Подорож у Кримські гори 12-19 серпня 2007 року (початок)

Влітку 2007 року їздили з батьками на тиждень відпочити на березі Чорного моря в Криму. А для того, щоб відпочинок був цікавішим, сумістили його з елементами туристичного походу з усіма необхідними атрибутами – наметами, рюкзаками, пішими переходами. Так, за тиждень ми встигли і наплаватися в морі і походити горами.

Похід розпочався з набережної Алушти, куди ми прибули зранку тролейбусом з Сімферополя. Спершу пройшлися набережним парком, а після переходу через річку Демерджі, що бере свій початок з однойменної гори, вуличкою вийшли до берега моря і вже далі йшли понад ним на схід від міста. Досить довго шлях вів нас по бетонній набережній, що здіймалася над, здавалося, нескінченним рядом пляжів, густо заповнених людьми. Не менше п’яти кілометрів ми пройшли вздовж моря, поки, нарешті неперервна смуга санаторіїв та будинків відпочинку закінчилася і ми змогли спуститися до води.

Берег тут вкривала кількаметрова смуга пляжу з гальки різних розмірів. Місцями зустрічалися, і навіть у морі, велетенські кам’яні брили, що відкололися від гори, схили якої стрімко спускалися до берега ліворуч. Попід самою лінією схилів, скільки сягало око, простягався трубопровід на бетонних опорах у два з половиною метри заввишки. Через кількасот метрів після закінчення «цивілізації» на схилах ліворуч почали з’являтися стежки і непоодинокі сліди стоянок наметів. На одному підвищені у кількох метрах від берега ми знайшли один невеликий вільний майданчик, вирівняну кимсь раніше і розбили табір.

Місцевість навколо вкривали карликові дерева, в основному дубочки. На перший погляд безлюдна, територія виявилася густо всіяна наметами інших відпочиваючих. Можливо через те з дровами були певні труднощі, але завдяки жаркій погоді, вогонь розгорався майже одразу і їжа готувалася дуже швидко. Воду брали в одному з останніх будинків відпочинку неподалік.

Море під Алуштою

Погода була сонячна і спокійна, але на морі гуляли хвилі, що, доходячи до берега, розбивалися фонтанами крапель від ударів об кам’яні брили. Можливо через нещодавній шторм, а може і через відносну близькість від міста, морська вода, особливо біля берега, була каламутною і в ній плавало чимало дрібного сміття, тому наступного ранку ми зібралися і продовжили шлях далі понад берегом на схід. Через п’ять кілометрів дійшли до будинку відпочинку МЕІ і звідти попрямували дорогою вгору до кам’яних грибів у долині річки Алака.

Через три кілометри підйому перетнули трасу Судак-Алушта. Далі ще півкілометра рухалися лісовою просікою майже без підйому. Ліворуч простягалися ряди молодих сосон, десь далеко попереду здіймалися схили Демерджі-Яйли , а праворуч за численними рядами малих хребтів відкривався вид на Карабі-Яйлу. Далі пішов досить крутий спуск до дачного поселення, що на карті розташовувалося прямо біля грибів. На березі річки, що в цьому місці вже пересохла, ми пообідали і на дива природи ходили дивитися вже без рюкзаків.

Поруч знаходився знак, на якому пропонувався шлях до грибів понад річкою, в обхід села. А, наприклад, Лебединський у своїй книзі описував дорогу через поселення, цим же варіантом, поки ми обідали, пішла інша група, яку привезли сюди на мікроавтобусах. Самі гриби викликали деяке розчарування, бо знайшлося їх всього два і виросли вони не на якомусь окремому майданчику, а просто на схилі гори, як інші звичайні кам’яні брили, розкидані навколо.

 

Кам’яні гриби у долині річки Алака

Також ми ходили дивитися на водоспад Гейзер. Він знаходиться на шляху річки Алака, на ходу потоку якої вище по течії знаходиться ще один відомий водоспад Джурла. Дорога до водоспаду виявилася добре протоптаною, без альтернативних відгалужень, тому його ми знайшли одразу. Поблизу нього річка ще не була пересохлою, під ним розташовувалася заповнене водою в кілька метрів у діаметрі озерце, а по його оброслому мохом жолобу ще стікав струмінь води, але дуже слабий. Безперечно, на нього варто дивитися навесні. До речі, цей водоспад виявився найвищою точкою в нашому поході – близько 290 метрів над рівнем моря.

 

Майже пересохлий водоспад Гейзер і край   озерця

Після відвідин водоспаду і кам’яних грибів ми спустилися понад Алакою до автомобільної траси, до якої від поселення напряму не набагато більше кілометра доброю автомобільною дорогою. Наступні два кілометри пройшли узбіччям траси у напрямку Судака. Ми прямували в сторону моря і в цьому місці напрямок дороги збігався з потрібним нам. Деякий час дорога йшла трохи вгору, тому нам знову відкрився вид на високі гори. Особливо вражаюче виглядали під захмареним небом зубці Південної Демерджі.

У дорозі. На задньому плані силует гори Південна Демерджі

              Незабаром край дороги з’явився красивий знак «Мис Сатера», від якого в сторону моря відокремлювалася дорога. Нею ми і пішли. Спершу рівна, незабаром вона почала крутитися і пішла стрімко на спуск. Ми зійшли з неї біля недобудованого будинку відпочинку, а звідки напряму спустилися до моря. Пройшовши на схід ще близько кілометра, ми знайшли собі місце майже біля моря в долині пересохлого струмка і там стали на ночівлю. За день ми пройшли більше п’ятнадцяти кілометрів.

            Долина далі за нами перетворювалася на розщілину, що губилася десь в горах, а схили навколо були досить крутими, тому сусідів у нас не було. Хоча за пагорбом на захід у лісочку на берегах пересохлої річки розташувалося ціле наметове містечко. Пагорби навколо вкривали такі ж карликові деревця, як і на минулій стоянці. Воду брали у будинку відпочинку МАІ, через який були спустилися до моря. Також за двісті метрів на схід у скелі майже біля самого моря знайшли прісне джерело.

Біля спуску до мису Сатера на трасі Судак-Алушта

продовження