Мандрівки по бездоріжжю та без нього

(Продовження. Попереднє тут)

Ми майже підкорили вершину гори Високої. Кут підйому вже практично не відчувався. Ще трохи і позначку 1804 буде взято. Але не знати звідки налетіли хмари і закрили все навколо. І без того важко помітна стежка тепер зникла зовсім. Щоб не збитися зі шляху остаточно, вирішили повернути назад до нещодавньої розвилки, звідки одна зі стежок спускалася на перевал, через яких пролягав наш майбутній шлях.

Синєвир-Манява з додатком Боржави

11. Мандрівки по бездоріжжю та без нього

Варто було скинути всього лише якусь сотню метрів висоти, як ми знову опинилися у зоні гарної погоди. Густі хмари і несамовиті вітри лишилися охороняти вершину, а ми поспішали спуститися на перевал до приходу темряви. Стежка знову залізла у жереп, який і тут був вирубаний, хоча, видно, давніше. Ми спускалися північно-західним схилом Високої, тож сонечко до останнього освітлювало нам шлях. І було воно сьогодні якимось особливим. Таким великим і жовтогарячим, ніби велетенська помаранча зависла над горами. Шкода, перед самим штурмом вершини у мого фотоапарату сіли акумулятори і я не мав тепер змоги відзняти це диво природи.

Поступово стежка спустилася до смерекових лісів. Кут схилу майже зник, почалися джерела. Ми практично встигли вийти на перевал до настання сутінок. Тут на нас чекала шикарна полонина, що підіймалася звідси на сусідню гору – Середню. Озброївшись ліхтариками, я з Дімою пішов до джерел по воду, Андрій лишився розводити вогонь, а Яна поралася з речами. В принципі, традиційний розподіл обов’язків. Лише раніше з нами ще ходив Сашко, який займався заготівлею дров. Тепер з ними возився Андрій.

32 Vysoka

Ранковий вид на гору Високу

Сутінки згустилися ще більше. Піднявся вітер і стало якось холодно. Холодно і незатишно. Настільки, що ми поспішили поставити намет, позаносити всі речі і позалазити самим. Назовні лишився лише Андрій, який воював з погодою за нашу вечерю. Боротьба була довгою і завзятою, та все ж закінчилася нашою перемогою. Щоправда, коли наш кухар зазирнув до намету з казанцем у руці, ми вже майже всі поснули – такі були втомлені сьогоднішнім переходом.

Вечеряли, ясна річ, в наметі. Вилазити з нагрітого в холод ніхто не хотів. Підсвічували ліхтариками. Такої пізньої вечері у нас у цьому поході ще не було. Але ж і находилися ми сьогодні. Мабуть пройшли найбільше, ніж у будь-який інший день. Та й перепад висот значний. До речі, тепер відставання від плану складало всього півдоби.

Зранку стояла гарна сонячна погода. Схоже, вчорашній день від початку і до кінця був суцільний винятком у нашому поході. Поки готувався сніданок я ходив з картою розвідувати подальший шлях. Мітки скінчилися ще на Високій, сюди ми прийшли без них. З полонини стежка далі завертала і спускалася на північний захід – нам це не підходило. У потрібному нам східному напрямі було кілька доріжок, що то розходилися, то збігалися знову. Певно тваринячі. Але за напрямком нас влаштовують. Тож, певно підемо ними, а далі побачимо. Нам головне спуститися в долину Кузменця Великого, а там вздовж річки пролягає дорога, яка нас виведе у люди.

33 Serednja

Гора Середня

Спершу йшлося жваво. Доріжки впевнено вели через суміш полонини з оазами ліску. Та ось ми впритул наблизилися до смерекового лісу і дорога розпорошилася остаточно. Крізь хвою дерев світла проходило небагато і, напевно, тому між стовбурів не було ніяких заростів. Тож здавалося, що всюди все витоптано і ми раз-по-раз приймали чергову натоптаність за стежку. Кумедно було, коли кожен з нас мав своє бачення шляху. Ми рухалися фронтом у пошуках дороги, а коли втратили надію на те, що знайдемо її, просто пішли на спуск.

Скоро почали з’являтися ярки, зажурчали джерела. І от ми на дні долини. Хм, дороги немає і тут. Тільки за певними ознаками ми розуміємо, що вона тут справді колись була. І по ній їздили вантажівки. Але це було так давно, що шматки рівних частин слугували радше за винятки, ніж за правило. А ще на місці колишньої дороги не росли дерева. Проте їх відсутність компенсувалася буйством різних трав і в тому числі якихось лопухів, вищих за людський зріст. Продиратися крізь них теж не дуже приємно. Особливо, коли під ногами – каміння і струмки.

Важко сказати, скільки ми пройшли – у цих хащах йдеться так повільно, що подолану відстань можна визначити лише за допомогою орієнтирів на карті. Та все ж природа змилостивилася над нами і дорога поступово стала схожа на себе. Чим далі ми спускалися, тим вона ставала все краще. Так ми вибралися з других (після позавчорашнього переходу кордону) і останніх (за цей похід) хащів. Забігаючи на перед, можу заспокоїти, що більше подібних непролазнощів у нас не було.

Так, йдучи вздовж Кузменця Великого, ми дійшли до добре наїждженої дороги вздовж Солотвинської Бистриці. На відміну від нашої, ця дорога є досить популярним маршрутом. Особливо для тих, хто йде підкоряти такі ґорґанські бренди, як Ігровець чи Сивуля. Але ми залишили їх на майбутні походи, а зараз повернули ліворуч і попрямували вниз до села Стара Гута, що розташувалося на виході з долини у відносно рівнинні простори.

Поселення виявилося досить довгим. Ми все йшли, а воно тягнулося. Звичайне, ніби, село. Тільки кажуть, що десь біля нього розміщена одна з президентських дач. До неї навіть провели виділену асфальтівку – в обхід села. А що дача саме тут, то не спроста. Адже, розповідають, що вода у місцевих річках найчистіша. І не дивно, ми й самі щойно пройшли через ту глушину, звідки беруть початок тутешні потічки.

34 Hram

Церква у Старій Гуті

Селище перетнули майже без зупинок. Стали на невеликий привал лише біля продуктового магазину. Та ще на ходу я зробив кілька знімків (акумулятори воскресли!) красивої дерев’яної церкви край дороги. А коли дорога перетнула наступну після Кузменця Великого притоку – Бистрик – ми підійшли до берега Солотвинської Бистриці і перейшли її вбрід – на тому березі десь починалася стежка в гори, куди нам потрібно.

Хоча, тут знову почалися сумніви. Час уже був пізній – о пів на восьму вечора. Коли ми питали у місцевих про Маняву, нам радили туди доїхати автобусом – це всього лиш об’їхати кілька гір. Тож ми могли просто стати на ніч десь тут, а зранку під’їхати. Та все ж, відчувалося, що сили ще є, що користуватися подачками цивілізації тоді, коли мета знаходиться он за тією горою, безглуздо. Тому ми вирішили йти і йти поки сутінки не здолають нас.

35 Bystrytsya

Побережжя Бистриці Солотвинської

Через кількасот метрів після переходу вглиб лівого берега наткнулися на дачну асфальтівку. Вона саме перетинала якийсь потічок. Місточок зовсім новенький, залізобетонний. Це не те, що старенькі пошарпані у самому селі. Та й асфальт, зрозуміло, не той. Та все ж, нам не по дорозі, і ми йдемо далі вздовж потічка, знову в гори.

І тут сталася приємна несподіванка. Червоні з двома білими зверху і знизу смужечки. Мітки! Нам знову по дорозі. Ми це зрозуміли майже одразу. Цього разу і позначки і лінія на карті були одностайні. А карта показувала шлях на Маняву. Маючи подвійне підтвердження, ми без сумніву пішли за ними.

Шлях на Маняву пролягав через хребет Чортки. А перед ним ми пройшли дугоподібне скупчення гір – своєрідний велетенський амфітеатр. Вилізши на крайню вершину, інші пройшли «на ура» – практично без підйомів. І перш, ніж сутінки оповили все навколо, ми вже досягли підніжжя верхньої частини хребта. Далі за картою вже не було рівних місць, тому ми стали на ніч на останній перед ним сідловині.

закінчення

Advertisements

2 thoughts on “Мандрівки по бездоріжжю та без нього

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s