Підйом на Великий Верх і зустріч з синьогубими

(Продовження. Попереднє тут)

Гора Великий Верх і справді виглядає великою горою. Її величний силует було видно з вікна поїзда ще до під’їзду до Воловця. Але тоді ще ми не знали, що не обмежимося лише дистанційним знайомством з нею. Як я вже казав, після сходження з потягу наші наміри змінилися – на зло перевізникам колективно було вирішено першу частину дороги до Синєвиру подолати пішки. А, оскільки єдиним відомим нам цікавим об’єктом або комплексом об’єктів у цьому напрямку був хребет Боржава з його відрогами, то ми майже одразу вирішили, куди йтимемо. Так, про план на деякий час забули, несподівано реанімувавши один з його ранніх варіантів.

 

Синєвир-Манява з додатком Боржави

4. Підйом на Великий Верх і зустріч з синьогубими

 

Пройшовши від станції вздовж колій на південь, дійшли до автомобільної дороги і далі рухалися селом нею на захід. Вона виявилася брукованою і без сильних підйомів, тому йшлося швидко. В одному з магазинів купили необхідних продуктів. Оскільки більшість наших маршрутів включає в себе населені пункти, ми ніколи не веземо з собою одразу всю їду – адже це все лягає на наші плечі. Саме тому ми активно використовуємо докуповування продуктів у місцевих крамничках. Так виходить легше, часом дешевше, а для деяких речей взагалі немає альтернатив, наприклад для хліба. Адже значно приємніше постійно мати свіжий, ніж закупити одразу весь на початку і спостерігати, як він черствітиме.

Село виявилося досить довгим. Без явної градації від центру до околиці. Просто раптово хати зникли і по боках розгорнулися схили гір, до підніжжя яких ми  нарешті підійшли. Одразу за селом була ділянка вирубаного лісу і саме тут ми зробили наш перший привал, примостившись на колодах. Взялися за роботу фотоапарати, висвічуючи перші кадри нашого перебування в поході.

Незабаром почалися розвилки. Дорога йшла в глибині долини і далі розходилася на кілька частин – по кількох окремих балках. Вибрати потрібну було би не важко, була б у нас карта. Точніше кажучи, карта була, і не одна, але вона починалася неподалік від самої вершини, на яку ми ще мали вилізти. На щастя, нам часто зустрічалися подорожні. У них і питали:

– Там Великий Верх?

– Так. Дуже великий верх! – відповідали ті.

Слушність назви зрозуміли і ми, коли після чергової розвилки опинилися перед широкою просікою, що здіймалася круто вгору, заволікаючи з собою у подорож кілька ліній електропередач. З перших кроків по цьому коридору стало зрозуміло, що справжні гори почалися лише зараз, а все, що було до цього – лише заміська прогулянка. Схил виявився настільки крутим, що ми робили привали чи не кожні п’ять хвилин. Певно, нам ще пощастило, що стояла гарна сонячна погода, а, наприклад, у дощ ні про який підйом тут не могло б іти мови.

04 Malina

Солодка мить підйому

Проте, було б несправедливо, вказуючи на негативні сторони, обійти увагою те позитивне, що було у цьому проміжку шляху. А воно було, і своєю силою не давало жодних шансів усьому тому поганому зіпсувати нам настрій. Чого лише вартий той краєвид, який розгортався все ширше і ширше, особливо стрімко набираючи розмаху завдяки крутизні підйому. Від такого виду просто дух захоплювало, особливо, коли після того, як прохекавши з наплічником на плечах, бачачи перед собою лише стежку, що невблаганно веде вперед, зупиняєшся, скидаєш остогидлу ношу і, обертаючись бачиш таку красу. А на додаток до цього видовища краї стежки були рясно всіяні ожиновими та малиновими кущами. Можливо це банально, але для тих, кому це не знайоме, можна навести аналогію з кінотеатром, де за крісла правлять наплічники, за поп корн – ожинові ягоди, а за екран – всенький білий світ, що розлігся аж ген внизу, як на долоні. Отак, сидиш, дивишся на далекі гори, на дрібні цятки хаток в селах, на завитушки транспортних артерій і таке умиротворення огортає душу, що неможливо висловити.

05 Pidjom2

Підіймаючись на Високий Верх

Так йдучи і зупиняючись, не пам’ятаю вже за скільки підходів, ми нарешті потрапили на край полонини. Підйом одразу ж залишився позаду, ніщо більше не загрожувало згори – лише широкі трав’яні простори. На радощах ми сіли й пообідали. Смакувало по-особливому. Авжеж, не щодня доводиться дертися такими крутизнами. Скільки пам’ятаю наші походи, здається не було ще такого затяжного і водночас стрімкого підйому.

Продовжили шлях у напрямку вже не такого крутого підйому – до вершини лишався якийсь дріб’язок. Лінії електропередач, дійшовши до якоїсь пошарпаної двоповерхової споруди з вибитими вікнами і облупленими стінами, полишили нашу компанію. Зате знову почали траплятися люди. З синіми пальцями і губами. І це не примхи вечірніх сутінок, що при наближенні сонця до обрію ще не встигли повилазити з долин і заволодіти світом. І, звісно, не якісь містичні істоти. Це були звичайні люди, на яких відобразився вплив чорничників, що суцільним покривом окутав полонину.

Саме тоді я зрозумів, чому людей багато тут і чому їх було так багато там, внизу. Ще тоді запримітив, що вони місцеві і ходять з такими невеличкими ще радянських часів вицвілими рюкзаками за спиною. Думав, може грибники. А вони, виявляється, ходять на полонину, як на роботу, збираючи ягоди, які потім продають в заготівельні органи. А тут нагорі ми зустрічали вже більш дальніх приїжджих з наметами, що поселилися в цьому чорничному царстві на час його розквіту. І справді казкова місцина, якщо ще додати, який чарівний вид відкривається звідси.

06 Borjava

Чорнична Боржава

Отож, завдяки чорничним туристам ми трималися нашого шляху, аж поки не ввійшли до ділянки, яка була показана на карті. Проминули кілька амфітеатрів долин, що глибоко врізалися у масив хребта. Йшли не гребенем, а дорогою попід ним. Так ми уникали зайвих перепадів висоти, хоча й платили за це більшим розмахом дуг, обходячи вигини відрогів. А що сонце вже сіло і ставало все темніше і темніше, ми поспішали знайти підходяще місце для зупинки. Як на зло, схили лишалися крутими, до того ж всі густо порослі чорничними кущами. дерева відійшли десь униз, а на воду ніщо не натякало. Вже думали навіть, може розмістити намет прямо на дорозі – вночі ж ніхто не ходитиме. Аж нарешті, за наше терпіння отримали винагороду – у черговій долині дорога перетнула джерело, а далі, за поворотом виходила на відносно плоску ділянку. Там ми і стали на ніч.

продовження

Advertisements

2 thoughts on “Підйом на Великий Верх і зустріч з синьогубими

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s