Перехід у Прикарпаття

(Продовження. Попереднє тут)

У Слободі нас наздогнав вечір. У прощальних променях сонця проминули церкву, що примостилася при підході до центру села. Як і синевирська, ця теж була з ніг до голови закута у бляху. А в самому селі зайшли до крамниці докупити дечого з харчів, адже на нас чекає кількаденна ділянка без будь-яких населених пунктів. Тож слід запастися провіантом.

Синєвир-Манява з додатком Боржави

9. Перехід у Прикарпаття

Церква у селі Слобода

На ночівлю стали через кількасот метрів західніше села, поруч з розвилкою лісових доріг та злиттям гірських річок. Як і планувалося. Щоправда, планувалося для попереднього дня. Та все ж позитив певний був. Адже минулого вечора ми відставали на півтори доби, а тепер лиш на одну. Надія на те, що ми встигнемо дійти до кінцевої точки маршруту стала сильнішою. Маняво, ми линемо до тебе!

Сьогоднішня ніч виявилася комфортнішою за обидві попередні. І не дивно, адже тепер у чотиримісному наметі нас спало якраз четверо. Цього разу вже нікому не потрібно було тулитися у холодному тамбурі. А ніч і справді виявилася прохолодною. Та це не так вже й погано, якщо подивитися з іншого боку. Наприклад, за такого: зранку вся трава сяяла діамантиками роси у променях сонечка, що неквапом викочувалося з-за щільної стіни смерек.

Потепління приходило дуже повільно. Річ у тому, що гора здіймалася від нас у східному напрямку і тоді, як більша частина долини вже купалася у сонячному сяйві, наш табір все ще спочивав у прохолодній тіні. Певно це вплинуло на те, що ми збиралися повільніше, ніж учора. А вчора, до речі, повільніше, ніж позавчора. З цього особливо обурювався Дмитро, який намагався робити все для того, щоб збори займали якомога менше часу. Але чомусь всі інші не підтримували цих благородних прагнень, тому швидше не виходило.

І от ми знову на шляху. Новий відрізок розпочався з підйому. Вперше після виходу на запланований маршрут ми потрапили на лісову дорогу. Власне, у плані походу таких фрагментів було чимало, але після його оптимізації на місцевості усе попереднє вилилося у кілометри асфальтівки та наїждженої ґрунтівки. Тепер же ми топали під гору вологою землею з частими баюрами – під захистом дерев калюжі від давніх дощів ще досі не повисихали.

Кілька разів зустрічали місцевих, споряджених під збирання чорниці. А може ще й грибів. Перших навіть не бачили, а чули – ще коли ми лежали в наметі, дорогою проходило двоє жіночок, які дуже дивувалися з того, що ввечері тут нічого не було, а тепер-от з’явилося (просто ми відносно пізно стали на ніч). У кількох перехожих розпитуємо про річку Молоду, куди ми маємо спуститися, перейшовши гору.

Виявилося, що як і на карті, так і в реальності звідси туди, куди нам потрібно, більш-менш гарної дороги немає. Дійшовши до верху, ми потрапили на роздоріжжя. Тут найкраща дорога проходила по межі областей. Пройшовши нею трохи на схід надибали ділянку старої вирубки лісу. Саме тут місцеві сказали шукати шлях донизу.

Поки мої супутники паслися на малині, яка на смерековому цвинтарі розрослася до неймовірних розмірів, я оббігав краї вирубки і знайшов таки одну стару дорогу, вже досить зарослу і зі струмком посередині. Нею ми й пішли. Спершу було не досить добре. Струмок, що стікав з болотець на місці вирубки, добре підпсував дорогу, перетворивши її місцями на глиняну ковзанку, помережану ланцюжком мікроводосховищ. Та зрештою спуск покрутішав, струмочок знайшов собі інший шлях донизу, а дорога виповзла з густого лісу і перетворилася на ледь-помітну стежку між невисоких, але густих заростей. Тут вже було легше орієнтуватися, до того ж з’явився вид на іншу сторону долини, яка швидко наближалася. Отже скоро ми вийдемо до річечки.

Прикарпатська делегація

Так воно і сталося. А щоб було цікавіше, Прикарпаття вислало нам на зустріч невеликий табунець коней, що паслися собі у дні долини. Вийшло так, що ми просто вилетіли на них. Елемент несподіванки насторожив їх і деякі, особливо з дитятками, зайняли оборонні позиції, щоб при нагоді відбити атаку. Звідки ж їм було знати, що ми просто мандрівники?

Дорога долиною річки не відрізнялася особливим зручностями. По кордону областей проходила межа вододілу, тому, зрозуміло, місцеві річечки були досить малими, а їхні долини – вузькими. Тож нерідко жалюгідну подобу дороги рішуче перекривали повалені дерева, які ми або обходили, або пролазили під ними. Зате на повалених стовбурах зручно влаштовувати привали. Якщо дві колоди лежать паралельно і близько одна до одної, то можна сісти, не скидаючи наплічника, на одну, а свою ношу притулити на другу.

Злиття двох річок

Через півтора кілометри такого переходу ми вийшли на місце злиття двох річок. До цього часу і наша вже побільшала, а та, друга, була ще ширша. Причому, цікаво було помітити, що по нашій вода бігла чиста і прозора, а по тій – мутна. Кілька метрів після злиття річка складалася ніби з двох частин, але потім нечиста сторона перемагала і вся річка ставала мутно-непрозорою. А причина забруднення відкрилася через деякий час: вздовж другої притоки час від часу проносилися вантажівки з деревом. Мостів тут не було, машини переїжджали просто через ріку і колесами підіймали маси ґрунту, який, змішуючись з водою, забарвлював її у бежевий колір.

А взагалі, машин тут не повинно було бути. Тепловозики мали чмихати. Карта розповідала, що вздовж річки і аж до самого поселення, яке знаходилося десь далі за течією, проходить вузькоколійка. Зараз подібні називаються модно: «гірський трамвай» і розвозять туристів. Але насправді ця, як і переважна більшість інших, споруджувалася для перевезення лісу. За радянських часів лісозаготівельна галузь в Карпатах розвивалася досить бурхливо і подібними залізницями було оповито чимало долин річок. Але десь на початку 70-х ця діяльність була визнана неперспективною і вузькоколійки втратили своє значення. Нині від них лишилися у кращому разі шпали. Як і тут. А ліс рубають і зараз. Тільки возять вантажівками.

Отже, дорога стала цивілізованішою і ми прискорилися. Та, власне, зупинятися десь надовго не було сенсу – все виглядало таким якимось одноманітним, що навіть описувати не цікаво. Долина змінювалася лише тим, що розширювалася, а річка глибшала. Машини її переїжджали без проблем. А ми намагалися, де можливо перейти по камінцях, чи знаходили стежку, щоб не переходити зовсім. Та все ж кілька разів промочили ноги. Це коли водяний потік вже став десь до шести метрів завширшки.

Брід через Молоду

Так ми проминули цілу низку урочищ, які, за великим рахунком, відрізнялися лише назвами: Гича, Лискава, Гріхотливий, Кругле, Лужак. Щоправда, останнього не було в плані. Просто ми вдруге внесли корективи. Після Круглого ми мали піднятися на озеро Росохан, підкорити гору Кінь-Грофецький і спуститися до села Осмолоди. Але всі були вже досить виснажені, до того ж назавтра планувалося підкорення найвищої гори маршруту, тому сили вирішили поберегти, пройшовши до села долиною. Так і з’явилося урочище Лужак, де ми й заночували.

До речі, навіть якби ми таки подряпалися вгору, Росохана ми б не знайшли. Річ у тому, що до карти вкралася помилка і Грофецький став обізвали чужим іменем. Росохан – справді гарне озеро, але знаходиться в іншій місцевості. А Грофецький став за описом є практично болотом. Тож не велика втрата. Крім того рішення про ночівлю в Лужаці було прийнято демократичним шляхом. Троє проголосувало «за», а один – «проти». Хто саме, певно самі здогадуєтеся.

Лужак розпочинається одразу після злиття Молодої (вздовж якої ми йшли) і Мшани, що витікає з півночі. Оновлена долина значно розширюється і лівий берег стає практично пологий. Цим ми і скористалися. Відійшли трохи в ліс і поставили намет. Воду брали з потічка, що стікає тут згори і впадає у річку. А в лісі знайшли кілька великих грибів. Не великих, а просто велетенських – з людську голову. Але їсти не стали. Хтозна, що воно таке.

продовження