Як ми потрапили на край світу

попередній < всі дописи > наступний

Недалеко за ставком, що дамбою відгороджувалося від села внизу, ми зупинилися на перший повноцінний привал з початку виходу. Дощ на деякий час припинив свої надокучливі залицяння і нарешті вдалося трохи перепочити. Зупинка припала на велику галявину, на якій згідно з картою розміщувалася туристична стоянка Баштанівка, за назвою сусіднього поселення. Але в цей полуденний час на ній я знайшов лише одну невеличку групку, яка, виявляється, вже стала на ночівлю. Разючий контраст з нами, які вийшли у путь менш, ніж годину тому.

Крим. Травень. 2007

7. Як ми потрапили на край світу

 Після привалу розпочався новий етап, де наш темп помітно підупав, так як настав час безпосереднього підйому на гору. За планом ми мали піднятися на деяку висоту, а потім спуститися на трасу, яка б під вечір довела нас до трійки сіл – Куйбишева, Малого та Великого Садових.

Початок був непоганим – добре виїжджена дорога, дощ припинився, а далеко позаду розвиднилося і показалися гори і долини, освітлені сонцем. Але на якомусь етапі все почало псуватися: знову пустився дощ, слабкий зразу, він поступово набрав сили; хмари чи то знову спустилися, чи то ми піднялися в них і навколо все заволокла біла імла, через яку часом не було видно лісу вже за якихось кілька десятків метрів; дорога стала значно гіршою, покрилася глибоким суцільним шаром торішнього листя і місцями повалила дерева або просто поопускала гілки придорожніх дерев так, що доводилося або відгинати їх, або самим нагинатися. При цьому рюкзак позаду, що, як правило, здіймався вище голови, обов’язково зачіпав гілку, яку вдалося підняти над головою, і струшував за комір холодні краплі з листків на ній. Але найгірше було те, що підйом все тривав і тривав, тоді як за картою вже мав би розпочатися спуск.

Коли всі ці прикрощі зійшлися до купи і почали вносити хвилювання і втому, ми зупинилися на обід. Вчорашній день минув без цієї частини кухні, тому сьогоднішній був першим у поході. І, як виявилося пізніше, найнеповторнішим. Ми зупинилися біля більш-менш горизонтального місця обабіч стежки, яких вже не так багато було на цій ділянці. Розгорнули скатертину, дістали хліб, ковбаси, овочі, печиво, відкрили перший печінковий паштет. Сиділи всі в накидках, бо дощ саме досяг свого максимуму. Краплі були настільки холодними, що ріжучи ковбасу, я відчував, як крижаніють мої пальці. Певно іншим було не менш некомфортно. Можливо, саме тому ми не довго сиділи і, коли останні харчі зі столу були з’їдені, всі вже стояли на ногах і готувалися до продовження ходу.

Як не дивно, але місце обіду стало переломним на нашій дорозі. Дорога ще раз спробувала повернути на підйом, але не пройшли і сотні метрів, як опинилися перед майже горизонтальною і дуже зарослою терасою, в яку вливалася і наша стежка. Спершу пройшли в одну сторону, але компас вказав, що вона рівно протилежна потрібній. Тому, не довго думаючи, вибрали інший напрямок. І, як виявилося, не дарма. За кілька хвилин на терасу вивалилася добре протоптана стежка і такою ж зробила і наш шлях. А ще через деякий час ми покинули межі лісу і потрапили на ланцюжок похилих галявин, над якими нависали невеликі скелі. Що було внизу, за хмарами майже не вдалося роздивитися – якісь нечіткі обриси дерев і каміння, що ні про що не казали. А ще саме тут ми вперше побачили рожеві півонії, найбільші мені відомі дикі квіти у Криму.

На краю скелі

Але галявини на схилах теж не стали нашим тривалим супутником – ще кілька хвилин перенесли нас знову до лісу, але цього разу до майже рівнинного. Підйом скінчився і все вказувало на те, що ми не просто набрали якусь висоту, а вилізли на саму вершину гори. Хоча серед місцевих гір поняття вершини не має нічого спільного з гострими шпилями чи невеликими оглядовими майданчиками, оточеними з усіх сторін проваллями. Я б поділив будову цих гір на три частини. Нижня, що займає більшу частину, нагадує звичайну класичну гору. Саме нею ми підіймалися до того, як потрапили на галявини. Друга – займає решту висоти – складається з вертикальних скель з частими природними гротами і печерами, з яких взяли початок практично всі печерні міста Криму. Ми вилізли на гору якраз у тому місці, де вона підійшла до мінімального значення. А третя має у висоту нуль метрів, але за площею може перевищувати обидві попередні разом взяті. Це таке собі поросле високими рівними деревами плато з неглибокими ярами і незначними перепадами висот, які можуть ставати суттєвими хіба-що лише при підході до краю гори. Якраз на таке плато ми й, зрештою, потрапили.

Поки дійшли сюди, дощ непомітно скінчився і вже більше не розпочинався до самого кінця. Лише запорошена краплями трава зробила кросівки мокрими як хлющ, а гілки зі слідами нещодавніх опадів ще слугували безкоштовним душем. Одночасно з виходом на рівне ми натрапили на гарно проїжджену ґрунтову дорогу і далі рухалися нею. За кільканадцять метрів ліворуч паралельно білів між деревами край урвища, якого ми і трималися, так як він мав вивести нас прямісінько на села – тепер ми вже точно знали, де знаходимося, як і те, що наш шлях вже відрізняється від запланованого, хоча, разом з тим, з ним наш маршрут зменшився не менше, ніж на кілометр.

Тривалий час ми йшли лісом і не відали, що ж то біліє ліворуч між деревами. Та от, після чергової розвилки дорога повернула у ту сторону і боком вилізла з лісу, щоб потім одразу ж туди повернутися. Але тієї миті було достатньо, щоб побачити край. Край світу, інакше не скажеш! Ми опинилися на краю вертикальної скелі, але ні внизу під нами, ні попереду не було не видно нічого – лише біла імла. От так, збившись зі шляху, промокши від дощу і втомившись від підйому в невідоме, ми отримали казкове видовище.

Край світу

8. Прихід гарної погоди

  Дорога стала поступово занепадати. Але цей процес був досить повільним, тому важко було сказати, на якій розвилці ми покинули головне її русло. Єдиним критерієм при виборі напрямку була близькість шляху до краю. Низка виборів за цим правилом звела дорогу спершу до менш заїждженої, потім до трохи зарослої і, в решті решт, до зарослої настільки, що її ледве можна було б назвати навіть стежкою – лише за окремими ознаками вдавалося здогадатися, що тут є шлях.

Віконце у світ

Коли вже й ознаки почали рідшати, ми знову потрапили на край скелі. Але цього разу сталася переміна – хмари почали втрачати свою силу і нам нарешті вдалося роздивитися ліси і галявини десь далеко внизу під нами. А за кільканадцять метрів ми вийшли на п’ятачок, де відкривався вид на більш, ніж двісті сімдесят градусів. При цьому хмари розтанули прямо на очах і ми стали свідками фантастичної картини. Виявляється, ми потрапили на закінчення протяжної вертикальної стіни, паралельно якій рухались ще з того часу, як вилізли на гору. Внизу розгорнувся килим з менших пагорбів, який заквітчувала низка сіл, що, мов намисто, розпласталися нанизані на трасу Ялта-Бахчисарай, яка, хоча й не було помітна, але вгадувалася за цією ознакою. До горизонту гори ставали більшими, а в самій далині за ними у димці вгадувалися гості обриси гір головної гряди.

Магічна поява зображення людини

Знаходитися тут було настільки захоплююче, що я вперше з початку походу включив камеру у відео режимі. Інших теж захопило не менше. Майже кожен, хто мав камеру не міг утриматися від зйомки. А особливо активні, як Олесь, не забарилися полазити по краям скель у кілька десятків метрів висоти. Андрій за це на нього дуже сердився, але й сам був не проти отримати адреналін таким чином, щоправда подав це як пошук продовження стежки. Зрештою, якісь натяки на неї серед каміння та густих заростів були знайдені і ми розпочали довгоочікуваний спуск.

Грізні скелі

Спершу дорога була досить екстремальною, кілька разів доводилося злазити з метрових кам’яних виступів і продиратися крізь цупкі гілки карликових дерев, що, не знати яким чином, змогли вкоренитися на цьому кам’яному щиті. До того ж, ліворуч постійно зяяла своєю моторошною, та водночас чарівною безмежністю порожнеча. Але от між густих дерев ми випадково вилетіли на добре витоптану стежку, яка без особливих небезпечних моментів супроводила нас далі донизу.

Спуск ущелиною

На зміну щільним деревам прийшла відкрита ущелина. Схили під сорок п’ять градусів були чисто усіяні невеликими пласкими уламками білого вапняку. А над нею здіймалися фантастичних форм скелі. Взагалі, надзвичайно вражаюче колоритна тут місцевість! І різноманітна у своєму колориті неймовірно.

Мертва зона скінчилася зовсім несподівано. Їй на зміну прийшов звичайний, за не скелястими мірками, листяний ліс. Крім того, земля вкрилася густою зеленою травою і значно вирівнялася. На чисельних галявинах, що почали з’являтися обабіч, ми помітили інших туристів, які вже поставили свої палатки і займалися вечірніми справами. А ми ще йшли, що зовсім не дивно. Але попереду вже дуже скоро мали розпочатися села, які ми бачили згори і в які сьогодні вже заходити не збиралися, тому й вирішили на коротких зборах пошукати тут пристанище на ніч і собі.

Галявин навколо виявилося багато, хоч море гати. Причому, вони були різної величини і відмежовувалися лісовими насадженнями: вибирай, що забажаєш. І ми забажали одну. Трохи подалі від дороги, але на випуклій частині схилу. Таким чином отримали вид на навколишні гори навколо і білі скелі над нами.

Дров тут було достатньо, так як навколо розкинувся ліс. З водою теж не мали проблем. Хоча до річки йти далеченько, але зовсім поруч знаходилось досить-таки потужне джерело, звідки ми й брали воду. Судячи з труби, що вела від нього, не лише ми. Мало воно форму невеликої ямки з майже рівними квадратними півметровими краями, всередині якої з одного боку вода витікала, а в інший втікала. Пристрої схожої конструкції збереглися у помешканнях людей і донині.

Сонце ще палало у вечірньому танку, забарвлюючи все навколо у неймовірно теплі відтінки. Я з Сашою Ш. піднявся на невеликий насип поруч і побачив картину ширше. Найбільш вражаюче було побачити на темних вже землях широку довгу смугу освітлену сонцем – це воно ховалося в ущелину і йшло нею ніби гігантським коридором. А на заході, десь далеко-далеко, гори вже закутувалися у вечірню димку і від того контраст з жовтогарячими тонами лісів під нами ставав ще разючішим.

Вид на вечірню долину

Сьогоднішній табір мав симетричну форму – посередині розклали «стіл», по обидва боки вздовж нього виросли наші намети, а знизу композицію завершувало дітище Прометея з казанком на чолі. Дерева навколо швидко обросли дощовиками і різними мокрими від сьогоднішнього переходу речами. Погода повністю відремонтувалася, що вселяло надію на те, що завтрашній день не змусить нас знову вступати у таке жорстке протистояння з природою, учасниками якого ми всі сьогодні стали.

попередній < всі дописи > наступний