продовження

Карта «Карпати: Синяк» була першою придбаною мною з серії пятсотметрівок «Туристські маршрути України». Але лише через чотири роки стала вона у нагоді. До цього ми неодноразово ходили в Карпатах, але все якось східніше. Цього ж разу, схоже, самі обставини змусили нас скористатися саме цією картою. Річ у тому, що вона зображує відносно невеликий район, який щільно прилягає до залізничної гілки, та ще й у такій цікавій історичній місцевості, як мукачивщина. На самій карті пунктиром пролягають одно, та кількаденні маршрути, а на звороті розміщено їх опис, а також деякий краєзнавчий матеріал. В принципі, маючи лише цей кольоровий клаптик паперу, вже можна йти у похід, не потрібні ніякі допоміжні матеріали.

Звичайно, серед пропонованих маршрутів не було такого, який би підходив нам ідеально, тому довелося скласти комбінований: перша частина від одного, остання від іншого, а серединка взагалі придумана самостійно. Вийшла така собі підковка навколо долини Синяка: один край від села Карпати, інший – від Чинадієва, а сам Синяк – посередині уявної дуги. Старт і фініш знаходився на позначці близько 200 метрів висоти. Перший день плавно підіймалися, а другий плавно спускалися. У північній частині, де й ночували, неодноразово доходили до висоти у 1000 метрів. Виходило, що ми постійно рухалися по гребенях хребтів, отже практично не перетинали струмків. Але, про все по порядку.

Залізнична станція Карпати

 

Вже саме прибуття на станцію Карпати обіцяло, що похід виявиться незабутнім. Потяг приїжджав до місця нашого старту о 9.20. За дванадцять хвилин до цього він вирушив від сусідньої станції Свалява. І саме в цей час хлопцям, які лише нещодавно відійшли від сну, захотілося збадьоритися гарячим чаєм.

– Ще ніколи в радянські часи не було такого, щоб електричка приходила вчасно, – пояснив Андрій і пішов замовляти чай собі, Олесю та Денису.

Але, чи то радянські часи минули, чи то наш пасажирський потяг не був електричкою, проте прибули на станцію на диво вчасно. Я з Дімою вийшов з вагону одразу ж після того, як провідник відкрив двері. На пероні вже на нас чекали Сергій та Ігор, які ночували в сусідньому вагоні. Ми привіталися і стали очікувати, що ж буде далі. Дві хвилини стоянки на невеличкій станції практично минули і провідник вже піднявся у тамбур, коли у проході з’явилася постать Дениса. У ту мить, коли його нога торкнулася землі, вагон смикнуло і поїзд рушив. Олесь вискочив уже з рухомої площадки. Потяг почав швидко набирати швидкість, коли його покинув Андрій – тепер ми всі були у зборі. Шкода лише, чай не встигли допити, бо був занадто гарячим.

Мисливський замок

 

Першим пунктом на нашому шляху став Мисливський замок. Власне і саме приміщення залізничної станції мало дуже красиві форми, але просто жахливий вигляд. По містку від нього ми потрапили на територію санаторію «Карпати», де роль одного зі спальних корпусів і виконував вже згаданий замок. Розміщений посеред парку та ще й у розпал золотої осені він дуже гармонійно вписувався у навколишній пейзаж.

Замок восени

 

Його архітектурні форми вражали своєю красою. Від його веж і шпилів віяло романтизмом. Здавалося, що от-от по щільній бруківці з парку до замку під’їде золота карета, запряжена четвіркою білих коней у конвої з рицарів у яскравих обладунках. Враження трохи псувало лише те, що як і на залізничній станції, тут відчувалося якесь занедбання. Певно це тому, що, як свідчила металева табличка біля входу, споруда охороняється радянською державою, якої вже сімнадцять років як не існує.

Осінь в парку

 

Наш похід мав наплічнико-наметовий характер, тому на території санаторію довго не затрималися. Після обходу замку і фотографування, рушили на північ. Минаючи парк, бачили кілька бетонних скульптур диких тварин, а також пройшлися берегом невеличкого озера з дерев’яними бесідками понад берегом і мальовничими будиночками для птахів на воді.

Біля озера

 

За кілька хвилин територія асфальтованих доріжок та плиткових алей закінчилася і ми опинилися біля підніжжя гори. Тут у ліс вела ґрунтова дорога, а на стовбурі крайнього дерева виднілася мітка фарбою – дві білі горизонтальні смужки і жовта посередині. Нам туди. Нарешті розпочався справжній похід і ми вийшли на маршрут.

Перші кілометри шлях проходив по місцевості, що навіть мала свою власну назву – урочище Берегвар. Не знаю, що це означає, але грибників там було чимало. Ходили то тут, то там як сомнамбули, блукали якимись петлями і поглядом прочісували шар опалого листя. Причому, збирачі переважно літнього віку і, скоріш за все, не місцеві, а відпочиваючі того ж таки санаторію, територію якого ми щойно покинули. Принаймні, коли я затримався, фотографуючи особливо крупний гриб (напевно неїстівний, але для фото все згодиться), наздоганяючи групу, натрапив на роздоріжжя і на моє питання черговий грибник видав щось на зразок:

– Не знаю. Я не местная. Ваши туда пошли , – і показала рукою напрямок .

Неїстівний гриб

 

« Наших » знайшов на якійсь галявині. « Святилище древних славян » – красувалися червоні літерки у слов’янському стилі на стенді неподалік. Ще було вказано, що це не просто галявина, а « памятка истории » , щоправда, без пояснення того, ким охороняється і чим карається. Схоже, що це просто чиясь приватна ініціатива, до того ж на моїй карті такий неординарний об’єкт мав би бути вказаний, а так – лише біла пляма з перехрестям доріг.

На капищі

 

Посеред «святилища» було вкопано товстого стовпа у два-три метри заввишки з чотирма вирізьбленими обличчями на кожну сторону світу. Його оточував чотирикутник з тонших п’ятиметрових колод. На кожну сторону світу від стовпа за десять-п’ятнадцять метрів стояли дерев’яні аналоги шкільних футбольних воріт. Перед ними з боку центру на землі було викладено такі ж кількаметрові дерев’яні квадрати. Симетрію порушувало лише те, що західні ворота були віддалені значно далі, а між ними і центральним стовпом рядочком поруч стояло три менші стовпи з вирізьбленими постатями, що дивилися на захід. За кілька метрів перед їхніми обличчями стояла десь метрової висоти кам’яна брила з майже пласким верхом – єдиний не дерев’яний елемент комплексу. А ще на горизонтальних колодах дерев’яних воріт виднілися вирізьблені якісь ієрогліфи – на північних навіть зовсім свіжі. На жаль, ніяких пояснень щодо призначення тих чи інших деталей не наводилося – стенд лише пояснював, що тут заборонено робити.

попереднє < все > продовження