Відчуття асфальту під ногами після дводенного ходіння невідомо по чому стало приємним відкриттям. У буденному житті асфальт настільки тотально витіснив усі інші види покриття, що його сприймаєш як звичну річ. І звикаєш до його твердості і міцного зчеплення з підошвою. В горах же ці відчуття доводиться забути. Мокра глина і пружний шар опалого листя – ось чим нам довелося походити у ці дні. А якщо йти не по дорозі, то ще й пухкий ґрунт на додачу. А ще повалені дерева, чагарники і колючі лози ожини. Їхні шипи подарували не одну пошкрябану моїм ногам. Справедливості ради, варто додати, що траплялися і солодкі моменти у вигляді чорних ягідок ожини.

Йдучи асфальтом
Тож, не важко зрозуміти, які бонуси принесла заключна ділянка походу, що пролягала асфальтованою дорогою вздовж села Чинадійова. Щоправда, для різних учасників походу вона отримала різну довжину. І ось чому. Нам пощастило потрапити до села якраз у той час, коли з нього виїжджав приміський автобус Чинадійово-Мукачеве. Спершу він підібрав Андрія, Дениса та Олеся, що дещо відстали, а потім решту. До потяга лишалося ще з півгодини, хлопці мали квитки з Мукачева, але було відомо, що потяг зупиняється і на станції Карпати, хоча саме Чинадійово минає без зупинки. Водій запевняв, що автобус встигне доставити нас у місто перш, ніж потяг відправиться з Мукачівського вокзалу. Але не всі йняли йому віри. Тому на розвилці з трасою на Карпати Діма, Сергій та Ігор покинули автобус і три з половиною кілометри до станції подолали окремо. А ми доїхали до самого міста. Провели Дениса на потяг, який прибув на вокзал через кілька хвили після нас. Хвилюючої пригоди не вийшло. У тих, що сідали в Карпатах, також.

Мукачеве
І залишилися ми втрьох у древньому місті Мукачеві. Цент вражав своєю старовинністю. Тут ніби все дихало історичними часами. Архітектура нагадувала Львів у мініатюрі. А надзвичайно велика кількість красивої бруківки просто захоплювала дух. Шкода, що осінні дні такі короткі. Коли ми здали речі у камеру зберігання на вокзалі, сонечко вже збиралося йти спатки. Але принаймні одну річ у місті ми мусили побачити.

Замок Паланок. Внутрішній дворик
Замок Паланок, який з легкої руки моїх товаришів перейшов у мою родову власність, ставши замком Полянок, здіймався над містом на високому пагорбі. Саме Мукачеве, хоч і затиснуте з кількох сторін горами, розляглося на широкій рівнині і замкова гора стала єдиним підвищенням у радіусі кількох кілометрів. Крутизна схилів та висота підйому зробила її ідеальним місцем для розміщення фортифікаційної споруди. Адже, звідси не лише все місто як на долоні, але й південні та західні рівнини простежуються на дуже велику відстань.

Вежі замку
Коли ми зійшли до оглядового майданчика перед входом до самого замку, сонце вже остаточно занурилося за обрій і небо запалало вогненно-червоними загравами. Від того полум’я місто внизу набуло якихось незвичайних рожевих тонів. Але, зрештою, картина досить швидко стала змінюватися, оскільки сутінки не забарилися прилетіти на вечерю, безжалісно проковтнувши спершу гори, а потім і саме місто.

Вид на місто з замку
Поки було ще не зовсім темно, поблукали самим замком. Хоча екскурсоводів вже не лишилося, але на територію відвідувачів ще пускали. До речі, ми виявилися навіть не останніми. Навіть коли після огляду ми виходили, на зустріч ішли ще інші.
Майже повна відсутність інших відвідувачів, яких вдень тут певно блукає чимало, давала і свої плюси. Здавалося, що ми самі тут господарі і від того таємничість вогких підземель і темних коридорів ставала ще відчутнішою. Здавалося, що от-от і ми доторкнемося до якоїсь містичної таємниці, яку неможливо відшукати у денному гомоні.

Вечірня заграва
Ми побували у всіх двориках, здіймалися на бічні тераси. Коли стоїш на такій терасі і споглядаєш далину, відчуваєш щось схоже, як було на Обавському Камені. Але не зовсім те. Певно є в горах щось таке, що можна відчути лише там. Що ніяким чином не можна відтворити у штучних умовах. Щось таке невловиме, яке приходить несподівано і неочікувано, як осяяння. Можливо для цього потрібно подолати весь шлях від підніжжя гори і аж до її вершини. Чи попередньо відміряти двадцять кілометрів буковим лісом, а потім отримати його, як на блюдечку з каймою блакитного неба, прикрашеного вершковими хмарами. Не знаю, чи знайшов хтось відповідь на це питання і взагалі чи потрібно її шукати, але беззаперечною істиною було і залишається те, що гори варті того, щоб піти в них ще не раз.
2 thoughts on “Карпатський вікенд 6: Заграва над замком”