Пригоди над Садовими

попередній < всі дописи > наступний

Ранок зустрів нас ясним небом і сліпуче білим сонцем. Це був гарний знак. Вже з самого початку відчувався прихід спеки. За кілька ранкових годин досохло все те, що було намочене вчорашнім дощем. Від вчорашньої непогоди не лишилося й сліду.

Крим. Травень. 2007

9. Пригоди над Садовими

Ми, як і завжди, поснідали, зібрали речі і вирушили в путь. З нами в дорогу пішла і собака. Про неї взагалі можна багато розповідати. Але ця розповідь не про неї, тому обмежуся кількома словами. Вперше ми її помітили ще коли йшли Баштанівкою. Наша група рухалася своєю дорогою, а вона підбігаючи то до одного краю, то до іншого, щось винюхуючи чи вислідковуючи, теж крутилася біля нас. Не покинула вона нашого товариства і тоді, коли ми вийшли за межі села. На першому ж привалі вона вляглася між скинутими рюкзаками, вже тоді показуючи, що ми їй сподобалися і вона рада нашій компанії. Не зрадила вона нас і в скрутні часи, коли ми дерлися на гору під дощем і бездоріжжю. Разом з нами стояла на краю світу, а потім споглядала, як з-за відступаючих хмар з’являється неймовірної краси широкий краєвид. Вистояла до переможного кінця і ночувала поблизу наших палаток. І тепер знову вирушила з нами у невідоме.

Хоча, насправді, сьогоднішнє невідоме було вже й не таким невідомим, принаймні на початку – ще з місця нашої ночівлі було видно на протилежній горі руїни Сюйренської фортеці, де ми збиралися побувати. Дорога до неї пролягала через села Мале та Велике Садові, які лежали внизу як на долоні, тому від неї при такій ясній погоді було відхилитися практично неможливо.

Мале Садове зустріло нас різноголосим гавкотом собак. Так вони виявляли свою гостинність до нашої приблуди. Покрученими сільськими вуличками ми вийшли на головну вулицю, за яку правила траса Ялта-Бахчисарай. Вперше з початку походу потрапили на автодорогу з інтенсивним автомобільним рухом. Він мало не став фатальним для нашої собаки, бо під час ігор з Олесем вона кілька разів вибігала на проїжджу частину, змушуючи водіїв не так сильно тиснути на газ. Можливо, глибокі переживання від цього, підкріплені емоційно забарвленими порадами водіїв, пригнітили її і вона відірвалася від нашого колективу. Так чи інакше, але змінюючи Мале Садове на Велике, ми були вже самі.

Будинок культури

Піднявшись за село, зробили черговий привал. Тут, на великій галявині крім нас вже були й інші групи. А ще місцеві відпочивали де-не-де, бо сьогодні ж як-не-як свято – міжнародний день солідарності трудящих.

Галявина ця стала нашою зупинкою аж на кілька годин. Річ у тому, що вона знаходиться на розвилці двох шляхів: один вів на Мангуп, нашу перспективну мрію, а інший – на місцеві пам’ятки історії. Саме через бажання їх оглянути ми й затрималися тут так надовго.

Відвідини зробили по черзі. Першими пішли я з сестрою і Сашою Ш. Взагалі так складалося, що в подібні прогулянки без рюкзаків ми й надалі вже ходили з таким розподілом. Як сказав Андрій, «палатка на палатку», бо дійсно ми втрьох у такому постійному складі ночували в одній палатці, а вони вчотирьох – в іншій.

Дорога до фортеці спершу йшла дном ущелини у тіні високих дерев. Обабіч ще цвіло багато різнокольорових весняних квітів. Кілька разів нам на зустріч спускалися інші групи, що вже побували там, один раз ми обігнали групу, що теж підіймалася нагору. Дорога мала не дуже сильний нахил, але відчувалося, що ми впевнено набираємо висоту, бо вже сусідні скелі стали не такими далекими і високими, вже позаду за кронами дерев став проглядатися північний, більш рівнинний краєвид. Незабаром Саша знайшов скорочення дороги і ми за кілька хвилин по кам’яним брилам і могутнім корінням видряпалися на край плато.

Вид звідси відкривався не менш фантастичний, ніж учора. До того ж, вчора ми бачили південні краї, а сьогодні північні. Тому за кількома горами попереду вже не було більше гір і до обрію лінії пагорбів все більше вирівнювалися, поки не злилися у суцільну горизонтальну лінію, яка лежала далеко за межею Кримських гір.

Кількахвилинна прогулянка невеликою стежкою між густих заростів вивела нас на галявину, з іншого боку якої височіла кам’яна стіна з вежею. Власне, це було найсуттєвіше, що лишилося від Сюйренської фортеці до наших днів. Дванадцять століть не пошкодували цього укріплення і від всього комплексу лишилися лише зарослі купи брил, залишки печер і ця стіна з проломом посередині і безверхою круглою вежею. До речі, саме їх ми бачили з місця нашої ночівлі на іншому боці долини.

Вежа Сюйреньської фортеці

    Повернулися менш, ніж за годину. Одразу ж по нашому поверненню хлопці вирушили нам на зміну. Але перед тим, як це сталося, ми остаточно розпрощалися з собакою. Вперше вона від нас відірвалася ще в Малому Садовому. Після того деякий час її не було видно. Аж коли ми спускалися донизу після огляду Сюйренської фортеці, помітили її у супроводі вже іншої групи, що підіймалася нам назустріч. Собака впізнала нас і черговий раз змінила компанію. Таким чином, ми повернулися до місця привалу не самі. І саме тут відбулося несподіване, але остаточне прощання. Власне, я не бачив все з самого початку, але коли обернувся, то помітив, як собака від радості зустрічі чи від чогось або когось іншого відскочила в сторону і потрапила прямо під ноги Саші Ш., який через це перечепився і мало не впав на неї. Цей маневр так налякав тварину, що вона хутко зникла і більше ми її не бачили взагалі.

Спокійний сільський пейзаж

В час очікування ми досліджували околиці. Я ходив розвідувати шлях на Мангуп, а Саша відкрив чергову фото сесію у навколишній місцевості. Поступово чекання стало нас гнітити і ми все частіше позирали на годинник. Ось відведена година минула і ми тепер дивилися не лише на годинник, але й на стежку, звідки мали з’явитися наші. І вони таки з’явилися, але мало не за дві години. Поки їх не було, ми будували різні версії, починаючи від того, що вони заблукали і завершуючи тим, що їх забрали прибульці. Але насправді жодна версія навіть близько не підійшла до істини, бо виявилося, що їх захопили монахи. Ми бачили цю невеличку групу, яка підіймалася з боку села, але і гадки не мали, що вони принесуть нам зайві клопоти, хоч у сестри було таке передчуття. Як виявилося, хлопці вже спускалися після оглядин фортеці, коли на стежці зустріли їх. Група викликала у наших інтерес і вони, приєднавшись до неї, піднялися ще до печерного монастиря Чилтер-Коба. Таким чином, крім середньовічного укріплення хлопці побували ще й у його ровесника і сусіда печерного монастиря, який відновив свою діяльність у наші дні.

10. Дорога до Мангупу

І от ми знову в путі. Перші сотні метрів дорога вела нас вгору геть від сіл, але після першого ж привалу ми далі пішли по рівному, так як вже знаходилися на плато. На відміну від вчорашнього, це було переповнене різноманітними групами туристів. Тому створювалося враження, що йдемо вірним шляхом. Але етап, на який ми вийшли, в результаті показав, що помилятися можемо не лише ми і що буває, коли карта не відповідає дійсній ситуації на місцевості.

Спершу дорога йшла дещо на спуск, але без поворотів. За картою ми мали б взагалі перетнути плато мало не по прямій. Але пряма дорога виводила на село Залісне, в той же час карта вказувала на існування відгалуження, яке дозволяло уникнути гаку, не заходячи до нього. Отже, коли ми дійшли до розвилки, яка була схожа на потрібну, зійшли з головної дороги. Але через кількасот метрів нам назустріч вийшла невелика група. Колеги повідомили, що теж мали намір скоротити шлях, але ця дорога завела їх десь у ліс, а потім зникла. Виходило, що або карта була неправдива, або помилялися і ми, і вони. Якби там не було, ми вирішили не ризикувати і повернулися до розвилки слідом за ними, вирішивши йти на Залісне.

Аж от, шлях нас вивив на велику галявину, в іншому краю якої ми помітили наших зустрічних, що знову покинули головну дорогу і простували до лівого її краю. Звірившись з картою, ми дійшли висновку, що їхні дії мають певну логіку, бо саме біля того краю мала проходити та просіка, яку ми шукали, щоб скоротити шлях. І ми пішли за ними і дійсно потрапили на неї.

Яким же виявилося наше здивування, коли просіка припинила своє існування на черговій галявині. Саме там ми наздогнали групу якраз тоді, коли з протилежних заростей вилізли ще одні туристи, що повернулися з безплідних пошуків її продовження. Таким чином отрималася чимала когорта обманутих неправильними картами.

Скелясті утворення дорогою до Залісного

  Зважаючи на вже досить близький до вечора час, ми зупинилися на галявині на обід. Поки поїли, від наших зустрічних не лишилося і сліду. Але тепер ми вже точно мали намір іти на Залісне; певно туди ж пішли і вони.

До села дійшли без пригод. Воно містилося у такій же долині з вертикальними стінами, що й інші. Але тут долина була вужчою, від чого скелі стали ближчими і водночас здавалися вищими. У Залісному купили деяких продуктів на вечерю, а потім попрямували в сторону Мангупа, куди вела асфальтована автомобільна дорога.

Досить швидко дісталися села Хаджи-Сала, яке розкинулося при самому підніжжі печерного міста. Поселенню передувала широка довга рівна галявина, повністю зайнята відпочиваючими. Діти грали у м’яча, одні засмагали на сонці, інші крутилися біля вогнищ, ще інші слухали гучну музику. Першотравень.

Біля самого села ліворуч відкрилася туристична стоянка, повністю зайнята наметами. Схоже, маршрути багатьох пролягали повз Мангуп. Ми зупинилися на ніч лише проминувши село і ще пройшовши трохи, так як і за ним неспеціалізовані місця теж були зайняті.

Якщо дивитися на Мангуп з північної сторони, то він має чотири виступи. Ми зупинилися під ним якраз навпроти третього, тобто пройшовши більшу його частину. Зрозуміло, ми хотіли подивитися на печерне місто, але вже б не поверталися до села, що піднятися на нього з парадного ходу, до того ж платного. Неподалік місця табору між дерев нагору здіймалися кілька стежок, на які ми покладали завтрашні надії.

Червонокнижне у траві

Цього дня ми зупинилися на ніч пізно – вже сіло сонце і палатки ставили при все більш густому мороці. Воду принесли з села, з дровами проблем не було, тому їжа готувалася недовго. За вечерею нічого особливого не сталося, хіба що, я проламав дно своєї тарілки, коли ложкою намагався розділити сухар у супі. Це була вже друга моя жертва – першу я розтрощив ще у поїзді, коли витрушував з неї крихти. Для ефективності я тоді кілька разів постукав по дну і воно відпало майже рівним кружком. Довелося потім у Бахчисараї докуповувати чотири одноразові миски, бо багаторазових не було. І от тепер після цієї події стопка з чотирьох була розділена надвоє і, варто сказати, дослужила до самого завершення походу.

Після вечері обговорювали план на завтра. Вирішили злазити на місто по черзі без рюкзаків. Першою йшла наша палатка. Тим часом інші мали приготувати сніданок. По поверненню ми б склали палатки і інші загальні речі. Таким чином, маючи по дві години на прогулянку, ми б сумістили її з ранковими зборами і вклалися у чотири години. На тому й погодилися.

попередній < всі дописи > наступний