(Продовження. Попереднє тут)
Ранок зустрів нас дощем. Не шаленою зливою, а пустотливим дощиком. Він то накрапав, то припиняв. Кожен розважається, як уміє. Але нам було не до розваг, ми готувалися до штурму нашої головної вершини, яку викинути з маршруту не можна було ніяк. Навіть не обійти, бо вона знаходилася не осторонь, а просто на самій нитці маршруту.
Синєвир-Манява з додатком Боржави
10. Сходження на Високу. Нарешті справжні Ґорґани
Тож ми не барилися. Навіть Андрій, якому вже стало краще, хоча вчора йому весь день було якось недобре. Але тепер саботував Діма (за вчорашній ранок і за Кінь-Грофецький). Як не одне, так інше. Що ж, троє одного не чекають. Коли все загальне добро було зібране, ми вирушили, а він ще лишався доскладати якісь свої речі. Зрештою, дорога тут одна, до села всього чотири кілометри, тому заблукати просто не реально.
А йти стало ще комфортніше, якщо такий термін можна застосувати до гірських доріг. Шлях став більш наїждженим і ширшим, тож будь-яку баюру можна було легко обійти. І переправи через річку стали простішими – ще від учорашнього вечора з’явилися мости. Тому ми летіли, як то кажуть, на всіх парах.
Майже одразу шлях набув нової властивості. Час від часу на стовбурах придорожніх дерев стали з’являтися мітки – жовті і чорні. А незабаром, біля впадіння річки Котелець, на роздоріжжі побачили цілий стенд зі шматком план-схеми навколишніх хребтів та річок. Кольоровими лініями на ньому було позначено різні маршрути. Саме тут було вказано, що насправді Росохан знаходиться в стороні хребта Аршиця і що до нього аж одинадцять кілометрів.

Маршрутний стенд
Ми вже підходили до села, коли погода знову зіпсувалася. Схоже, дощик розсердився, що з ним не хочуть бавитися, і загримів градом. На щастя, ми саме дійшли до дерев’яної альтанки. Саме під її захистом ми і перечекали весь порив негоди. Мушу сказати, що град був просто надзвичайний. Він налетів раптово і з такою силою заторохкотів по даху альтанки, що ми лиш раділи, як вдало нам підвернулося це укриття. І ховатися дійсно було від чого – немало градинок мали розмір зі стиглу вишню.
Град раптово почався і раптово припинився. Але п’ятнадцять хвилин атаки лишили по собі цілі пасма білих крупинок на землі навколо. Коли ми зрозуміли, що вистава скінчилася, розійшлися у справах. Виявилося, що альтанка знаходиться біля місця для кемпінгу поруч з роздоріжжям. Одна дорога повертала ліворуч на село – нею пішов Андрій для поповнення продовольства. А друга вела праворуч вздовж долини Лімниці, з якою тут Молода зливається. По ній я пішов шукати поворот у сторону гори Високої. Яна ж лишилася з речами чекати на Дмитра.
Я оббігав місцеві стежечки, геть промочивши свої шорти об листя ще мокрих дерев, але таки відшукав підвісний місточок через Лімницю. Ще один стенд і мітки до і за мостиком свідчили, що це саме те, що нам потрібно. Новенький стенд розповідав, що вони приведуть нас на саму Високу. Чого ще можна бажати?
А ще я нарешті знайшов уцілілу вузькоколійку! Щоправда, рейки було видно лише у місці, де її перетинала автомобільна дорога, а далі колія пірнала у таку гущавину, куди ні пролізти, ні проїхати. Тож надія побачити тепловозик з вагончиками так і лишилася у мріях.

Вузькоколійка, що йде внікуди
І ось ми знову всі разом. Я приніс радісну новину про знайдений шлях. Андрій притягнув пакет з різними наїдками і ми одразу ж продегустували по печенюшці. І Діма не забарився. Негода застала його на шляху, тож він з’явився до нас закутаним у накидку від дощу.
Зібравшись до гурту, знову вирушили у путь. Перейшли підвісним мостиком, який удостоїли невеликою фотосесіїю, і розпочали підйом. До вершини ще далеко, але практично безперервний набір висоти розпочинається саме звідси. Стежка, схоже, була досить нещодавно розчищена. На камінцях час від часу красувалися новенькі мітки – горизонтальна червона смужечка з білими над і під нею. Схил тут був досить відчутним, тому шлях підіймався серпантином. За високими смереками внизу вгадувалися фрагменти давнього поселення лісорубів Осмолоди і навіть чулися різні шуми. А вгорі лиш підйом, підйом.

Місток через Лімницю
Йшли злагоджено, часом зрізаючи петлі серпантину, бо інколи він і справді крутився на досить пологих ділянках. Єдиною, хто обурювався з цього сходження, була карта. Вона малювала доріжку по іншому відрогу хребта, а про наш варіант мовчала. Але у нас була гарна дорога, мітки і вірний напрямок. Крім того, після випадку з Росоханом ми вже не довіряли карті на сто відсотків.
Нарешті інтенсивний підйом лишився по заду. Ми так само йшли старим лісом (до речі, буковим, а не смерековим, як раніше), але вже майже без набору висоти. Це означало, що ми вилізли на східний край хребта Матахів. А далі пройшли його весь. До речі, на самому хребті стало значно холодніше – на стежках з’явилося щось біле. Придивилися – цілі пригоршні розталих градинкок. Схоже, негода прогулялася і тут також.
Коли стрілка годинника наближалася вже до шостої години вечора попереду розвиднілося і перед нами постав масив криволісся. А ми щойно проминули гарну місцину з будиночком і джерелом. Вже пізно і може варто стати на ночівлю тут, серед звичайного лісу. Бо ж серед жерепу розбити нормальний табір важкувато. Та до Високої лишаються якісь два-три кілометри і ми вирішуємо штурмувати її сьогодні.
На щастя, навіть серед жерепу йдеться добре. Хтось зовсім нещодавно пройшовся тут з пилою і прочистив метровий коридор серед цього хвойного хаосу. Це тішить неабияк. У нас ще свіжі спогади про позаминулорічний спуск з ґорґанського Ведмежика, коли ми загубили ледве помітну стежку і з півгодини «розважалися» на жерепових гойдалках.
При наближенні до Високої підйом знову посилився. Позаду стало видно широкі краєвиди. Ми таки високо, інші гори навколо значно нижчі. Отак ідеш, милуєшся, і серце радіє. А станеш відпочити, присядеш, а чорничними тут як тут, і радіє вже шлунок.

Йдемо Горганами
В якийсь момент жереп скінчився. Раптово так. Був коридор і не стало нічого. Лише навали каміння. О, впізнаю Ґорґани! Скільки сягає око – все каміння та каміння. Лише де-не-де стрічаються невеликі темно-зелені оази дрібного жерепу. Та ще червоні мітки урізноманітнюють краєвид. Але стежку видно і без них – чисельні ноги відшліфували сіре каміння, яке здається рожевим у порівнянні з зеленкувато-жовтуватими від лишайників брилами навколо.
І ось, після чергового повороту, ми побачили вершину. Тепер вже чітко видно конус завершальної частини гори. Наша перша і найвища у цьому поході справжня вершина постала прямо попереду, запрошуючи до себе на гостини. І ми прийняли запрошення.
2 thoughts on “Сходження на Високу. Нарешті справжні Ґорґани”