Прогулянка на Мангуп

попередній < всі дописи > наступний

Перше, що почув зранку, було попискування мого старого будильника, який я вчора виставив на шосту ранку. Але ще до того, як я відкрив очі, щоб знайти його і вимкнути, відчув надзвичайний холод. Можна було б приписати це відчуття тому, що тіло ще не розігріте, але про те, що надворі вночі був мороз, свідчили крапельки роси на палатці, які перетворилися на льодяні кульки, що розтиралися між пальцями у білий іній. Але, можливо, саме холод підганяв нас у дорогу, бо не давав спокійно пробуджуватися, просто блукаючи у таборі.

Крим. Травень. 2007

11. Прогулянка н а Мангуп

  Хвилин через десять після того, як вийшли у дорогу, відчуття холоду зникло саме собою. А згодом, коли кут підйому збільшився ще більше, стало навіть жарко, і сестра скинула теплу куртку. Ми підіймалися між третім і четвертим відрогами гори по дну долини, порослої густим високим лісом. Часто траплялися повалені дерева, не рідко обплетені плющем. Не раз доводилося обходити завали на самій дорозі.

  З часом з-за дерев почав проступати навколишній краєвид. Позаду розтягнулася від краю до краю плоска гора, під якою ми ночували. Ліворуч і праворуч показалися гострі краї відрогів, причому, вони здавалися тепер досить близькими і ненабагато вищими. Останні десятки метрів видалися особливо складними: до численних повалених стовбурів додалися ще кам’яні брили і крутіший підйом – рухатися часом було можливо лише хапаючись руками за якісь опори, оскільки без них ноги не трималися на місці, а з’їжджали по глині і камінцям додолу.

Вид з плато Мангупу

Нарешті ми вилізли на плато. Спершу блукали рівними територіями, порослими густим, але не високим лісом. Та скоро дорога вивела нас на досить простору галявину, в далині на якій вгадувалася верхівка тріангулятора – позначки вершини гори. Неподалік від неї ми нарешті вийшли на край гори і побачили навколишній краєвид, не закритий кронами дерев. Видно було багато. Видно було далеко. Видовище було захоплююче! Певно, це можна порівняти лише з позавчорашнім проясненням на краю світу. Здавалося, ми на вершині світу, бо всі гори до горизонту простягалися наче під нами і від того здавалися зовсім пласкими. Гарне місце для міста вибрали середньовічні люди.

Від тріангулятора ми пройшли на південь. Наткнулися на чисельні печерки і просто штучні виїмки у каменистому ґрунті, що лишилися від колишніх будов. Тисячолітня історія існування не пошкодувала їх, лишивши жалюгідні сліди колишньої грізної твердині.

Руїни Мангупу

На четвертому відрозі надибали високу товсту кам’яну стіну, що відокремлювала його від решти плато. Вона й досі тягнеться суцільною лінією від краю до краю, лише кілька пробоїн у ній роблять можливим перехід на ту сторону. Найцікавішим у ній, без сумніву є величезна кількаповерхова вежа з брамою. Зараз від даху і перекриттів не лишилося і сліду, але товсті стіни ще досі стоять, як пам’ятки колишньої грізної могутті. Особливо казкове кратина постала, коли сонце вперше визирнуло з-за хмар і, засяявши за вежею, запалило у її темних стінах діри вікон.

Квіти на руїнах

Ми не були одні на Мангупі. Не зважаючи на досить ранній час, зустріли кілька інших груп екскурсантів. А ще, біля стіни наткнулися на невеличку компанію туристів, що, схоже, тут ночували і зараз готували сніданок на вогні. Найсмішніше, що в метрах сорока звідси обабіч стежки знаходився стенд, де заборонялося розведення вогню, ночівля та інші подібні речі, але в кожному пункті перед «забороняється» чиясь рука подописувала коротке «не», тому хлопці, виходить, не робили нічого забороненого.

Поверталися тією ж стежкою. Йшлося значно легше, хоча на перших порах спускалися не дуже швидко. У таборі застали наших за приготуванням сніданку. Поділилися враженнями. Після сніданку вони пішли нам на зміну споглядати спадок історії, а ми тим часом склали палатки і прибрали після сніданку.

Хлопці повернулися на диво вчасно. Сьогоднішній ранок взагалі став зразком організованості. Певно, взнаки вдалося розчарування попередніми малими переходами. Як би там не було, але ще до дванадцятої години ми зібралися і пішли далі на схід.

12. Перехід в Байдарську долину

Отже, на ранок четвертого дня молочно біле небо проводжало нас у нову путь. Проводжало без оркестру, але за участю обмеженого контингенту небесних посланців у формі крапельок дощу. Вони супроводжували нас, поки ми йшли широкою видовженою рівниною, що пролягла у коридорі між гір з верхівками з майже суцільної стіною вертикальних скель. Але коли після повороту дорога повернула на південь і почала спроквола підійматися лісом, наш ескорт, певно, притомився і відстав, залишивши нас боротися зі шляхом сам на сам.

         Якби він знав, що підйом не довгий – ми його подолали на одному дусі, зробивши привал лише на перевалі – то, можливо би дотерпів і не покинув нашої компанії. Але на щастя, цього не сталося і до самого вечора ми йшли без небесного супроводу,  хоча й під захмареним небом, яке, проте, під кінець нам зробило подарунок, але про це пізніше.

Примули та фіалки

         На перевалі зустрічалися чотири дороги. Західна підіймалася ще крутіше, ніж та, якою ми прийшли, але була добре наїждженою, бо саме нею «бобики» возили лінивих туристів на саму верхівку Мангупа. Східна теж підіймалася, але значно більш полого, проте її мету складала якась безіменна гора, тому вона тішилася у напівзарослому травами безслав’ї. Південна продовжувала роботу західної, постачаючи туристів з «бобиками» з боку села. А північною ми прийшли.

         У глобальному розумінні, наша мета лежала десь далеко на півдні, тому і зараз ми вибрали південну дорогу. Спустившись, вона вивела нас в іншу долину, теж багату на широкі рівні галявини, перенасичені відпочиваючими з шашликами і волейболом. Ми дійшли до річки, де повернули знову на схід і, досягнувши туристичної стоянки Джерела, зробили другий привал.

         Обидві карти обіцяли нам тут гарний відпочинок з видом на озеро. На те, що воно дійсно колись розташовувалося у цій широкій долині вказували залишки земляної дамби, але, схоже, озеро мало неспокійну вдачу, тому одного разу його потягнуло в мандри.

         На цьому наші довгі переходи скінчилися, оскільки далі на півдні розпочиналися підйоми, які змушували нас частіше милуватися краєвидами, зупиняючись на привали. До Джерел ми йшли дуже людними місцями, а тут було спокійніше. Проте, після якогось переходу ми наздогнали ще одну групу, з якою йшли потім ланцюжком: поки одні відпочивають інші проходять повз них, а далі, коли зупиняються на відпочинок перші, їх переганяють другі, і так далі у такому дусі. Ми навіть після деякого часу ввійшли у словесний контакт і виявили, що і їхні і наші карти зневажали цю місцевість, бо малювали зовсім інші дороги, ніж були насправді. Причому, так здавалося усім щодо усіх карт. Але від цього знайти правильний шлях не було легше.

         Зрештою, наша група якимось дивом вийшла до невеликої галявини з дерев’яною бесідкою поруч і слідами джерела, яке, перехрестивши пальці за спиною, згідно з картою можна було назвати Текен. Тут ми зупинилися на обід. Поки одні розпалювали вогонь і ставили на нього грітися ранкову недоїдену кашу в казані та викладали на дерев’яний стіл паштети, рибні консерви, хліб та печиво, я з Олесем ходив вниз по ущелині, щоб знайти, де ж починається джерело. В одному місці дно долини буле завалене сухим осіннім листям, а за кілька десятків метрів нижче вже блукав ними невеликий потічок. Але саме місце витоку десь сховавлося, тому води ми так і не набрали.

Вид на Чорноріченську долину

         Продовживши шлях після обіду, виявилося, що джерело таки дійсно мало назву Текен, оскільки за кількасот метрів після нього ми вийшли на помарковану дорогу, позначену на карті, яка нас вивела прямо на перевал Бечку. Більшу частину шляху до нього ми йшли все вгору старим лісом і лише зрідка бачили десь за деревами на півночі якісь інші гори, часом зі скелястими елементами при вершинах. Але на якомусь етапі підйом просто скінчився. А через кілька хвилин ми почали навіть іти дещо на спуск, при цьому минули одну галявину, з якої вперше побачили Байдарську долину і Чорноріченське водосховище на її дні. Хоча воно і знаходилося ще дуже далеко, але його велетенські розміри вражали навіть звідси.

         На перевалі надибали на автотрасу. Вона була широкою і з плавними поворотами, мала всі права бути огорнутою в асфальт, але ще досі тішилася ґрунтовим покриттям. Ми знову згадали довгі переходи і йшли б і шли нею до кінця, тобто до села Передового (судячи з назви, не до кінця, а до початку), але на початку чергової серії кілець серпантину зійшли на відгалуження на південь і попрямували до сусіднього Новобобровського, що було ближче до нашої остаточної мети. Проте, вийшло, як в тому повір’ї про пошуки коротшого шляху – з часом почалися різні розвилки, на фоні яких дорога «прикрасилася» поваленими деревами, а місцями, навіть, якимись ямами. Особливо прикро було грати в лабіринти, знаючи, що село зовсім поруч. Про це нам сказали і трійко туристів, що вийшли нам назустріч. Вони орієнтувалися по GPS, але це їм не давало ніякої переваги перед нами, бо про наявність цього дрібного мережива доріг і стежок ніде не було написано, ніхто з нас не знав, куди заведе та чи інша стежка, бо всі вони змінювали свій напрям по кілька разів на сто метрів. На одному досить великому роздоріжжі ми вибрали східну дорогу яка далі повела нас на захід у село.

попередній < всі дописи > наступний