У Синевирському парку

(Продовження. Попереднє тут)

Один з привалів у селі Синевирська Поляна зробили біля садиби, де містилася адміністрація національного природного парку «Синевир», про що сповіщала відповідна табличка. Нас зацікавив стенд зі схемою парку. Зображення досить схематичне, але усі найцікавіші об’єкти на ньому показано. Тож ми не лише перепочили, але й дізналися багато цікавого.

Синєвир-Манява з додатком Боржави

8. У Синевирському парку

До речі, ось трохи інформації про сам об’єкт, на територію якого ми, виявляється, потрапили, ще як під’їжджали бусиком до Синевиру. Національний природний парк створено у 1989 році у Міжгірському районі шляхом перетворення і розширення (до теперішньої площі 404.0 км кв.) ландшафтного заказника «Синевирське озеро», який проіснував 15 років. Він розташований у гірському масиві Ґорґани – центральної частини Українських Карпат. Це середньо-низькогірні хребти, найвищими вершинами яких є гори Стримба (1719 м) та Негровець (1707 м) (вони лишилися південніше). Покриті переважно смерековими та буковими лісами. Круті схили гір та річкових долин усіяні багаточисельними каменистими розсипами. Парк займає район витоку та верхньої частини водозбору річки Теребля. Чисельні її притоки, інколи зі штучними водосховищами, урізноманітнюють навколишній ландшафт, надаючи йому своєрідний карпатський колорит.

Що ще цікавого? У парку росте чимало рідкісних і зникаючих рослин. Якщо знати, де і коли шукати, то можна знайти пролісок білосніжний, арніку гірську, шафран Гейфеля, ключ-траву, пливун-баранчик та лісову лілію. Щодо рідкісних тварин, то, якщо пощастить, можна завести знайомство з альпійською білозубкою, горностаєм, борсуком, видрою, риссю або лісовим котом. З цими товаришами ми так і не зустрілися, зате нас повсюдно переслідували корови. Навіть зараз. Поки ми собі спокійно стояли у тіні смерек, вивчаючи стенд, з того боку огорожі до нас приблукала одна з них з дзвоником на шиї. Підійшла і стала на нас дивитися, кліпаючи своїми довгими віями, ніби бажаючи щось сказати. Це приховане прагнення прочитав Андрій і, діставши фотокамеру, взяв у представниці місцевої фауни інтерв’ю. Він задавав навідні питання, а корова все хитала головою. Вийшло досить навіть цікаво.

Коров’яче інтервю

Відпочивши, продовжили свій шлях. Асфальтівка на деякий час зайшла знову до смерекового лісу, який тепер став особливо густим. Та незабаром ми знову вийшли до заселеної території. Саме тут містилася розвилка на озеро. І, як не важко здогадатися, теж з пропускним пунктом. Певно, у того, хто вперше потрапляє в Карпати, може скластися думка, що тут на кожній більш-менш значній розвилці є свій КПП.

Про пропускні пункти можна написати окрему розповідь. Але не зараз. Скажу лишень, що за цей похід ми зустрілися з двома різними видами. Якщо на першому, що був напередодні, брали гроші лише за авто, то тут люди теж набували ціну. Наприклад, кожного з нас оцінили по дві гривні.

Доріжка повела крутіше. При наближенні до озера взагалі взялася невеличким серпантином. Знову навалився на нас смерековий ліс. У порівнянні з зеленими велетами люди здавалися мурашками. А ми – мурашками з рюкзаками.

І от, нарешті – воно! Морське око, перлина Карпат! Як лише Синевирське озеро не називали. А скільки легенд про нього наскладали! Красивих таких, з щирим і палким коханням, як у Ромео і Джульєтти. А ще розповідають, що колись давно-давно тут було море, які відійшло, лишивши по собі озерце спостерігати за тим, що відбувається у його стародавніх володіннях. А й справді, згори Синевир нагадує яскраво-блакитне око з віями гостроверхих смерек, з острівцем зіницею посередині.

Що в легендах і повір’ях правда, а що ні – невідомо. Та вчені достеменно визначили, що, насправді, водойма не така вже й давня, як розповідають. Так, тут і справді мільйони років тому хлюпотіло море, але озеро утворилося значно пізніше у результаті сходу оповзнів, що перекрили долину. Струмки з навколишніх гір за деякий час наповнили велетенську чашу. Так і з’явилося озеро Синевир.

Нині водойма знаходиться на висоті 989 метрів над рівнем моря і має максимальну глибину 22 метри, а середню – 10-12. Площа поверхні складає 4-5 га. Коливання глибини та площі пов’язані з тим, що озеро живиться  переважно поверхневими і атмосферними водами: на весні у період танення снігів дзеркало сягає до 7 га, а в спекотне літо може зменшитися майже удвічі.

Синевирське озеро

По периметру Синевир обходить мальовнича стежка. Кілька місточків через струмки, альтанки чи просто дерев’яні лавки для відпочинку створюють справді гарні умови для спокійної прогулянки. З боку під’їзду примостилися будиночки з різними зручностями, у тому числі з засобами для задоволення таких нехитрих людських потреб, як поїсти чи переночувати. І, звичайно, ряди продавців різних сувенірів – куди ж без них.

На протилежному боці розмістилася скульптурна композиція у формі двох дерев’яних колон з вирізьбленими фігурами у місцевому вбранні. А позад неї у глибині галявини заховалася естрада для проведення концертів та інших заходів, які тут часом проводяться.

Скульптури на Синевирському озері

І ще варто згадати про дерев’яну пристань з прив’язаними плотами. Саме з неї відкривається найкращий вид на озеро. А з плотів відкривається вражаючий підводний вид на рибок, які злітаються на шматочки хліба, якими відвідувачі їх підгодовують. Поділилися своїм обідом з водяними мешканцями і ми.

Погулявши побережжям озера та перекусивши, ми рушили далі. Спершу йшли тією ж дорогою, що й сюди. А на КПП наш гурт зменшився на одну особу. Насправді нічого лихого не трапилося, а просто Ольга вже мала повертатися до Києва. Тож біля пропускного пункту ми зловили машину, яка їхала у напрямку села Синевир і попрощалися з нашою супутницею.

Ольга поїхала по дорозі вниз за течією Тереблі, а ми почвалали вгору. Одразу стало зрозуміло, що асфальт призначався лише для відвідувачів озера, бо далі пішла звичайна ґрунтівка з камінням. Та воно й не дивно – далі знаходилося лише одне село – Слобода. А за ним вже ніяких населених пунктів. А за селом – вже межа областей. Там – Прикарпаття, там – Манява. Нам туди.

продовження