У Байдарській долині

попередній < всі дописи > наступний

Після довгого блукання лісами і горами ми спускалися рідколіссям до села, за яким широкою смугою сіріла гладінь водосховища. Йшлося легко, йшли б ще швидше, проте Олесик десь під кінець дня підвернув ногу і тепер шкутильгав. Власне це була не випадковість, а скоріше наслідок його надзвичайної активності. Він і раніше не сидів спокійно, але сьогодні перевершив самого себе. Взяти хоча б вилазку на Мангуп, або «мочіння» перед стартом свого рюкзака десь знайденою двометровою палицею у формі списа, використання того ж спису для розбиття черепків битого посуду під деревом біля місця обіду, ганяння з ним за Яною і так далі.

Крим. Травень. 2007

13. У Байдарській долині

           Певно, зважаючи на пізню вечірню пору, село зустріло нас мовчазно. Магазин в центрі, де ми планували придбати чергову порцію продуктів, виявився вже зачиненим. І ми пішли гарною асфальтованою дорогою рівно на південь, щоб стати на ніч в околицях ще одного села – Джерельного – яке примостилося біля місця впадіння Чорної ріки до свого водосховища.

31-dorjga

Вечірня дорога

         Десь по середині шляху минули ще одне село – Росошанку. Воно виявилося ще меншим за попереднє, але магазин був відчинений. Щоправда, вигоди від цього було не більше, бо завітавши до нього, ми ніби повернулися в Радянський Союз останнього періоду – на нас дивилися майже порожні полиці, а з того, що на них ще лежало нам нічого не було потрібно. А от Джерельне нас виручило. З цих трьох воно виявилося найбільшим і в його центральному магазині нам пощастило ще добре скупитися.

         Коли покидали останнє село, сонце вже сіло. Власне, весь шлях між селами ліворуч ніби на замовлення краєвид прикрашав захід сонця. Небо було не чисте, але й не оповите в неперервні хмари – вони гігантськими фантастичних форм і відтінків листами вкривали його ніжні помаранчеві тони. А саме сонце так розпеклося перед сном, що все навколо виглядало ніби зроблене з щирого золота – і наш шлях, і дерева над ним, гори десь далі ліворуч. Магію моменту додавало озеро, яке майже впритул підійшло до нас і своїми свинцевими тонами та монотонними від сонячних стовпів і вечірньої димки прибережними горами просто зачаровувало.

32-vechir

Вечір над озером

         За селом перейшли мостиком через пересохлу притоку і відгалуженням подалися ліворуч, де, дійшовши до якоїсь ферми, обігнули її і стали праворуч від неї у ліску на пагорбі. Вже було майже темно, тому питання з водою вирішили на місці – набравши скільки треба у людей на фермі, постукавши до одного з вагончиків, де світилися вікна.

         А на ранок у нас були гості: прийшов якийсь чоловік у камуфляжній формі з гвинтівкою і назвався власником цього лісу. Власне родзинкою його території було невеличке озерце за кількасот метрів далі, до якого ми вчора просто не дійшли. Береги озерця прикрашені новенькими бесідками і табличками про платний відпочинок. Якщо подивитися на карту, то його можна там помітити, разом з дамбою з північного боку. Воно, звичайно, не йде ні в яке порівняння з Чорноріченським водосховищем, але щось таке затишне і привітне у ньому є і, можливо через це, воно стало джерелом чиїхось прибутків. Хазяїн певно думав, що ми прийшли на озеро, але побачивши, що й до чого, не взяв з нас ні копійки, попросивши лише прибрати після себе.

33-ozero

Затишне озерце

          Також вранці знайшла вирішення проблема з водою: як виявилося, сухий потічок, який ми перетнули вчора над вечір, зовсім і не сухий всього лише на півкілометра вище за течією, тобто якраз неподалік від того місця, де ми ночували. Отже, зранку не лише було з чого готувати сніданок, але й мити посуд і умиватися.

           А ще з краю галявини, де ми стояли і де починався хоч і не великий, але спуск, пропонувалася гарна панорама на Джерельне з горами навколо (десь трохи далі виднілися особливо високі – певно тисячники) та краєчком водосховища ліворуч, що гострим сталевим лезом врізалося у масив хаток, які потопали у квітучих садочках. Передній план, майже закритий деревами внизу, займала ферма, де вчора брали ми воду. Виявилося, що вона теж належала тому чоловіку і там розводили якихось дивних тварин, схожих на коней, але інших (нажаль вже забув яких).

         На відміну від вчорашнього дня, цей починався надзвичайно сонячно і після смуги непогодних похідних буднів так і тягнуло розстелити килимок на траві і полежати на ньому вловлюючи ніжні теплі промінці сліпучо-білого сонця, яке, здавалося, нерухомо зависло десь угорі у небесній сині, що ми збиралися у дорогу значно довше, ніж учора. Але таки якось зібралися і пішли. Спершу вийшли до того потічка, де брали воду і далі вже попрямували вгору по течії. І знову на південь.

14. Дорога на Чортові сходи і перше побачення з морем  

(поки дистанційне)

           Стежка виявилася добре протоптаною і повною інших людей. Тривалий час ми крокували впереміш з учасниками іншої групи. Вона була чисельніша, але люди йшли без вантажів.

Шлях постійно вів по схилу ущелини, що круто звужувалася донизу. Навколо всюди росли дерева, тому за їх гілками мало що було видно. Лише краї гір з іншого боку ущелини кілька разів на поворотах відкривався вид назад, на Байдарську долину, звідки ми підіймалися.

Тепер вона виглядала вже зовсім не такою, як учора ввечері. Десь згубилася та загадковість вечірньої заграви і натомість поставала зовсім буденна і мирна картина велетенської, але звичайної гірської долини. Лише водна гладінь озера, вже не свинцева, як учора, а загадково-смарагдова, якось оживляла її.

Але після повороту ущелини послуги по показу панорам скінчилися. Натомість, нашому погляду пропонувалися принади дна ущелини. Від самого початку нашого слідування цим шляхом стежка поступово набирала висоту, віддаляючись від скелястого дна. А десь у середній частині ці скелі постали навіть на самій течії річки, утворивши невеличкі водоспади. Для їх огляду від головної дороги відокремлювалися невеличкі доріжки, що між каміння і коріння дерев дозволяли подолати невеликий, але крутий спуск до скарбів ущелини.

Також дорогу неодноразово перетинали струмки, що поспішали поповнити водну скарбницю. Деякі з джерел били з-під скель прямо при стежці, пропонуючи поповнити запаси смачної прохолодної води. Місцями земля була настільки зволожена, що її просто не було видно за товстим шаром зеленого м’якого моху.

34

Водоспадики і озерця

Поступово схили долини стали вирівнюватися і стежка знову наблизилася до потоку. Щоправда, він став значно меншим і ми без проблем переходили з одного його боку на інший – куди шлях вів. Так ми дійшли до практично рівнини, хоча навколишні краєвиди ще досі ховалися за деревами.

Річка остаточно закінчилася на невеликій галявині з бесідками та бетонними доріжками. Ми знаходилися на перевалі вкритому лісом, тому тут не лишилося ніяких слідів нерівності рельєфу. Така картина є типовою для якогось лісу під Києвом і зовсім не вірилося, що всього в кількох хвилинах ходу далі на нас чекають кількасотметрові вертикальні скелі, які стрімголов спадають донизу.

Поки, вже похилою донизу стежкою, ми доходили останню стометрівку спокійного лісового шляху, на зустріч нам ішли інші люди, дуже схвильовані від візиту на Чортову драбину. За п’ять хвилин дух захопило й у нас, коли за поворотом ми опинилися на краю скелі, а попереду десь далеко внизу, здавалося, весь покритий лісом, берег лагідно обіймало синє море. Ліворуч і праворуч здіймали свої вертикальні сірі боки ще вищі скелі – Балик-Кая та Мердвен-Кая, по останній з яких розтягнувшись на всю висоту стіни, здіймалася група альпіністів у повному спорядженні.

35-more

Перше побачення з морем з висот Чортових сходів

Так ми вперше за похід побачили море. І це було так захоплююче, що ми зробили на цій оглядовій площадці привал і ніяк не могли намилуватися краєвидом. А ще більше вражаюче було те, що спуску донизу ще не було видно і дивлячись з краю скелі донизу і шукаючи прохід, здавалося, що його тут ніяк не може бути. Але він був і мав назву Шайтан-Мердвен, що в перекладі з кримсько-татарської звучить як «чортові сходи».

  Як вважають історики та археологи, Чортові сходи були надійним і дуже важливим для місцевого населення гірським перевалом Головної гряди Кримських гір. Починаючи з новокам’яного віку вона пов’язувала кримське передгір’я з Південним берегом. Але гірський прохід був достатньо важким, і можна легко уявити, як втомлений подорожній не один раз чортихався і згадував диявола на важких ділянках шляху.

До нас Чортовими сходами підіймалося чимало видатних людей, що подорожували Кримом: Пушкін, Грибоєдов, Жуковський, Леся Українка та інші. Поетесу так вразила ця дорога, що вона на пам’ять про неї лишила хвилюючі віршовані рядки:

Бескиди сиві, червонії скелі,

Дикі, непевні, нависли над нами.

Се, кажуть люди, злих духів оселі

Стали під хмари стінами.

З гір аж до моря уступи сягають,

Люди прозвали їх Чортові сходи ;

Ходять злі духи по них та збігають

Гучні веснянії води.

Люди ж не сміють зійти по тих сходах

Геть на верхів’я, туманом повиті, –

Духи поклали по всіх переходах

Скелі, від кручі відбиті;

Хто тільки йтиме по сходах, – задушать,

Кинувши скелею в нього тяжкою,

І подоланого стогін заглушать

Духи луною гірською.

попередній < всі дописи > наступний

Advertisements

3 thoughts on “У Байдарській долині

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s