На бузьких порогах (закінчення)

Пороги на Бузі виявилися, мабуть, найцікавішим елементом сплаву. Спершу, звісно, інтерес полягав у опануванні катамараном. Але, коли це було пройдено, пливти по спокійній воді стало чимось звичним. У такі хвилини ми все частіше зазирали вперед, щоб роздивитися, коли ж почнеться наступна серія порогів. Інколи, самі пороги ставали видимими досить пізно. Тоді значно раніше їх виявити можна було, помітивши, що рівень води ріки в далині нижчий. Але, як правило у місцях порогів з води визирало чимало кам’яних брил, вода між якими шуміла і пінилося – це видно і здалеку.

Інструктор розповідав, що найкращий час для сплаву – це весна. Тоді тануть сніги, дощів більше, рівень води підіймається і пороги проходяться значно легше. А в літку в нас рідко коли випадало проминути бурхливу воду без того, щоб не сісти на якийсь камінь. Коли таке траплялося, то спершу намагалися зіпхнути судно, опираючись веслами на сусідні брили. Але якщо це не допомагало, доводилося лізти у воду і знімати його з уступу власноруч. При цьому не рідко доводилося замочитися по пояс, а то й глибше – під пінистим потоком неможливо розгледіти дна, ноги доводилося переставляти наосліп, і якщо не щастило стати на підводний камінь, то повне купання ставало неминучим. Адже на порогах така специфіка дна – в одному місці менше півметра, а зовсім поруч з головою.

 

07 Rocks

Пороги на Бузі

Та ще сама течія грала неабияку роль. Як тільки вдавалося зрушити катамаран з мертвої точки, його починало сильно тягнути і тоді потрібно було лише не запізнитися і вчасно вискочити на борт, щоб не відстати, чи, навпаки, опинитися на шляху човна. Та, на щастя, все обходилося, ніхто не відстав і ніщо не загубилося.

Хоча, в одному місці був випадок. Зранку другого дня, десь через годину після відплиття, посеред спокійної ріки ми побачили плоский верх кам’яної брили, що здіймався всього на кілька сантиметрів над поверхнею води. Площа поверхні була достатньою рівною, але могла вмістити лише одну людину. Нею зголосився бути Ігор. Ми підійшли до острівця і він виліз на нього, щоб ми сфотографували його з катамарана. Але коли фото сесія завершилася, наш човен віднесло на значну відстань і нам довелося гребти назад, щоб забрати Ігоря. У цей час з-за повороту з’явився другий катамаран. Можна лише здогадуватися, що вони могли подумати, побачивши таку картину.

 

08 Alone

Загублений

За час плавання ми подолали чимало порогів. Найбільш масштабні з них мали і свої назви: Київський, Рогозна, Соколецький, Печерський. Більшість найцікавіших, припали на другу половину сплаву. І кількість катамаранів інших груп теж була більшою під кінець подорожі. Траплялися і бистрохідні байдарки, але переважна більшість туристів мандрували саме на катамаранах, конструкції яких мало відрізнялися від наших. Траплялися нові, в яскравих тонах і з покращеними місцями для сидіння, а бували й старі, що звідали не один сплав. За кількістю учасників теж був розкид – від чотирьох і аж до восьми. Хоча більшість плавали з шістьма членами екіпажу.

За три дні плавання подолали близько півсотні кілометрів. Поки пливли, перетнули всього два мости і кілька разів бачили споруди, тому склалося враження, що місцевість мало заселена. Проте, поглянувши на карту, я помітив, що ми проминули чимало населених пунктів, серед яких найбільшими були Тиврів, Довгополовка, Никифорівці, Канава, Стрельцинці, Вороб’ївка, Рогозна, Печера та Соколець. Але через те, що долина ріки глибока і не дуже широка, а береги заліснені, ми мало що бачили.

Щодо мостів, то обидва, які ми проминули, були понтонними. Тобто, конструкція трималася не на опорах, а на таких собі металевих човниках, що називаються понтонами. Під час паводків човники підіймалися і переправа продовжувала функціонувати, тоді як міст з опорами могло би пошкодити сильною течією. І, відповідно, перетинання таких мостів мало свої особливості. Річ у тому, що основна конструкція мосту знаходилося всього у півметровій висоті над водою. Тому, пропливаючи під ним, ми пригиналися і не гребли. Воно, можливо, і дещо моторошно, але разом з тим цікаво.

 

09 Bridge

Понтонний міст

А ще в одному місці бачили поромну переправу. За пором правив один з таких же човників, що на понтонному мості. Понад річкою протягнуто було трос, з’єднаний з поромом, а на берегах обладнані причали. Керування плавзасобом відбувалося безпосередньо з порому за рахунок спеціальної рукоятки. Схоже, великої сили для його просування не вимагалося, бо при нас ним досить швидко переправлялася з правого на лівий берег якась бабуся.

До слова сказати, такі мости, пороми, а ще газопроводи (навіть на кілометровій карті України вони позначені) вносили певне різноманіття у плавання, що на спокійній воді починало наганяти нудьгу. І, звичайно, масу задоволення приносило долання порогів. Так ми і пливли.

 

10 Socol1

Колишній млин

А близько четвертої вечора 30 червня ми причалили на березі каналу, що відводив частину води до колишнього млина в Сокольцях. Далі шлях перекривала дамба, вода з якої шумними потужними струменями спадала з кількаметрової висоти. На площадці, куди перенесли катамарани, було чимало інших туристів. Човни прибували з високою частотою і подвір’я колишнього млина було заповнене різними людьми.

 

11 Socol2

Майданчик зборів катамаранів

Територія млина виявилося досить великою. На ній лишилися руїни кількох багатоповерхових споруд з досить гарною кладкою цегли, кам’яними фрагментами та металевими прикрасами. Схоже, свого часу тут знайшлося чимало харчів для червоного півня і тепер від колишньої величі лишилися лише зовнішні чотириповерхові стіни – внутрішні дерев’яні перекриття просто зникли. Усі основні будинки виконані в одному стилі. Біля самої дамби розташувалася вибілена одноповерхова цегляна прибудова з написом «ГЕС» – додаток вже радянських часів. А в невеликому садочку поруч збереглося кілька скульптурних фігур з білого мармуру – юнак, дівчина та великий птах з розведеними крилами.

 

12 Socol 3

Мальовничі руїни

Маючи в запасі ще годину часу, екіпаж нашого катамарану пішов на прогулянку до Печери. Поруч з млином через Соколець та Печери проходить автотраса. Нею ми перетнули довгий високий міст через Південний Буг. На тому березі біля дороги стояло кілька прикрашених знаків, що позначали межі Немирівського та Тульчинського районів. Пройшовши міст, ми потрапили з першого до другого. Відповідно, два села, що розташувалися на протилежних берегах – Соколець та Печера – також відносилися до різних районів.

Ще з мосту на високому Печерському березі було видно сині куполи досить великої церкви. Казали, що саме там знімалися ключові кадри старого радянського фільму «Вій» за однойменною розповіддю письменника Миколи Гоголя. Саме до неї ми й підіймалися. На шляху до храму потрапили на центральний майдан. Вражало, що посеред такого, здавалося б, невеликого села, збереглася бруківка, а приміщення універмагу вражала своєю величчю, як для такого малого населеного пункту.

 

13 Cherch

Церква над Бугом

Від центрального майдану, де, напевно, у базарні години збирається чимало людей, а тепер було зовсім безлюдно, пройшли у сторону церкви непомітною вуличкою і за п’ять хвилин опинилися перед її брамою. Великі ворота були зачинені, тому ми потрапили на територію через хвіртку, обійшовши огорожу ліворуч.

Далі від храму стежка вела до краю урвища, де на вершині пагорба встановлено обеліск пам’яті загиблим тут у роки Великої Вітчизняної війни. Звідси відкривався по справжньому казковий вид – ми стояли майже над самим Південним Бугом і з висоти скелі було видно ріку на кілометр вище та нижче по течії. Міст, яким ми перейшли на Печерський берег, здавався тендітною іграшкою, а люди, що відпочивали на побережжі – взагалі ледь помітними крапочками серед зелених трав і дерев.

 

14 River

Вид на Буг згори

У назначений час до млина під’їхав мікроавтобус. Завантажили речі, розсілися і поїхали назад до Вінниці. Шкода, дорога не проходила понад берегом, інакше можна було б не без задоволення ще раз подивитися на ті місця, які ми пройшли, на ті кам’яні смуги перекатів та порогів. А так, лише поля та лісосмуги миготіли за вікнами мікроавтобуса, та ще в салоні лунала гучна музика від водія.

Непомітно в’їхали до Вінниці. Біля залізничного вокзалу від нас відлучилася моя сестра – вона повертається до Олександрії потягом, а нас довезли до автовокзалу, де ми знову сіли в автомобілі, якими приїхали до міста. Дорога до Києва нічим особливим не відрізнялася. Коли вечірня темрява запалила фари машин, а столичні багатоповерхівки замаячили тьмяними силуетами десь на горизонті, на широкій автостраді потрапили у перші київські пробки. Прощавай, вільний Буг, привіт, запробкована столиця!

Олександрія,
11-13 серпня 2008 року

фото тут

Advertisements

One thought on “На бузьких порогах (закінчення)

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s