Чатирдаг-Демерджі 5: 1000 метрів над морем

попередній < всі дописи > наступний

Чатир-Даг-яйла відома, перед усім, своїм карстовими печерами та шахтами, яких на плато налічується близько ста шістдесяти. Проте надземна частина краю не менш захоплива, хоча на перший погляд і може здатися не такою вже цікавою у порівнянні з чаруючими прикрасами підземного царства.

Отож, першим дивом, яке помічаєш, коли потрапляєш на простори яйли, є надзвичайно велика кількість карстових проваль. Через це поверхня плато нагадує місячну з її мереживом кратерів. Карстові пониження досить різноманітні і можуть сягати до 250 метрів у діаметрі, та 60 метрів углиб. Наведене фото було зроблене якраз на дні одного з широких «кратерів». На задньому плані видно кам’яні стіни, а на дні затишна галявинка з соковитою травою. Коли ми проходили повз нього, якраз пустився дощик. Потрапили під залишки тих грозових хмар, які бачили ще з вершини Еклізі-Буруна. Та поки ми з нього спустилися, негода посунула далі на північ, чи то на захід. Полякавши на прощання невеликою зливою, хмари покинули нас на кілька днів. Натомість переможно засяяло сонце, роблячи барви навколо яскравішими, а крапельки дощу перетворюючи у сонячні зайчики.

Дощ і сонце

Та для яйли Чатир-Даг характерна не лише закарстованість – на значних її ділянках збереглися також залишки лісів. Їх основу складають букові гаї, в яких поширені також граб, осика, горобина, груша, тис. У багатьох місцях видно притиснуті до землі подушки ялівця, що нерідко досягає п’яти метрів у діаметрі. На щастя, де потрібно, протоптано стежки, бо іти по такому живому килиму просто не можливо. Безпосередньо повз зарості ялівця ми проходили одразу після спуску з хребта на плато, але, коли подивитися в далину, то можна помітити ще чимало таких темно-зелених плям біля підніжжя хребта. Ліси на плато розрізнені, прив’язані до карстових вирв і дерева, навіть високі, ростучі з їх дна, здаються карликовими. Лише при підході до північних країв ми потрапили до гаїв з високими буковими деревами і тому друга стоянка виявилася чимось схожою на першу. Навіть з такою висотою над рівнем моря – близько одного кілометра. Лише з іншого боку від хребта Чатир-Даг. А який гарний ранок зустрів нас на яйлі! Пташки щебечуть, небо вражає чистою блакиттю, а сонце, що тільки вилізло з-за горизонту, визирає сонно крізь ще не вкриті повністю листям ряди струнких буків. Коли я виліз з палатки, у сусідньому таборі якраз розпалювали вогнище і клуби диму повзли долиною через наше місце. А сонце виловлювало їх невидимих з тіні і наповнювало, ніби матерією, білим своїм сяйвом. Від того здавалося, що ніби якісь живі загадкові істоти походжають між дерев.

Ранковий ліс

Першим пунктом на маршруті третього дня, як я вже згадував, стала печера Мармурова. Дійшли до неї за один перехід, так як дорога мала лише незначні коливання у висоту і була добре наїждженою. Поки пройшли два з половиною кілометри до печери від місця ночівлі, повз нас майже щохвилинно проїжджали якісь авто. Оскільки дорога вела лише до печер, отже це все приїжджі, які теж прибули на екскурсію. Перед в’їздом до території комплексу, де розмістилася печера, притулилася автостоянка, повністю забита легковими авто та мікроавтобусами. А пасажирів ми знайшли вже на площадці безпосередньо перед печерою. Тут же розмістився і кіоск з квитками, вікна якого рясно всіяли яскраві ілюстровані брошури про печери та інші Кримські цікаві місця. З іншого боку доріжки у тіні дерев засіло кафе, зі стінами оздобленими під дерево. З відкритої площадки біля нього відкривався захоплюючий дух вид на долину Ангари і Салгира.

Вид на Перевальне та Долгоруковську яйлу

На передньому плані ліворуч і праворуч у тіні хмар настовбурчилися крайні схили Чатир-Даг-яйли. Вкрита лісами розщілина між ними звиваючись виходить до самої долини. Білі цяточки на її дні – це хатки села Перевального, яке розтягнулося з півночі на південь вздовж траси Сімферополь-Алушта. А на горизонті, майже розчинившись у небі, біліють схили західного краю Долгоруковської яйли.
Долгоруковська яйла як географічна назва з’явився відносно нещодавно. Різні дослідники ще у дев’ятнадцятому столітті відносили її то до Демерджі-яйли, то до Карабі-яйли. І лише на початку двадцятих років двадцятого століття утверджується теперішній топонім. Термін пов’язаний з іменем землевласників, потомків князя В.М. Долгорукова, під командуванням якого російські війська у 1771 році вступили на Кримський півострів, проклавши Росії дорогу до Чорного моря. У володіння Долгорукових входило нинішнє село Добре з землями у верхів’ї річки Салгир, а також Кизилкобінське урочище з розташованою над ним яйлою. Яйла складається ніби з двох уступів. Верхній, порівняно невеликий у південній частині – це урочище Тирке з висотами від 1000 до 1300 метрів, майже весь північний схил якого покритий густим буковим лісом. Нижній (600-1000 метрів над рівнем моря) займає більшу частину Долгоруковського масиву і являє собою слабо заліснене відкрите вітрам кам’яне плоскогір’я. Саме його і видно на фото.
Ця частина яйли відома також і тим, що тут розміщено близько тридцяти карстових порожнин. Найцікавішою з них і найвідомішою до відкриття печери Мармурової, без сумніву, є печера Червона. Ближня її частина має загальну довжину близько двох з половиною кілометрів. Тут вона утворює шість чітких поверхів, які розташовані на висоті від 4-5 до 8-10 метрів один над одним. Найбільший розвиток отримали другий, третій та п’ятий поверхи. Поверхи являють собою субгоризонтальні галереї, майже прямолінійні, та інколи з досить складними лабіринтами. По першому поверсі у 200 метрів від входу протікає підземна ріка. У паводок вона затоплює навіть другий поверх. Печеру знайшли досить давно. Ще у сьомому-шостому століттях до нашої ери люди використовували ближню частину печери для культових потреб, у третьому-четвертому століттях нашої ери – для зберігання продуктів, а у дев’ятому-одинадцятому – як сховище.
Після годинної екскурсії Мармуровою печерою, пройшовши кілометр через лісок, опинилися біля іншої нещодавно відкритої печери – Еміне-Баїр-Хосар. Але біля неї не затрималися, так як вражень від Мармурової було більш, ніж достатньо. При виході з території Еміне-Баїр-Хосар на дорогу, що перетинає яйлу з заходу на схід, перед нами відкрився величний вид на хребет Чатир-Даг. Уже звідси видно, чому йому дали назву Шатро-гора, бо дійсно, нагадує його грізний силует величезний намет, що стелею своєю, здається, упирається у хмари.

Вид на хребет Чатир-Даг з однойменної яйли

На роздоріжжі повернули на схід і менш, ніж за десять хвилин дорога спустилася у невелике заглиблення, увінчане ще однією печерою – Еміне-Баїр-Коба. На відміну від описаних вище, це була необладнана печера, без будь-яких слідів цивілізації. Схоже, зараз її можуть відвідувати лише групи зі спеціальним спорядженням. А звичайним пішоходам лишається лише дивитися у темряву з висоти її триєдиного входу. На фото на передньому плані видно один з входів, навколо другого скупчилися люди на задньому плані. Не лякайтеся, ніхто не впав, просто всім стало цікаво, що ж там таке внизу.

Таємниче провалля Еміне-Баїр-Коба

Після короткої зупинки біля печери, рушили далі. Майже одразу після підйому з долини печери вийшли на розвилку з ледь помітною стежкою, що відходила ліворуч на північ. Нам – туди. Перший кілометр Віслюкові стежка – саме так вона названа на карті – йде по рівному, але після тріангулятора розпочинається стрімкий монотонний спуск донизу. Знову у всій красі відкриваються силуети далеких гір навколо: яйли Долгоруковська, Тирке, Демерджі та Чатир-Даг. Також розгорнулася низка сіл внизу, у зворотному порядку до того, в якому ми їх проминали, коли їхали тролейбусом: Перевальне, Зарічне, Добре, Піонерське, Андрусеве, Лозове і десь майже у самому обрії розчинився сам Сімферополь – лише Сімферопольське водосховище світлою плямою видно відносно добре.
Вихід з Чатир-Даг яйли виявився швидкісним. Майже безупинний, але досить довгий, спуск ми подолали майже без привалів. І, можливо, за відмінне проходження ділянки, яйла вийшла проводжати нас з сонцем та квітами. Особливо вражали величезні червоні квіти диких півоній.

Півонії та мишачий геацинт

Взагалі кажучи, Чатир-Даг запам’ятався багато чим. У першу чергу це, звичайно, його дивовижні печери зі своїми неземними прикрасами, овіяні таємничими легендами та давніми історіями. Також не можна не згадати і про краєвиди. Плато являє собою досить велику майже рівну ділянку, підняту на сотні метрів над оточуючими горами, тому звідси видно багато чого і сам хребет Чатир-Даг видно з багатьох точок: з моря, з боку Сімферополя, зі сторони інших гір, сусідів по головній гряді. Немалий вклад у чарівність краєвидів внесли також карстові низини зі своїми, ніби зачарованим, лісами.
Та ніяк не можливо уявити яйлу без квітів, яких тут було надзвичайно багато. Здавалося, що у них відображені всі можливі і неможливі барви, які тільки могла природа вкласти у своїх дітей. Чого лише варто побачити цілі галявини жовтих примул перемішаних з фіолетовими фіалками, почути їх тонкий казковий аромат. Або окинути оком широченні схили рясно всіяні симпатичними синіми квітками мишачого гіацинту чи пірамідальні конструкції горлянки східної. Про півонії я вже згадував. Причому, цікаво було помічати, як вони змінювалися зі зміною висоти – якщо у верхів’ях хребта лише з’являлися бутони, то у нижніх частинах квітки розцвіли вже у всій своїй пишній красі. Зустрічали і чимало інших квіток, хоч і не в таких великих кількостях. Серед них знаходилися і червонокнижні. Та найбільше мене вражали такі, що виростали там, де, здавалося, відсутнє життя, де нічого не змогло б вирости – серед самого каміння!

Козельці між каміння

попередній < всі дописи > наступний