Край руїн давніх і сучасних

(Продовження. Попереднє тут)

«Синевир». Нарешті! Але, краще пізно, ніж ніколи. На другий день походу ми таки потрапили на стартову точку, про що говорив знак перед в’їздом до чергового населеного пункту. Довго на цьому місці не затримувалися – навіть не пригальмували. Та, власне, і не було для чого. Маючи приватний бусик і відставання від часу, а ще гарну асфальтівку, яка продовжувалася і за Синевиром, ми поїхали собі далі.

Синєвир-Манява з додатком Боржави

6. Край руїн давніх і сучасних

Щоправда, не далеко нам вдалося заїхати. На місці злиття двох гірських річок – Тереблі та Озерянки – комфортно розмістився пропускний пункт. Піших пропускали безкоштовно, а за автотранспорт щось знімали. Скільки саме, ми так і не дізналися, бо в наші плани не входив подальший автосупровід. Тож ми витягли свої наплічники з бусика і, накинувши їх на плечі, почимчикували на свої двох. Водій не дуже зрадів з цієї події. Схоже, він сподівався, що ми схочемо доїхати до самого озера і на КПП самі платимемо за авто. Але, як то кажуть, не судилося…

Місце злиття річок мало набагато цікавіші об’єкти, ніж будка пропускного пункту з шлагбаумом. Річ у тому, що згідно зі схемою, знайденою в безмежних нетрях Інтернету, якраз тут ми могли знайти руїни дзотів оборонної лінії Арпада. Саме вони виступають першим об’єктом огляду на нашому запланованому маршруті.

Що таке лінія Арпада я вперше дізнався лише при ознайомленні з матеріалами стосовно місць, якими проходитимемо. Виявилося, що її оборонними укріпленнями нашпиговано чимало лісів у відрогах Карпатського хребта. Знайдені матеріали свідчили, що свого часу, лінія Арпада була могутньою багатоступеневою системою оборони. Більше того, в одному з сіл на Волочеччині виявлено ціле підземне містечко, де розміщувалися склади, лазарет, командний центр та центр зв’язку. Та, якщо у воєнні роки ця система мала неабияке стратегічне значення, то сьогодні, як й інші подібні об’єкти, лінія Арпада не охороняється і не використовується.

Руїни одного з бункерів

Власне, занедбаність кидається в очі одразу. Навіть якихось вказівників чи табличок немає. Ми десь з півгодини човгали околицями, поки відшукали розкидані у різних місцях чотири бетонні будки. Дві були близько до дороги і виконували функції громадських туалетів, а дві інші позаростали у нетрях лісу. Ще одним способом використання залишків славного минулого став симпатичний дерев’яний готельчик неподалік, що позичив собі назву у свого призабутого сусіди – «Бункер».

Щоб хоч якось реабілітувати свій настрій після арпадських розчарувань, сіли обідати. Так, ранковий перехід і переїзд після нього забрали майже весь день. Вже була п’ята година вечора і сонце стало невблаганно хилитися до обрію, кидаючи на землю довгі тіні від смерек. Про те, щоб довиконати план першого дня, не було й мови, тому ми вирішили дійти до музею лісосплаву і біля нього заночувати.

Знову виходимо на вже згадану розвилку і звертаємо у долину Озерянки, яку місцеве населення вперто називає Чорною рікою. За поворотом знайшли найбільш розбитий бункер. От, кому вже дісталося! До речі, якщо я не помиляюся, то саме цей бункер фігурував у одному вітчизняному фільмі про повоєнне протистояння радянської влади та українських повстанців.

Дорога вже не асфальтована, але, на щастя, останній дощ був давненько, тому ґрунтівка досить гарно пасувала до натомлених ніг. Кілька разів шлях перетинали потоки, прикрашені природою з боку гори каскадами невеликих водоспадиків. Біля них зупинялися для того щоб трохи відпочити, скуштувати кришталевої прохолоди і пофотографувати місцеві колорити.

Єдиний у Європі музей Лісу і Лісосплаву

Аж ось непомітно минули чотири кілометри і за черговим поворотом в далині над деревами показався довгий дах музею. Цікавою особливістю об’єкту є те, що галерея з експонатами розташована безпосередньо на греблі з досить яскравою і драматичною історією. Все почалося з того, що ще у позаминулому столітті в навколишніх горах активно проводилася лісозаготівля. Для покращення сплаву лісу і регулювання потоку тут було споруджено дерев’яну греблю. Документи свідчать, що під час її будівництва від спалахів епідемій і тяжкої праці загинуло багато робітників. Перший варіант греблі не мав покрівлі. Протягом століття об’єкт кілька разів ремонтувався та вдосконалювався, поки не набув сучасного стану (а точніше такого, який був у середині дев’яностих). У 1973 році було проведено реставраційні роботи, які, здебільшого стосувалися покращення зовнішнього вигляду, бо більшість конструкцій, встановлені понад сто років тому, залишилися без зміни.

Можливо саме тому одного не зовсім чудового дня гребля програла двобій з природою. На межі тисячоліть з перервою у кілька років дві повені просто змели більшу частину музею. Побачив би це свавілля Тарас Шевченко, певно написав би тоді:

Перша повінь розтрощила

Греблю у руїну,

А другая – доконала

Вдову сиротину!

Якби ми потрапили у ці місця хоча б на десять років раніше, то мали би змогу познайомитися з багатьма цікавими речами. Гребля підпирала води Чорної ріки, від чого утворилося штучне озеро, на якому було обладнано плаваючий бокор. А на протилежному березі стояла колиба – житло лісозаготівельників у дорадянський час. В єдиному в Європі музеї лісосплаву експонувалися старовинні знаряддя праці відважних лісорубів та плотогонів-бокорашів. Тут можна було побачити їхні побутові та житлові приміщення, відпочити на греблі, милуючись чудовими краєвидами, вдихаючи цілюще повітря.

Руїни музею

Не зважаючи на скруту, музей усе ж діє і навіть висувався у претенденти на одне з семи чудес України. Але коли ми підійшли, робочий час уже скінчився і все було зачинено. Та це не стало перешкодою для наших хлопців, які через розлом потрапили усередину і роздивилися все як слід. І фотографій наробили. Щоб і ми побачили. І справді цікаво. Ото би побачити музей у всій красі на березі рукотворного озера! Але коли-то ще буде?

продовження