План forever. Відродження Синевирської мрії

(Продовження. Попереднє тут)

Ніч на високогір’ї виявилася бурхливою. У всю силу розігрався вітер. І не дивно, адже на цих відкритих схилах йому й справді є де показати себе у всій своїй красі. Власне я всю ніч проспав як вбитий – далася взнаки протяжність і крутизна вчорашнього підйому – тому нічної вистави не чув. Зате зміг сповна оцінити масштаби відгуляного шабашу – половина наметових натяжок безсило звисала, певно сумуючи за втратою кілочків.

Синєвир-Манява з додатком Боржави

5 . План forever . Відродження Синевирської мрії

Забігаючи наперед, скажу, що ввечері посумували і ми. Просто, палатку збирали не ті, хто її ставив напередодні, тому вони не мали уявлення про те, скільки кілочків було задіяно початково. З’ясувалося це вже лише другого вечора, коли нам ледве вистачило їх щоб закріпити самий мінімум. Що ж, без втрат не обійтися і якщо обирати, то вже краще загубити кілочки, ніж щось більш цінне.

Ранок порадував нас гарною сонячною погодою. А ще просто шикарним краєвидом, який простягався, здавалося, з-під самих ніг і губився десь у далекій імлі. Вчора ввечері вже не було можливості через сутінки роздивитися все як слід, тому сьогоднішній пейзаж виявився особливо вражаючим.

Та все ж, яким би красивим не було місце нашої стоянки, нам потрібно йти далі. Адже ми маємо план. Який до речі наразі має від’ємний відсоток виконання, як би це дивно не звучало. Тому вже о сьомій ранку почався рух. Поки я з Дімою ходив по воду до джерельця, яке ми перетинали вчора ввечері, інші збирали намет, готували вогнище та продукти для сніданку.

За сніданком вирішили таки провести похід згідно з планом. Все таки імпровізоване проходження виходило м’яко кажучи не таким вже й цікавим, як обіцяв план і, до того ж, непередбачувано важким. Тож ми вибрали варіант спуску в долину – через водоспад Шипот. А далі маємо зловити транспорт, який би нарешті довіз нас до Синевиру. Сьогодні спротив вже був менший, тож на цьому і погодилися.

Виявилося, що водоспад знаходиться у наступній долині. Звичайно, не у горішній частині, а десь глибоко захований за густими кронами темно зелених лісів. На кілометрівці до нього спускалася стежка, що обіцяло нам приємну і не важку прогулянку. Власне, так воно і сталося. Щоправда, спершу ми обійшли весь амфітеатр глибокої долини. Звичайно, кілька разів виникало бажання просто зірватися донизу, щоб не накидати досить велику петлю. Але, голос розуму підказував, що часу ми виграємо навряд чи багато, а сили на бездоріжжі витрачаються просто шалено. Тому ми просто довірилися стежці, яка хоча й дещо спускалася, але цей її плавний спуск майже не позначався на радіусі кривизни, що означало, що висоту ми скидаємо досить мляво.

Кілька разів стежку перетинали невеликі поточки, обрамлені сірими кам’яними брилами. Це вказувало на те, що починалися вони десь майже під самою вершиною гори високої. Все таки на Боржаві досить продуктивні джерела. Тому якось мимоволі виникала асоціація зі співзвучною назвою Боржомі.

Потоки, стікаючи ще досить крутими схилами, утворювали мікроводоспади, з краси яких не забарилися скористатися і ми. Ось рюкзаки не вагаючись зістрибують зі змокрілих плечей, фотоапарати жваво розплющують свої банькаті очі, а ми, як ненормальні, гарячково видираємося між каміння і крижаної води кудись угору. Автомат дає всього десять секунд очікування. Я з першого разу не встигаю зайняти позицію і доводиться готувати камеру до зйомки ще раз. Цього разу виявляюся спритнішим і встигаю влитися у монолітну композицію вже посталих у різних безглуздих і не зовсім позах інших.

Фотографуємося біля потічка

Причому, більше фантазії у цій дивній фото сесії проявляють саме хлопці. Коли дівчата обмежуються якимись нецікавими позами обабіч потоку, то Діма видряпався на сам верх і, напружуючись, балансує над мокрими каменюками, намагаючись одночасно не послизнутися і не замочити шорти. Андрій теж всунув вибрик – став як піонер з рукою біля скроні. Дарма що без краватки і пілотки – зате у червоній футболці.

Нагулявшись вдосталь біля першого струмка, ми більше практично не зупиняємося біля інших. Наступний привал зробили вже як підійшли до межі лісу. До того часу ми дещо розтягнулися. Традиційно, ми з Дімою відірвалися дещо вперед, а інші відстали. Щоправда, у цьому не було ніякої трагедії, оскільки стежка йшла лише одна без будь-яких розумних альтернатив. Тож ми ішли і ні про що не турбувалися.

Під час привалу ми зустрілися ще з кількома героями. Певно, їх не можна віднести ні до негативних, ні до позитивних. Скоріше, це лише елементи пейзажу. Але, найбільш активні. Я маю на увазі представників тваринного світу. Надалі ми стикатимемося з ним ще не раз. Інколи навіть досить жваво. Але про це потім. А ці були досить мирними. Бо вони – метелики. Поки ми сиділи і переводили дух, вони з’явилися невідь звідки і почали активно досліджувати лямки наших рюкзаків, потім перейшли на спітнілі частини одягу, а далі рознахабніли вже до того, що просто сідали на голову. Причому, у всіх розуміннях цього вислову.

Метелик

Вузька, взагалі кажучи, стежка, ввійшовши під захист велетенських буків розжиріла до розмірів ґрунтової дороги. Дарма, що досить крутої, зате такої, якою може проїхати вже вантажівка чи джип. А десь ліворуч у глибині долини, яка вже не проглядалася через ліс, шумів грізний потік, що поєднав у собі всі ті струмки, які ми пройшли, простуючи горішнім амфітеатром.

І от, нарешті, сталося! Шум води якось дивно змінився і за кілька хвилин ми побачили водоспад. І просто море людей. Виявилося, що сюди знизу приводить капітальна дорога і трохи нижче розташувалася стоянка для автомобілів. Більшість відвідувачів були саме приїжджими. Хоча й таких, як ми, що звалилися з гір, тут теж було чимало.

Водоспад вражав розмахом, особливо у порівнянні з тим, що ми бачили вгорі. Крім того, навколо було споруджено дерев’яні містки з перилами, сходи і оглядові майданчики. Тож подивитися було на що. І було звідки.

Водоспад Шипот

Мої ж супутники для того щоб отримати всю гаму, змінили похідне вбрання на купальні костюми і по черзі злазили під потужні крижані струмені Шипоту. Я ж обмежився лише ходінням босоніж по воді. Та ще на прохання друзів зафіксував у пам’яті фотоапарату їхні героїчні вчинки. І це дійсно так, бо вода, мало того, що була крижаною, так ще падала з такою силою, що протистояти їй було, ох, як не легко. Тому мало хто затримувався у цьому нерукотворному душі більш, ніж на секунду. Та навіть і секунда вже багато чого значила.

Особливо дісталося Дімі. Річ у тому, що коли я навів на нього камеру і натиснув спуск, заблимала червона лампочка. От, лихо, я й забув зняти затримку часу! Довелося бідоласі непорушно утримувати удари крижаних потоків цілих десять секунд!

Після купальної фото сесії продовжили шлях. Як і передбачалося, дорога далі пішла більш плавна. Незабаром розпочалося село Пилипець. В одній з садиб ми вполювали мінівен і домовилися з водієм за 200 гривень доїхати до Синєвирського заповідника. Сказано – зроблено. Водій виявився надзвичайно мобільним і менш, ніж за десять хвилин ми вже виїжджали на трасу, що вела через Міжгір’я на Синєвир.

продовження