Чатирдаг-Демерджі 9: Морський фініш

попередній < всі дописи > наступний

Після Кам’яних грибів вийшли на 16-й кілометр автотраси Алушта-Судак. Далі пройшли нею до 15-го, після чого звернули на під’їзду доріжку до приморських санаторіїв і так і дісталися до моря. Вийшли на берег, коли сутінки вже активно наповнювали навколишній пейзаж темними тонами, забираючи кольори і ясність видів. Проминули кілька санаторіїв і стали на ночівлю в районі Семидвір’я – традиційної нашої стоянки при підході до Алушти зі сходу.

Тут кілька кілометрів побережжя ще лишилися вільними від забудови, в одній з долин протікає струмок. У літні часи він пересихає, але тоді воду можна брати в якомусь із сусідніх будинків відпочинку. Ще один спосіб роздобути воду – з трубопроводу, який на висоті двох з половиною метрів простягається вздовж лінії берега на понад десять кілометрів. Улітку в цих місцях відпочиває чимало людей з наметами і деякі умільці навіть врізають у трубопровід краники і з поліетилену споруджують щось на зразок душових кабінок.

Коли зупинилися, суцільний морок вже панував навколо, тому довго не шукаючи місця для наметів між дерев (де вже найкраще було зайняте), ми розставили палатки прямо на гальковому березі. Коли ходили по воду, побачили, що не одні ми такі, що на пляжі то тут, то там зустрічаються й інші намети.

Табір на березі моря

Ранок виявився сонячним і теплим. Здавалося, ніби й не було нещодавніх холодів з хмарами і дощем. Купалися у тихому морі, засмагали на сонці. Причому, вже за півдня, проведені на одному місці, на шкірі з’явився червонуватий слід сонця. Але ж так приємно було освіжитися у прохолодному морі, а потім розлягтися на килимку, розслабившись і забувши про все на світі!

Остання стоянка виявилася найбільш незвичною з-поміж усіх попередніх. Якщо до цього ми ночували на висотах 600-1000 метів над рівнем моря, то тепер це число зменшилося як по висоті, так і по відстані майже до нуля. А ще незвично ставити палатки на гальці. Кілочки практично не трималися, але їхньому заміною тут могла слугувати каміння, якого не бракувало. Не зважаючи на кам’яну підлогу, спати було м’яко. Річ у тім, що гальковий берег не однорідний і смуги крупної гальки чергуються зі смугами дрібної, часом взагалі піску. Саме на останньому, всупереч Біблії, ми й поставили наші намети. А ще мені сподобався вид з палатки. Прокидаєшся зранку, відкриваєш вхід, і перед тобою – море. Можна одразу з розгону кинутися у його хвилі.

Вид з палатки

Чорне море легендарне. Чимало народів мешкали на його берегах, багато чого воно перебачило на своїм віку. І не одне ім’я мало воно. В давнину греки називали його Понтом Аксинським. Але згодом перейменували на Понт Евскинський. Про те, чому так сталося і що змінило ставлення еллінів до моря, розповідає одна стародавня легенда.

Давно колись, коли ще лік часу вівся в інший бік, жило в Тавриді горде і миролюбне плем’я горців. Жили тихо і мирно, ні на кого не нападали і на них ніхто не нападав. Обробляли землю і ростили дітей. Умілі руки горців навчилися вирощувати на схилах гір духмяний солодкий виноград і троянди. Непіддатлива гірська гряда, але люди були терплячими і працелюбними. З берега моря в корзинах приносили вони землю і засипали нею розщілини. І добріли гори, покриті виноградними лозами, фруктовими деревами, кизиловими та горіховими кущами. У гірських лісах водилося чимало диких тварин, а горці славилися влучними стрілками. Проте вони не зловживали зброєю і натягували тятиву лука лише тоді, коли їм потрібна була їжа.

Та почули про Тавриду у далекій Елладі і задумали греки підкорити цю багату землю. Біля берегів Тавриди з’явилася тьма тьмуща кораблів з воїнами. Хотіли вони під покривом ночі непомітно підійти до берега і напасти на сонних мешканців. Але море раптом загорілося блакитним полум’ям і горці побачили прибульців. Грецькі кораблі йшли немов по сріблу. Весла розбризкували воду і краплі сяяли ніби зорі на небі. Навіть піна біля берега світилася блакитним сяйвом. Заметушилися горці. Жінки та діти сховалися у печери, а чоловіки лишилися, щоб чинити опір, так як зрозуміли, що насувається бій не на життя, а на смерть.

Та тут ніби хмари закрили небо – це гігантські орли-грифи злетіли зі скель і кинулися до моря. Розправивши велетенські крила, птахи стали кружляти над грецькими кораблями. Злякавшись, воїни стали прикриватися щитами, але ватажок грифів дав клич і птахи стали своїми міцними дзьобами бити дерев’яні щити, обтягнуті шкірою. Зраділи захисники, побачивши підтримку з повітря і почали скочувати у воду величезні каменюки. Збурилося море, заштормило, піднялися такі великі хвилі, що солоні бризки, пробивши морок ночі, дісталися до сонця і викликали дощ. Над морем стояв суцільний стогін та гуркотіння. У паніці елліни повернули свої кораблі геть, та мало хто повернувся до своїх берегів.

Море хвилюється

З тих часів греки прозвали море негостинним – Понтом Аксинським. І наказали дітям своїм, щоб ніколи не підіймали зброї проти мешканців Тавриди і ніколи не намагатися ходити по цьому морю. І чимало часу пройшло з тих подій, але стало знову греків тягнути на сонячні береги багатої Тавриди. Але вони добре пам’ятали заповіт предків і не тисячі кораблів вийшли в Понт Аксинський, а лише п’ять. І сиділи в них не озброєні до зубів воїни, а мирні посли з багатими дарами для горців.

Домовилися тоді горці з еллінами і поклялися, що ніколи не підіймуть зброї один проти одного. З тих часів поселилися греки далеко від Еллади і щасливо зажили під сонцем Тавриди. Стали вони вирощувати виноград і троянди і вести торгівлю з горцями. І дивувалися, чому таке лагідне море назване негостинним. Тому й назвали його гостинним – Понтом Евксинським. Так і досі, для тих, хто йде по Чорному морю з відкритим серцем і мирним стягом, воно завжди гостинне, а для ворогів лютих – негостинне.

Чорне море

У легенді є чимала доля правди. Так, наприклад, чимало завойовників, що намагалися підкорити місцеві народи, зустрічали сильний опір і тому називали його негостинним. Крім греків, наприклад, турки дали назву Караден-гіз – Чорне, негостинне море. Також, виявляється, що море й справді може світитися у темряві. Це пов’язане з тим, що серед планктонових водоростей, що мешкають в ньому, є такий вид, як ноктилюка – водорості-хижаки, що харчуються органічними речовинами, а також можуть фосфоресціювати, завдяки чому у серпні спостерігається світіння. Мені й самому доводилося це спостерігати, коли під час плавання у вересні після заходу сонця у воді від рук і ніг під час руху ніби снопи яскравих іскор відлітали.

Спокійне зранку, до обіду море невпізнанно змінилися. Морський бриз пригнав величезні хвилі, що стрибали на берег все далі і далі, залишаючи по собі густу білу піну. Від бурхливої води море біля берега забарвилося у коричневий колір, змішавшись з ґрунтом на дні. Лише в далині від берега воно лишалося таким же чисто-смарагдовим, а ще далі глибоко-синім.

Розпочинався шторм. Йдучи неперервною бетонною набережною у сторону Алушти, ми бачили, як величезні хвилі високими фонтанами підіймалися над довгими хвилерізами і прохолодним дощем з дрібних крапель осипалися донизу. Хвилі щільними колонами лизали берег, шумно стрибали на гальку, неначе сердилися, що ми так швидко покидаємо їх товариство, що так скоро закінчилася наша шестиденна мандрівка з горами, лісами, печерами і водоспадами.

Шторм

Київ,

20-29 травня 2008 року.

попередній < всі дописи > наступний (ще кілька фотоальбомів)