Карпатський вікенд 3: Зрадливий супутник

попереднє < все > продовження

Після галявини зі «святилищем» промаркована доріжка знову повела нас у ліс вгору. Ґрунт став помітно вологішим і на більш похилих ділянках дороги ноги почали ковзати. Висота стала набиратися помітно швидше і разом з тим геть пропали всі грибники. Останніми людьми, яких ми зустріли, були два дідусі, що сидячи на широких пеньках на краю лісоповалу грали у шахи. Певно, це справжні фанати гри – залізли так високо, лише для того, щоб віддатися своїй улюбленій справі подалі від земних клопотів і настирливих поглядів.

Схоже, дорога була добре наїжджена саме за рахунок перевезення дерев, бо коли минули лісоповал, вона повела до нових ділянок вирубки, а промаркована стежка заглибилася кудись у ліс. Ми йшли по міткам з білими і жовтою лінією. Деякий час десь далеко ліворуч ще чувся шум пили, але незабаром зник і цей прощальний дзвін цивілізації – ми ввійшли до зони, що цілком належить туристам, таким, як ми.

08 Kordon

Біля держкордону

 

Деяку підозру викликало те, що значки інколи вели через ліс навпростець, не звертаючи уваги на дороги і стежки, які то підходили, то відходили від нашого шляху. Але поки компас підтверджував слушність фарбованих підказок, ми трималися їх. Зрештою, знову потрапили на лісову дорогу і пішлося веселіше.
Ми поступово набирали висоту, але дуже плавно. Незабаром визирнуло сонце. З самого ранку було хмарно, а у районі лісоповалу і деякий час після нього ми взагалі йшли у хмарах, як у мультфільмі з їжачком у тумані. Часом вдавалося розгледіти навіть пасма білої імли, що пролітала перед нами. Від неї тягнуло вологістю і холодом. А ще пейзажі здавалися загадково-містичними, бо видимість часом зменшувалася до дюжини метрів і нібито близькі дерева виглядали якимись загрозливо примарними силуетами.

09 lis

Буковий ліс у хмарах

Кілька кілометрів після «святилища» ми йшли гребенем хребта майже рівно на північ. А потім обігнули зі сходу вершок гори Звесний і на сідлі за нею примостилися на обід. Від залізничної станції набрали ще 450 метрів висоти. Схили гір стали помітно крутішими. І ще значно зменшився різновид дерев. Якщо раніше траплялися різні, то тепер практично всіх своїх конкурентів витіснили буки. Як далі виявилося, майже весь наш маршрут пролягав буковими лісами, тому й наша уявна підкова навколо Синяка виявилася буковою. А що дерева у лісі росли високими і стрункими, то переважно пейзаж складався з помаранчевого килиму опалого листя, сталево-сірих стін стовбурів дерев та блакитного неба над головою. Лише інколи, на досить крутих схилах, між крон дерев вдавалося розгледіти контури далеких гір.
Після обідньої перерви наш шлях зазнав відчутних змін. Ґрунтова дорога, до якої ми вже почали звикати, разом з жовто-білим маркуванням повернула на захід і впевнено пішла на спуск до села Синяк. Але наш маршрут пролягав далі по гребеню у напрямку хребта з такою ж назвою. Тому ми покинули дорогу та мітки і продовжили підйом ледь помітною стежкою. Вперше з початку походу, розпочався крутий підйом. Товстий шар опалого листя покривав, можливо, слизький ґрунт, але значний кут підйому спричинив до більш частих привалів.
Певною компенсацією зрослій складності маршруту стала поява кам’яних скель. Вони часом здіймали цілі кургани на гребені хребта, інколи досягаючи висоти кількаповерхового будинку. Але навіть це не давало змоги роздивитися навколишні пейзажі, бо високі буки намагалися не відставати від кам’яних сусідів і це у них виходило успішно. Певно, як з вершечків цих виступів не було видно долини, так і звідти гора виглядала звичайною і ніщо не видавало прихованого у ній кам’яного начиння.

10 Skelya

Скелі

Кілометровий проміжок практично горизонтального проходження гребенем хребта змінився на черговий підйом. Тепер ми долали останні метри виходу на хребет Синяк. Вилізли на конусоподібну вершину його південного краю – гори Середній Верх заввишки у 981 метр. Сам вершечок мав невелику площу, але навіть тут хтось колись ставав на ночівлю, про що говорило почорніле кострище. Якби не вершина, то місце нічим особливим і не примітна – ті ж буки, що й усюди, той же килим з сухого листя і нічого іншого навколо крім струнких стовбурів не видно. Лише видно сусідній вершечок, на якому примостилося кілька кам’яних стовпів.
На Синяку знову знайшли дорогу. Певно, давним давно позабуту, але таки автомобільну ґрунтову дорогу. Вона йшла вздовж хребта на північ якраз по межі двох районів – Мукачівського та Свалявського. І саме вона нас вивела на галявину з високою травою.

11 trava

Йдемо через трави

Та трава вже пожовкла, але ще досі щільно здіймалася майже в людський зріст. Нарешті ми змогли побачити далекі гори, що здіймалися на західній стороні долини. Самого ж села, що знаходилося десь внизу якраз під нами видно не було. А ще це жовте колосся і блакитне небо над ним викликали дуже теплі почуття.

12 galyavyna

Український пейзаж

Після галявини знову натрапили на жовто-білі мітки. Схоже, вони прийшли разом з котроюсь з доріг від села. Як би там не було, але з мітками йти стало знову веселіше. Вони зробилися ніби ще одним учасником нашої групи, з яким ми якось розлучилися, а тепер дивовижним чином зустрілися знову.
Але не довгою виявилася наша сумісна прогулянка. Після галявини ми разом подолали два підняття на хребті, але на другому з них, особливо крутому і відверто конусоподібної форми – не даремно ж ми опинилися у самому центрі вулканічних Карпат – мітки, висолопивши язичка, підняли лапки. На прощання подарували нам кривуватий напис жовтою фарбою «Дунавка» на одному з деревець на вершині і все. Схоже, вони, як і ми, йшли до вершини названої гори, проте, чи то їм набридло наше товариство, чи то вони посварилися з картою, але, обізвавши Дунавкою сусідній пік, вирішили вважати свою місію виконаною.

13 skelya

Скелі посеред лісу

Мітки покинули нас у найкритичніший момент. Десь поблизу плоскої (а не гострої, як ця) вершини справжньої Дунавки ми мали стати на ночівлю. Та однотонний шар букового листя щільно маскував усі стежки і дорогу можна було визначити лише за тим, що на ній не росли дерева. Ми зійшли, якщо це слово можна застосовувати до плоско вершинних гір, на Дунавку, вперше перетнувши кілометровий висотний рубіж, але дороги на захід, яка би вивела до урочища Ширець, де мали ночувати, не знайшли. В кількох місцях просто посеред лісу на деревах траплялися старі майже стерті мітки, які вели не відомо куди. А тих новеньких, з двома білими і однією жовтою смужкою посередині так ніде і не було.
Не маючи ні міток, ні дороги, ні, навіть гребеня хребта, пішли просто «за азимутом». Плавно спускалися рівно на захід, а потім ледь завернули на південний захід. Щільна стіна буків не давала змоги побачити ніяких далеких орієнтирів, залишалася лише стрілка компаса та відправна точка у вигляді вершини Дунавки, Ширець від якої знаходився рівно на заході.
На щастя, вдалося вийти на ту невелику галявину якраз з північного сходу – майже як і мало бути. А взагалі, ризик проминути цей невеликий клаптик трав’яного королівства посеред лісового моря був досить великим. Не інакше, як якась щаслива зоря вела нашу групу, що без петель і блукань ми ще до заходу сонця потрапили на фінішну точку першого дня.

попереднє < все > продовження

Advertisements

2 thoughts on “Карпатський вікенд 3: Зрадливий супутник

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s