На шляху до Синевирського озера

(Продовження. Попереднє тут)

Після огляду музею ми з хлопцями розійшлися у пошуках площадки для табору. Місце для ночівлі знайшлося не одразу. Долина у цьому місці доволі вузька і серед стрімких схилів ми марно шукали бодай клаптик рівного місця для намету. Не кращим було становище на рівнині на місці колишнього водосховища – вона виявилася повністю заболоченою. І лише за кількасот метрів вище за течією на протилежному від дороги березі ми знайшли кілька затишних галявинок. Одна з них і стала нашою домівкою до ранку.

Синєвир-Манява з додатком Боржави

7. На шляху до Синевирського озера

Ранок зустрів нас легеньким туманцем, через який поступово стало пробиватися сонце. Привиди туману, танцюючи над річкою, створювали враження, що річка кипить. Та насправді вона бурлила не від температури (яка була досить навіть прохолодною, як я переконався під час ранкового купання), а від великої кількості кам’яних брил і шматків дерев на дні. Взагалі, видовище було досить незвичним, так що я не полінився збігати в табір за фотоапаратом і наклацати перших на сьогодні фотографій.

13 Ranok

Ранок на Чорній Ріці

Розгорівшись бажанням фотографувати, обійшов у пошуках цікавих сюжетів околиці. Знайшов зарості малини і чорничними, щоправда, не такі шикарні, як на Боржаві. А ще трохи вище за течією біля місця злиття кількох потічків надибав на руїни якоїсь дерев’яної хатки. Котрась з повеней добре таки повідпочивала на бідоласі, лишивши якісь химерні сплетіння фрагментів стін і даху, скомпонувавши реалістичні елементи у неймовірні комбінації у дусі Сальвадора Далі.

Ще одне диво природи побачив вже по поверненню в табір. Після прогулянки захотілося мені попити прохолодної водиці. Причому, не простої, а мінеральної. Яким же було моє здивування, коли, діставши пляшку з набраною вчора під час переїзду з джерела край траси мінеральною водою, я побачив лиш якусь жовту каламуть з не менш яскраво вираженим неприємним запахом. От що значить природна мінеральна вода – придатна до споживання лише кілька годин після розливу.

14 Korovy

Корови атакують

Поки я робив свої невеличкі відкриття, поступово всі попросиналися і заходилися за ранковими справами. Але було якось нудно. Щоб трохи розважити нас, доля послала нам отару корів. Вони йшли вздовж річки якраз по нашому березі. Схоже, ця більш-менш рівна смуга берега слугувала у них за трасу для ранкових прогулянок, бо ні з того, ні з сього вони стали одна по одній виходити на нашу галявину. А у нас якраз у таборі все порозкидуване в очікуванні пакування. Та коровам то все рівно, що жувати. От ми і сполошилися. Діма навіть виламав лозину і почав їх відганяти. Тварини чи то від несподіванки, чи може з переляку стали гарячково розвертатися, натикаючись одна на одну. Передні хотіли йти назад, а задні не розуміли, у чому річ. Деякі мало не звалилися у річку – берег тут обривається двометровою стіною. На щастя, все обійшлося без втрат, як з нашого боку, так і з коров’ячого і, з рештою, отара обійшла нас стороною.

Ранкова пригода надала нового імпульсу табірному життю і ми досить швидко зібралися і вирушили в путь. Тут саме слід було подумати, куди йти. Точніше, напрямок відомий – озеро Синевир. За планом ми мали б пройти чисто туристичним шляхом, підкоривши гори Менчіл та Озерну. Та після підйому на Великий Верх бажання дряпатися вгору якось охололо. Крім того, автомобільна дорога до озера була всього на кілька кілометрів довшою. А, враховуючи те, що асфальтівкою йдеться значно швидше ніж гірськими хащами, варіант з дорогою зайняв би менше часу, що особливо актуально у зв’язку з відставанням від плану. Останньою краплею, яка поклала кінець усім ваганням, стали слова місцевих:

–         До Синевиру через гори? Якщо хочете романтики, то йдіть через гори.

Ми романтики не захотіли.

Ранкові чотири кілометри здалися швидшими за вечірні, хоча відрізнялися лише напрямком. Певно, прискоренню сприяли свіжі сили, а ще те, що ми тут були не далі, як вчора ввечері. За пропускним пунктом повернули праворуч і попрямували асфальтівкою прямісінько до села Синевирська Поляна, яке розташоване у безпосередній близькості від озера.

Йшлося добре. Час від часу на огляд пішоходам Карпати пропонували різні цікавинки. То річка якось фантазійно вигнеться, то схил гори раптово здійметься вгору і обірветься над самою водою вертикальною скелею, у розрізі якої вигнулися, як коржі у велетенському торті, шари різних порід. Особливо красиві скелі ще порозживалися на власні водоспадики. А над цим усім – смереки, смереки, смереки…

Аж ось нарешті і село. Що цікавого у ньому? Власне ми побачили два об’єкти, які відрізняють його від сотень інших подібних сіл, розкиданих по всіх Карпатах. Першим за маршрутом був монумент радянської доби. Його можна помітити з самої дороги. Дві постаті у військовій формі – жіноча і чоловіча – виструнчилися і тримають у руках щось, що певно символізує гілочку миру. А нижче блок з викарбуваними словами: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте…». Все зрозуміло – таке от не нав’язливе нагадування західнякам, що НКВС все пам’ятає.

15 monument

Монумент радянських часів

Друга пам’ятка значно давніша. Навіть древніша за село, адже Синевирська Поляна утворилася лиш у 1921 році. А до того тут на невеликому підвищенні, на яке від дороги відводить малопомітна нині бруківка, стояла дерев’яна Покровська церква. Різьблений напис над входом храму вказує на те, що його спорудили у 1817 році. Церква двозрубна, тричастинна, і дзвіниця біля неї теж двозрубна. Про дзвіницю відомо ще, що у 1847 році її ремонтував майстер Іван Мерцель. Менший за розмірами східний зруб церкви перекритий окремими двоскатним дахом, а над зрубом бабанця знаходиться каркасна башта з барочним завершенням. Над входом зроблене невелике піддашшя – для захисту подорожніх від дощу. До цього всього варто додати, що насправді церква з першого погляду не здається старовинною. Річ у тому, що вся вона з вершечка даху і аж до порогу вкрита сріблястою бляхою. І лише потемніла від часу металева табличка біля входу, вказує на те, що перед відвідувачем не звичайний храм, а пам’ятка архітектури початку дев’ятнадцятого століття.

16 Pokrova

Покровська церква

Отож, ми зробили невеликий привал біля порожніх лавок невеликого ринку, що примостився біля підніжжя церковного пагорбу. Скинули рюкзаки і сходили по черзі подивитися на храм. І трохи перекусили, купивши деяких витребеньок у продуктовому магазинчику поруч. Така от суперечлива людська душа – рватися кудись подалі від утіх цивілізації і користуватися ними при першій же нагоді. Наприклад, ми купили персики. Тут слід посміятися: приїхали в Карпати поїсти персиків. Але було справді смачно. Таки ми діти цивілізації і від цього нікуди не дітися.

продовження

Advertisements

2 thoughts on “На шляху до Синевирського озера

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s