Карпатський вікенд 5: Повалитель дерев

попереднє < все > продовження

Маршрут другого дня виявився довшим, ніж першого, але на шляху не було значних наборів висоти, а в другій половині навіть ішов стрімкий спуск. Спершу ми рухалися у західному напрямку, а потім повернули і до самого кінця прямували майже строго на південь. Таким чином, рухаючись гребенями гірських хребтів, ми повністю обійшли долину Синяка, ні разу не спустившись до самого села.

Старт із Ширця виявився таким же бездорожнім, як і вчорашній фініш у ньому. Просто проминувши джерело, попрямували на північний захід, у напрямку межі з Перечинським районом на півночі, що пролягала по гребеню безіменного хребта, яким ми мали пройти. Дуже скоро натрапили на дорогу, не позначену на карті. Власне, вона і сама по собі була у досить запущеному стані, але, принаймні, йти нею було легше, ніж простувати хащами.

Велика галявина

 

Проминувши невелику галявину, схожу на вчорашню на Синяку, вийшли до межової дороги і дали трималися неї. Вона виявилося дещо більш наїждженою, ніж її попередниця, але в кількох місцях її перегороджували повалені деревами, які доводилося обходити. Як не шкода було покидати товариство такої приємної дороги, але після перевалу вона продовжила спускатися, а ми розпочали перший за сьогодні суттєвий підйом.
Незабаром надибали щось схоже на стежку. Вона практично не виднілася, але окремі ознаки вказували на те, як вона колись проходила. Під неї було відведено цілу просіку між буків – як не як, а межа районів. Деякий час після сідла ліворуч йшла ділянка молодої хвої, але згодом ми знову поринули у суцільно буковий ліс.

 

Просіка у буковому лісі

Здавалося би, одноманітний буковий ліс мав навівати якийсь сум і нудьгу. Але, навіть серед однорідної сірості високих стовбурів знаходилися приводи для цікавих занять. Особливо у цьому вдалося просунутися Олесику. Він навіть отримав почесне загальновизнане звання великого повалителя дерев. Річ у тому, що серед багато чисельних живих дерев у лісі всюди траплялися і недорослі засохлі. Такі мертві безгілкові стовпи з дюжину сантиметрів у діаметрі Олесь валив одним махом. Дещо товстіші потрібно було попередньо розхитувати. А особливо непіддатливі допомагали долати Діма та Ігор. Коріння таких дерев практично не тримало, тому після падіння на їх місці не лишалося ніякої ями. Інколи при валці стовбур розламувався на кілька частин і звук від удару розлітався по лісу ніби постріл. Тож, вичислити нашу групу, певно, не складало би великих зусиль. Олесь змагався з буками не лише на привалах. Під час ходу я час від часу чув, як десь недалеко позад мене щось голосно гупало. Та, навіть не обертаючись, здогадувався, чиїх рук то справа.
Перший привал для відпочинку зробили після підйому на перший і, як виявилося, останній пік підйому безіменного хребта. Північні схили тут були особливо крутими, тому за кронами можна було побачити обриси далеких гір, а в долині під нами хатки якогось села. Карта повідомляла, що воно мало назву Тур’я бистра і ми їй вірили.
Ще через кілометр досягли поворотної точки поблизу вершини гори Плішки заввишки у 992 метри. Саме звідси починався і тягнувся на південь до гори Обавський Камінь хребет Плішка, по якому пролягав наступний проміжок нашого шляху. Доріжка пішла на обідню перерву, тому спуск по хребту проводили просто поміж дерев, йдучи прямо на сонце, яке зараз знаходилося рівно на півдні. Незабаром ми знову зустрілися з нею, але вона була все ще такою ж занедбаною – вся засипана товстим шаром листя, а місцями завалена деревами.

Повалений велетень

 

З дорогою, хай навіть і такою занехаяною, йшлося більш упевнено і швидко, тому ми розвинули досить пристойну швидкість. Також сприяло цьому і те, що, й без того невеликі, підйоми змінювалися спусками і кількість привалів цього дня можна перелічити на пальцях однієї руки. Не зупиняючись пролетіли три тисячники Плішки. Не зважаючи на те, що це були найвищі точки хребта, вони навіть не мали власних назв – не те що деякі інші, менші за висотою, але більш самостійні вершини. Однією з таких і став Обавський Камінь, де ми зробили одну з най триваліших зупинок.

Обавські скелі

 

Ця гора виявилася найбільш унікальною (і останньою) серед тих, які нам довелося підкорити за час цього невеликого походу. На відміну від усіх інших, її вершину не закривали буки. На ній розташувалася досить простора галявина, що зі сходу обривалася високою скелею. Тому в цю сторону відкривався просто казковий краєвид. До того ж сонце вже перехилилося на захід і освітлювало його у найкращому для нас світлі. Лише тепер ми побачили долину Синяка не через решітку букових крон, а у чистому вигляді. Було повністю видно хребет Синяк з усіма своїми піками, гору Дунавку і вгадувалося місце нашої ночівлі. Точно вказати було неможливо, бо все, що відкривалося очам, вкривала щільна ковдра з безлистих крон буків. Але навіть це не псувало того надзвичайного враження, яке виникало тут, коли споглядаєш гори далекі і близькі, стоячи на краю височезної скелі.
Тому й не дивно, що Обавський Камінь став перехрестям багатьох туристичних шляхів. Це показувала карта, про це розповідали чисельні мітки на стовбурах дерев обабіч стежок, що виводили на галявину. Одні з них приєдналися до нашого товариства на шляху на південь. Як не дивно, це були дві білі з жовтою по середині смужки. Раніше, я думав, що це мітки якогось певного маршруту, а тепер виявилося, що тут ними, схоже, позначали різні шляхи.

Ми на верхівці Обавського каменя

 

З 979 метрів Обавського Каменя ми почали стрімко втрачати висоту. Все сприяло гарному темпу: і мітки і наїжджена дорога і практично постійний спуск. А ще не останню роль грала мотивація – за годину з невеликим у хлопців відправлявся потяг. Я, Андрій та Олесь планували ще ввечері відвідати Мукачеве, тому взяли квитки на пізніший час, але всі інші їхали раніше. Тому ми поспішали. Тому ще залишалося відчуття, що пригоди з вчорашньою посадкою та десантуванням з поїзда ще отримають своє продовження.
Поки дорога йшла рівно на південь і мітки прямували туди ж, ми не хвилювалися. Але от почали стрічатися ділянки лісової вирубки і дорогу почало крутити. В одному місці ми вишли до відкритої місцевості, де стояла закинута садиба. Поруч натрапили на вже давно забутих грибників – отже село неподалік. Запитали у одного про шлях на Чинадійово – нашу кінцеву точку. Він відповів щось на своїй говірці. З усього, що він розповів, я зрозумів лише, що він і справді місцевий. Неподалік від важливої розвилки – дорога розпадалася на дві рівноцінні – зустріли дівчинку-грибника. Привітавшись, запитав:
– На Чинадійово – туди?
– Так, – відповіла вона ніяковіючи, продовжуючи шукати гриби за деревами неподалік.
– А до водоспаду? – вирішив уточнити, бо це диво природи знаходилося якраз у тому ж напрямку.
– Так, – повторила вона, заливаючись рум’янцем.
– І на Чабин? – поцікавився я.
– Так, – остаточно розхвилювавшись підтвердила дівчина.
Більше я її не мучив допитами – села Чинадійово і Чабни насправді знаходилися у протилежних кінцях. І ми повернули на східну дорогу, довірившись карті. На щастя, вже літній грибник з повним кошиком грибів, що зустрівся за кількасот метрів опісля, підтвердив правильність цього вибору.

Валка лісу

 

Дорога тим часом ставала все кращою і кращою. У місцях лісоповалу з’явилися застережні знаки про заборону проходу у час валки лісу. Але, певно, через те, що стояв вихідний день, ми не зустріли жодного лісоруба і не почули жодної пили. Скоро дорога, що до цього трималася долини одного потічка повернула на схід і зібралася почимчикувати взагалі геть. Про це ж повідомила і карта. Схоже, десь ми пропустили ту стежку, що якось непомітно відгалузилася від основної лінії і продовжила рухатися на південь. Не маючи часу для повороту назад, почали спуск по бездоріжжю. Напевно, ми відлучилися від дороги дещо запізно і тому стрімкий спуск вивів нас до села дуже скоро. Водоспад лишився десь серед однієї з західних долин. А двадцять вісім кілометрів пройденого шляху лишилися десь там у букових лісах на горах навколо долини Синяка.

 попереднє < все > продовження