Карпатський вікенд 4: Теорія відносності

попереднє < все > продовження

Урочище Ширець розмістилося на західному пологому схилі гори Дунавка, менш ніж у кілометрі від її вершини. Саме тут хребет Синяк стає найширшим і тут же має свій північний кінець. У серці урочища примостилася галявина розміром з шкільне футбольне поле, у верхньому краї якої у тіні буків постала невеличка дерев’яна хатинка лісника. На подвір’ї вкопано у землю дерев’яні лави та столи, відведено місце для вогнища і площадки для палаток. А з північного боку з під коріння могутнього дерева б’є досить потужне джерело кришталево чистої води. Просто ідеальне місце для стоянки.

Ще до заходу сонця розпалили вогнище, розставили намети і розпочали готувати вечерю. Скористалися встановленими столами та лавами. Галявина дещо нахилена на захід, тому сонечко освітлювало наш табір аж поки не докотилося до самого горизонту. А потім з темної хащі почали підкрадатися сутінки. Причому, не самі, а з крижаним холодом за компанію.
Небо видалися надзвичайно зоряним. Можливо тому ставало так холодно. Лише традиційна для першого вечора наших походів пшоняна каша та гарячий чай давали таке бажане і невловиме тепло. А ще вогонь. Знявши казан, хлопці наклали велику купу хмизу і жовтогарячі язики полум’я весело затанцювали серед нічної темряви.
На ранок вся галявина виявилася покрита щільною павутиною білого інею. Сонце підіймалося з боку гори, тому спершу під його промінням засяяли безлистими кронами буки на протилежній стороні долини. Потім сонячне володіння докотилися і до краю галявини. Але довго, дуже довго воно просувалося нею і практично весь ранок у нашому таборі пролежав іній. Від нього просто дихало холодом, хоча зовсім поруч – на сонячній стороні – вже розлилося приємне осіннє тепло.

Зимній ранок

 

Зранку першим ділом сходив по воду до джерела. У шльопанцях. Як дійшов до місця, від збитого з трави інею чорні шкарпетки стали білими. Мені до цього було не жарко, а після такого перевтілення стало зимно й поготів. Повернувшись до табору, перевзувся у кросівки. Мокрі. Ще від учора. За ніч, здавалося, вони набрали лише більше вологи. Ніби вчора ніде у воду не вступав, але мокре листя, що товстим шаром покривало все у лісі навколо, зволожило і кросівки.
Взагалі, волога відчувалася у всьому. Тент намету просяк нею повністю. Зранку його ззовні прикрашала вуаль зі снігових кульок. Певно, з них можна було назбирати снігу на добрячу сніжку. Але я не збирав, а лише струсив на землю, щоб сонце, як вийде, не розмочило їх на палатці. Всередині теж було не краще. Оскільки там температура вища, то волога не замерзла, а сконденсувалася крапельками по всій внутрішній поверхні тенту. Після походу вже вдома я розстеляв його на підлозі, щоб він висох, бо він ще був геть мокрим.
Мабуть, скоріше, щоб зігрітися, ніж з цікавості, погодився на подорож до Синього озера. Про нього балакали ще вчора за вечерею. Думали, що встанемо о сьомій ранку і сходимо до цього цікавого об’єкту по черзі двома групами. Але, не так сталося, як гадалося. О сьомій годині ранку тут ще й півні не співали. Стояла така темрява і мороз, що хотілося лише глибше залізти до спальника і не покидати царства Морфея. Коли ж усі попрокидалися і життя у таборі почало набирати оберти, виявилося, що до озера вже хочуть йти не всі. Чим далі, тим бажаючих ставало менше, а останнє опитування громадської думки, проведене близько 9 години виявило лише двох бажаючих. Тому у путь вирушили лише я та Діма.

Лісові гриби

 

Шлях пролягав донизу, тому спершу ми просто бігли. Не хотілося змушувати інших довго на нас чекати та й побачити озеро хотілося по скоріше. Від будиночка лісника до села Синяк вела непогана ґрунтова дорога. Перша частина маршруту пролягала саме по ній. А через кілометр ми звернули ліворуч і спустилися на дно ущелини просто поміж дерев. На місці, де карта обіцяла озеро, знайшли лише потічок, а трохи нижче – майданчик, де складали спиляні дерева. Озером і не пахло. А мало пахнути, бо воно не звичайне, а сірководневе. Власне, через підвищену концентрацію сірководню вода у ньому має синюватий відтінок, що і дало назву як озеру, так і селищу, і цілому гірському хребту над ним.
Повагавшись деякий час, збиті з пантелику розвинутою мережею доріг лісозаготівельників, про яку карта сором’язливо промовчала, ми припустили, що озерце знаходиться нижче, ніж це на ній показано і вирушили дорогою вниз за течією. А вже за поворотом за деревами побачилися просвіти і за п’ять хвилин ми опинилися на краю галявини рясно всіяної очеретом. Пройти по ній було неможливо, бо ноги провалювалися у гнучкий ґрунт, а ямки одразу ж заповнювалися водою. З запахом сірководню. Ось воно – озеро. Як і описувала карта, воно більше нагадувало болото. Можливо колись було озером, зберегло свою унікальність і дотепер, але вже його потрібно називати як Синє болото або Синя трясовина, а не озеро.

Синє озеро

 

Назад поверталися однією зі знайдених, але не відомих карті, доріг, яка підіймалася вздовж струмочка вгору. Після ділянки зрубаного лісу дорога губилася, але тут вже до Ширця лишалося недалеко, тому ми попростували через ліс і, вийшовши на дорогу, якою пускалися у путь, швидко повернулися до галявини урочища. Принаймні, нам здалося, що швидко. А в таборі тим часом минуло понад півтори години – от вам теорія Ейнштейна на практиці!
Хлопці вже приготували сніданок і, поснідавши, пили чай, стоячи навколо вогнища. Розпитували про озеро, але відчувалося, що нас зачекалися. Ми швидко поїли і приєдналися до загального руху по збиранню в дорогу. Хоча, за часом ми так і не наздогнали інших і зібрали рюкзаки останніми.

попереднє < все > продовження