Південний Буг є чи не єдиною річкою в Україні, на якій залишилися мальовничі пороги, що дійшли до нас у незмінному вигляді. За своїм характером вони дуже подібні до відомих дніпровських, які нині поховані під водосховищем. Русло Південного Бугу та його приток перетинають виходи різних за стійкістю гірських порід, через що в них і утворюються численні пороги та перекати. Така характеристика річки дає можливість проводити водні походи ІІ-ІІІ рівня складності. Для проходження маршрутів, як правило, використовують байдарки і катамарани.
Південний Буг
Цього літа вирішили випробувати себе у ролі водних туристів і ми. Ініціатором виступив старший брат Андрія, а всі відомості під час підготовки я отримував від самого Андрія. Власне, з усіх учасників, крім моєї сестри, до цього я знав лише його та Дениса, який вже два роки підряд бере участь у наших травневих сходженнях на Кримські вершини.
Оскільки до цього практично ніхто з нас сплавами по річках не займався, то ми скористалися послугами туристичної організації. Вона надала нам плавзасоби та інше спорядження, інструкторів і базове харчування. Тому до свого рюкзака я поклав лише набір одягу, персональний посуд, фотоапарат і ще кілька пакетів з різними сухофруктами, щоб раптом не померти з голоду.
Наша група складалася з дев’яти осіб. Моя сестра їхала поїздом з Олександрії, де вона перебувала на канікулах, а решта – двома автомобілями з Києва. З представниками організації мали зустрітися у Вінниці на автовокзалі 28 червня о 9.00, тому межі рідної столиці покинули близько п’ятої години ранку. Світанкова погода не провіщала нічого хорошого – ще з ночі небо затягнуло хмарами, а потім пішов дощ. Хмура погода і раннє пробудження навіяли сон і недовго думаючи я закуняв. Проснувся вже десь на півдорозі між Житомиром і Вінницею. За вікнами машини блакитним небом всміхався погожий літній ранок.
До місця зустрічі прибули навіть раніше, ніж потрібно. Я хутко знайшов сестру, поїзд якої приїхав до міста ще швидше, ніж ми. Маючи в запасі трохи вільного часу, зробив невелику прогулянку. У приміщенні автовокзалу помітив велику, на всю стіну, карту міста, знайшов своє місце перебування і не без здивування виявив, що зовсім поруч котить свої бурхливі води Південний Буг. Більше того, виявилося, що траса з Києва проходила вертикальною лінією через пів Вінниці поруч з цією самою річкою. Але я досі її не побачив.
Навпроти автовокзалу зеленів невеликий скверик. Його дальній край проходив по невисокому насипу з рядом кам’яних вибілених перил. Як виявилося, саме за ними і знаходиться ріка. З вулиці її не видно, але варто трохи відійти в бік і опиняєтеся на набережній алеї з білими перилами та напівкруглими колонадами над водою.
У центрі скверика розташувався обеліск, встановлений з приводу десятої річниці аварії на Чорнобильській АЕС. А за сто метрів позад нього постала цегляна споруда майбутньої церкви. От, власне і всі цікаві пам’ятки, які я знайшов біля автовокзалу.
У Вінниці
Хлопці поставили свої машини на автостоянку. Прибув мікроавтобус, ми склали в нього свої речі, розсілися і поїхали до залізничного вокзалу, де мали підібрати ще одну подібну групу. І яке ж було моє здивування, коли серед її членів знайшов чимало знайомих випускників факультету кібернетики, з одним з яких я навіть свого часу мешкав у одній кімнаті в гуртожитку. Світ таки затісний.
Місце старту сплаву знаходилося під містечком Тиврів, що розмістилося дещо нижче по течії. Спершу повзли по Вінниці, яку теж вразила хвороба пробок, що особливо ускладнює рух на вузьких вуличках старої частини міста. Вузькі тут не лише вулиці, а навіть трамвайні колії – всього три стопи проти п’яти київських. Але як виїхали на трасу, справа пішла веселіше. Не встигли набриднути лісостепові пейзажі за вікном, як ми вже спустилися до берега Південного Бугу.
Варто сказати, що приїхали ми не на порожнє місце. Поки один з інструкторів зустрічав приїжджих на Вінницьких вокзалах, інший прибув сюди раніше і склав чотири катамарани – два для однієї групи і два для нашої. Так ми і пройшли потім всю дистанцію – на чотирьох катамаранах, двома групами, з інструктором у кожній з них.
Щодо нашої групи, то ми одразу розділилися на дві частини і далі так і пливли. З інструктором нас отримолося десять, взяли по п’ять осіб на катамаран. Зі мною в екіпажі пливла сестра, Андрій і його знайомі – Денис та Ігор. В очолюваний інструктором катамаран потрапили два подружжя – Андрієвого брата та його знайомого.
Катамаран перед відплиттям
Перекусили, перевдягнулися, спакували наші пожитки на центральні площадки катамаранів і знесли їх до води. Плавзасоби зовсім не важкі, їх легко можуть взяти і понести дві людини. Це не ті металеві педальні катамарани, на яких катаються відпочиваючі у міських парках. На відміну від своїх крісельних родичів, ці мають надзвичайно просту і легку конструкцію. Вони складаються з двох чотириметрових надувних чохлів та дев’яти трубок. Зверху вздовж кожного чохла розташовуються дві, а решта прив’язуються перпендикулярно. Відстань між чохлами близько метра, матерія для вантажного відсіку натягується між другою та четвертою перпендикулярними. Побачити конструкцію можна на схемі, де подано вид згори:
ЄШ ШШШ ШШШШШШ ШШШ ШЭ
І І###І###І І
І І###І###І І
І І###І###І І
ЄШ ШШШ ШШШШШШ ШШШ ШЭ
Тут «Ш» позначають надувні чохли з повздовжніми трубками по краям. Жирним виділено місця для сидіння. П’ятий і, при потребі, шостий учасник розміщується між першими та останніми. Через «І» показано розміщення поперечних жердин, а «#» – натягнутий на них тент, на якому складено весь вантаж.
Катамаран у таборі
Залишається лише вказати, яким чином відбувається рух. У педальних катамаранів робочий механізм включає лопаті, тут же нічого подібного немає. Плавці працюють веслами. Кожен з чотирьох учасників має по веслу. І цього достатньо. І, здавалося б, що нічого складного у керуванні судном немає – чим дужче гребеш, тим швидше їдеш. Але насправді все виявилося далеко не так.
Якщо простежити шляхи плавання наших катамаранів у перші години, то можна помітити, що майже у всіх екіпажів притаманні S-траєкторії. Виходило, що варто човну ледве повернути свої носи в сторону, як він одразу починав стрімко відхилятися від курсу. Але досвід – велика річ. Чим більше часу ми гребли, тим більш ефективно це виходило. І вже, якщо човен починало повертати, наприклад, ліворуч, то праві гребці припиняли греблю, а ліві інтенсивно вигрібали. Ще більш скоре повернення судна на правильний курс при цьому ставало керування заднього правого гребця, який з цією метою опускав весло у воду позад себе.
Таким чином, досить скоро наші S-траєкторії перетворилися майже на І-траєкторії. Проте не завжди все залежало від самих гребців. Під кінець першого дня у нас розхитався задній лівий край конструкції, тент провис і досягнув води. Так отрималося природне гальмо, що постійно повертало човен у свій бік. І виходило, що ліві гребли з усієї сили, щоб вирівняти катамаран, та варто було правим зробити кілька гребків, як знову утворювався поворот. Складалася парадоксальна ситуація, коли судно могло рухатися рівно лише при бездіяльності правих гребців. Та в таборі ми виправили цю поломку і справедливість відновилася.
Якщо вже говорити про табори, то під час нашого п’ятдесяти кілометрового сплаву ми мали два місця ночівлі – перше на лівому, а друге – на правому березі ріки. Намети, спальне і кухонне «спорядження» надавала туристична організація. На пластмасових килимках красувалася акуратно видряпана назва «Меркурій». Палатки були нові з дугами хрест-навхрест, тримісні, без тамбуру, хоч і з верхньою накидкою.
Елементи побуту
Для вечері розстелялася скатертина для посуду та їди, а навколо – килимки для сидіння або напівлежання – це як хто звик їсти. Та мушу визнати, що полежати на килимку під відкритим небом після вечері мені так не вдалося. Річ у тому, що одразу з заходом сонцям налітали полчища комарів, які кусали не лише відкриті ділянки шкіри, а навіть через тонку матерію. Тому, у подібних подорожах не зайвим будуть якісь засоби проти цих ненажерливих всюдисущих товаришів.
Щодо інших тварин, то трави навколо просто кишать різного роду комахами. Надзвичайно багатий також пташиний світ. Неодноразово бачили великих птахів: лелек, чапель, журавлів. Як правило вони на своїх високих ногах ходили по мілководдю, вишукуючи здобич між латаття. А поблизу першого табору бачив їх на полі. Трава нещодавно була скошена і вони ходили по стерні та полювали на гризунів. Але людини бояться – не підпускали до себе навіть на двадцять метрів – спершу просто відходили, а потім здіймали крила і перелітали на безпечніші ділянки, де продовжували робити свою роботу, ніби нічого її не перервало.
Степові птахи
Місця нашого сплаву лежали в зоні лісостепу. Береги місцями йшли порослі лісом, проте за межею річкової долини майже всюди простягалися поля, розділені між собою лісосмугами. Напрямок нашого руху з часом змінювався. Першого дня ми пливли майже рівно на схід, другого – на південь, а на третій плавно повернули знову на схід. Але насправді поворотів було наваго більше, так як річка текла не по прямій, а майже завжди вигинаючись то ліворуч, то праворуч. Відповідно, змінювалися й береги – від пологих, майже горизонтальних луків до практично вертикальних кам’яних уступів. Місцями вони здіймалися досить високо – на кількох скелях бачив сліди тренувань альпіністів. А ще нижче по течії, кажуть, скелі стають ще більшими. Там, де Буг входить до Миколаївської області місцевість навіть виділили у заповідник «Гранітно-степове Побужжя», кандидатура якого висувалася на сім природних чудес України. Як і сам ланцюжок бузьких порогів, до речі.
Пороги на Бузі
Мандрівник і його мандрівки 
One thought on “На бузьких порогах (початок)”