Лижні пригоди з зимової нагоди (початок)

Вітаю всіх читачів з першим днем зими! І з нагоди початку нової пори року пропоную розповідь про гірськолижний відпочинок. У лютому цього року з друзями їздили на чотири дні в Карпати і каталися на Буковельських трасах. Про це і йтиме мова. Бажаю приємного читання та перегляду фото!

Зима вривається шаленою завірюхою у буденне життя і приносить з собою зміни на краще. Я ще з дитинства люблю цю пору року за її неповторність. Скажіть, коли ще можна покидати сніжки, спускатися з гірки на санчатах, весело бігати і валитися з ніг, не боячись забитися і замазатися. Сніг! Це справжнє диво, дарунок небес. І приносить його лише зима. Або згадайте Новий рік. Одне з найкращих дитячих свят припадає, знову таки, на зиму. За вікном хурделиця, а в кімнаті затишно і тепло. Миготять різнокольорові вогники на ялинці, казково відблискують на ній сріблясті гірлянди та скляні іграшки. А зранку під зеленою красунею неодмінно з’являється подарунок від Діда Мороза.
А ще я з нетерпінням чекав на прихід зими, щоб поїхати у гори кататися на лижах. Вперше побував я на Карпатських гірськолижних спусках, коли навчався у школі у сьомому класі. Тоді ми класом їздили у Славське на різдвяні канікули. Вдруге став на лижі аж через десять років. Цього разу витягли мене у гори мої університетські товариші. Вперше вони відкрили для себе цей вид відпочинку за рік до того, а на наступний сезон до них долучився і я. Першого разу у студентській компанії я їздив у те ж Славське, щоправда каталися ми на горі Тростян, тоді як в шкільній версії я познайомився з Політехом.
Спочатку їздити було важко. Заважав страх та відсутність навичок. Проте за три дні я, хоч і дуже втомився, але таки навчився з’їжджати без падінь. Та найбільшою гордістю для мене було приборкання бугеля, з яким я спершу був у не дуже добрих відносинах. Коротше кажучи, я зрозумів, що лижі – це моє, і наступного року поїхав знову. Але погода виявилася примхливою, зима не по зимовому теплою і справжні сніги прийшли лише десь у лютому, тому поїздка отрималася приуроченою до міжнародного жіночого дня. Та ще з різних причин виявилося, що наша компанія скоротилася до двох осіб – інші або не змогли, або змогли, але не тоді. Так ми з Андрієм опинилися в королівстві Буковеля. І, як виявилося, ми вгадали з вибором, бо тут нам сподобалося значно більше. Тому й не дивно, що цього року поїхали туди ж. Але вже не самі, а в розширеній компанії. Власне про цьогорічний відпочинок і піде далі розповідь.

01 Zaliznitsa

Дорога в гори

 

Буковель – молодий та відносно дорогий гірськолижний курорт. Його лижні траси спускаються від вершин п’яти сусідніх гір, перша з них, яка була обладнана підйомником, і дала назву закладу. Дістатися до нього можна автомобільним транспортом – від автотраси, що веде з Івано-Франківська на Рахів перед селом Яблуниця, що розляглося в горах майже на межі областей, є відгалуження до селища Паляниця, за яким і розташувалася Мекка любителів гірських лиж.
У Буковелі розвинута інфраструктура; тут є місця для проживання, мережа закладів харчування та інші потрібні установи. Але, як я вже зазначав, ціни там дещо кусаються, тому ми мешкали в Яремчі. Андрій через знайомих ще торік знайшов такого собі Романа, який надає житло, лижі на прокат і навіть возить до спусків своїм мікроавтобусом. Одним слово, все включено. Лише про харчування ми мали самі піклуватися, а щодо всього іншого ніяких незручностей не було. У Романа в Яремчі неподалік залізничної станції знаходиться немала садиба, одночасно він може прийняти кілька груп гостей. Тому, не зважаючи на те, що цього разу ми прибули у більшому складі, проблем з помешканням не було.

02 Prut

Річка Прут в Яремче

Але були проблеми зі снігом. Точніше кажучи, з його відсутністю. Ні в Івано-Франківську, куди ми прибули потягом з Києва, ні в самій Яремчі, куди дісталися мікроавтобусом, його не спостерігалося. Але, пам’ятаючи, що так само, якщо не гірше, було торік, я не хвилювався. Дивно, але факт: знаходячись всього в кількох десятках кілометрів вглиб у гори і на кількасот метрів вище, Буковель кожного разу дивував мене значно більшим сніговим покривом, ніж в у тій же Яремчі. Навіть при під’їзді до Яблуниці, клапті снігу не виказували довіри, а від цього села до курорту рукою подати. Мабуть таки засновники закладу знали, де місце вибрати.
В Яремче дісталися в обідню пору. Роман підібрав нам лижі, ми розмістилися у кімнатках, перевдягнулися, пообідали, а потім поїхали до гірськолижного курорту. Отже, в обідню пору ми опинилися біля підніжжя гори Буковель, звідки в різні боки підіймалися підйомники. На відміну від Славська, тут лише один з підйомників бугельний, та й той проходить по майже рівній мало нахиленій стороні гори. Усі ж інші виявилися крісельними, переважно чотиримісними, хоча зустрічалися і дво- та тримісні.
Спершу ми розділилися на дві групи: поки Роман інструктував дівчат на дитячому спуску, ми з Андрієм вирішили розім’ятися на інших спусках. Спершу рухи були сковані, проте вже за півгодини річна перерва у катанні практично не відчувалася. Удвох ми відвідали більшу частину трас, де, здавалося, нічого не змінилося. За рік, що минув, я не помітив жодного нового підйомника, жодного нового спуску, хоча темно-зелені лісисті схили навпроти гори Довгої в кількох місцях були «проїдені» засніженими смугами недороблених спусків.
Та, разом з тим, тепер спускатися на лижах було краще, ніж того року. Все таки, початок лютого є більш сприятливою порою для зимових видів спорту, ніж початок березня. Морози, хоч і не великі, але не допускають появи мокрого снігу. Проте, і цього разу погода нас трохи підвела в останній день. Сповістили про обледеніння трас – сніг спершу трохи розтав, а потім вдарив мороз і утворився лід. Та якщо при спуску по снігу залишаються сліди, то на льодовій трасі їх майже не лишається, і, відповідно лижі ведуть себе по іншому. Але поки я це зрозумів, довелося раз впасти. Причому, не бажаючи, щоб злетіли лижі, я одразу, як відчув, що втратив рівновагу, здійняв ноги догори і так на спині з лижами над головою проїхався ще метрів десять, поки не зупинився. А потім, не знімаючи лиж, встав і поїхав далі, ніби нічого не було. Так я власною спиною випробував льодовий спуск і того дня більше ні разу не падав.

03 Petros

Вид на гору Буковель та Петрос (2020м) за ним

До слова сказати, лижі над головою – це не якась там примха, а спосіб, потрібність якого перевірена часом. Адже, що є найгіршим при падінні на спуску? Я не кажу про якісь травми чи розбиті фотоапарати. Більшість падінь до цього не доходить. Натомість, велика неприємність криється у розкиданні речей. Нерідко можна бачити: несеться лижник по трасі, летить – за вухами шумить, та раптом один необережний рух кидає його на землю, і на місці людської постаті враз постає біла хмара з снігової маси, з якої по черзі відокремлюється одна лижа, потім друга, потім палиці, а хмара ще продовжує рухатися вниз. Коли ж сніг влягається, невдаха встає, обтрушується, і печально оглядає слід свого ефектного приземлення, а потім, лаючись уголос або про себе, шкандибає назад і збирає те, що розгубив. Інколи частина спорядження лишається на ньому, але його все одно доводиться скинути, щоби піднятися за тією єдиною лижею, чи однією палицею, яка залишилася десь там вгорі, на місці початку бурхливого котіння.
Інколи, коли здається, що до загубленої лижі так далеко, а поруч снують інші лижники, приходить думка скористатися їх допомогою. І правда, хіба ж важко комусь з тих, хто ще вгорі, під’їхати і взяти втрачену деталь і передати власнику – все одно ж по дорозі. Та часто цю схему важко запустити в дію – колезі складно вчасно перенести увагу з траси на те, що ви кажете, а якщо таки вдається, то він майже напевно повторить ваш вчинок, бо прибирати увагу зі шляху дуже небезпечно, особливо на швидкості і особливо на складних етапах траси – з поворотами, горбочками чи зчесаними ділянками.
Взагалі, щоночі спеціальні машини рівняють спуски, та після нашестя армії лижників вони видозмінюються і утворюються вищезгадані речі. Особливо мені не сподобалися снігові горбочки. Якщо їхати поволі, то воно навіть приємно, схоже на атракціон ще радянських часів «Веселі гірки» – коли вас то підіймає, то опускає. Але якщо влетіти у масив горбочків на швидкості, то ефект виходить схожим на рух по дорозі з вибоїнами – лижі з великою частотою ніби щось б’є знизу і вони то підскакують, то опускаються. Проте найгірше трапляється, коли роблять вони це не синхронно, наїжджаючи на різні горбки. Тоді достатньо навіть малого відхилення від курсу однієї з лиж і вона, зачіпаючись бортом об наступний горбочок, миттєво відлітає, а на одній лижі, як відомо, довго проїхати не просто. Та і немає сенсу – все одно пішки повертатися по залишену.

04 Elevator

На підйомнику

А інколи та залишена не зупиняється на досягнутому і продовжує свій рух, звільнившись від свого господаря, який в цей час ще котиться по схилу або вже підіймається зі снігу. Одного разу довелося перейти через всю трасу і піти її шукати в ліс десь між дерев. Та в той час, як вона легко ковзнула по поверхні не трамбованого снігу, я чвалав по її ледь помітному сліду, провалюючись по коліна.
Але ці всі неприємності прийшли потім. А перший день я намагався їздити обережно, не дуже розганяючись і майже не падаючи. До того ж, під вечір у наших групах стався перерозподіл. Ми знову з’єдналися і вирішили продовжити спуски на так званому вечірньому катанні, яке оплачується окремо. Решту дня, і, як виявилося, взагалі решту днів, я катався з сестрою, а Андрій з дівчатами з Москви. Лише на обідню перерву ми сходилися разом, а весь інший час їздили в різних місцях і майже не перетиналися.
На гору Буковель з різних точок підіймаються два підйомники і є, відповідно, дві розгалужені системи спусків. Під час вечірнього катання доступними залишаються лише вони. На високих опорах крісельних доріг розміщено потужні прожектори, які й освітлюють ці дві траси. І в той час, як навколо все темніє, штучне світло стає все яскравішим і спуск набуває неймовірно фантастичних тонів.
Катання під покривом ночі і світлі ліхтарів залишає незабутнє враження. Якщо денне катання виглядає якось буденно, то вечірнє залишається сповненим якоїсь незвичності і містичної таємничості. Чорною стіною обступає ліс зі струнких високих смерек, дальніх гір практично не видно, темрява поглинула все навколо і лише лижна траса сяє білосніжною скатертиною, яка спускається до мережива вогників будиночків, що розгорнулися біля підніжжя спуску.

06 Bukovel

Лижна траса

А ще, на трасі лише під час вечірнього катання можна кидати одразу кілька тіней. Причому різнокольорових – то синюватих, то червонуватих, то жовтуватих – у залежності від найближчих прожекторів. А коли підіймаєшся на підйомнику, опори якого розташовані просто серед лісу, то поринаєш у цілковиту темряву. Десь за рядами стовбурів виглядають клапті яскраво освітленого спуску, а навколо – чорнота. Тільки чути, як у майже цілковитій тиші опори підйомника стиха перемовляються з крісельними кабінками, а у спокійному повітрі витає неймовірно ніжний аромат карпатських смерек.

продовження

Advertisements

2 thoughts on “Лижні пригоди з зимової нагоди (початок)

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s