Днівка під Балаклавою

попередній < всі дописи > світлини

Днівка. День між двома ночівлями на одному місці. Вперше за історію наших походів ми вирішили провести днівку. Для цього були всі умови: гарне затишне місце з морем під боком і горами над головою, а також невеличке містечко Балаклава неподалік. Саме до нього в гості ми і вирішили сходити цього дня.

Крим. Травень. 2007

17. Днівка під Балаклавою

           Розбилися на дві групи, щоб відвідати місто по черзі: до обіду ходила наша палатка, а потім інша. Взагалі такий розподіл на відвідування цікавих місць, що склався майже з самого початку в цьому поході виявився непорушним до самого кінця, на відміну від попередніх. Мабуть через це, а може й ні, відбувся ледве вловимий розподіл групи на дві півгрупи. Хоча, можливо, це лише здалося, але все таки перемішування мало б позитивний ефект.

Побережжя заказника мис Айя

         Погода була сонячна, майже безхмарна, але вітряна. Через те море безперестанку гнало хвилі, які білими баранцями котилися в обійми кам’яного берега. Спершу ми йшли по пляжу з гальки, але згодом він обірвався і довелося підійматися стежкою вгору, де, за розповідями наших сусідів-туристів паралельно берегу йшла дорога до самої Балаклави.

         Подолавши дещо крутий підйом по дну пересохлої балки, ми раптово опинилися на дорозі і далі продовжили шлях нею. Стежка місцями йшла горизонтальними терасами, бо в цих околицях на них садовили ряди сосон. До речі, виявилося, що лише в двох місцях в Криму – тут і біля Нового Світу – ростуть сосни Станкевича, такі собі довгоголкові пухнасті красуні.

         Місцями зустрічалися випалені дерев – схоже пожежа поласувала ними і тут. Але згодом ліси зникли і стежка поринала в тінь лише заходячи в заглибини або від одиноких сосон. Хоч було і не жарко, але сонце пекло – після вчорашнього в мене пекли руки, тому накинув олімпійку. Яна і Саша теж були з довгими рукавами.

         Часом на шляху траплялися інші перехожі. Також інколи, коли відкривався вид на бухточки з пляжами внизу на них було видно людей і намети між деревами. Досить людна місцевість, цей заказник мис Айя.

         Стежка огинала гору за горою і тому Балакалава з’явилася якось несподівано. Власне спершу показалося не саме місто, а фортеця Чембало, яка собою закрила поселення. Тому ми спершу відвідали її. Від споруд лишилося лише руїни кількох оборонних та підпорних стін та чотирьох веж і рештки храму. Деякі з веж стояли в риштуванні – проходила реставрація.

Реставрація фортеці Чембало

         Якщо подивитися вглиб історії, то взагалі здається дивом, як від неї щось ще лишилося. Перше поселення тут заснували таври ще у восьмому столітті до нашої ери. З п’ятого століття нашої ери на цьому місці існував візантійський опорний пункт, який у чотирнадцятому столітті захопили генуезці. Кримський хан, заключивши з ними у 1380 році мирний договір залишив за генуезцями право володіння фортецею, яка саме з цього часу почала називатися Чембало. Фортеця включала у себе Верхнє місто святого Миколая, де знаходився консульський замок, ратуша та церква; сюди самотоком керамічними трубами постачалася вода з джерела на горі Спілія. Нижнє місто або фортецю святого Георгія оточувала стіна з вежами. Гарнізон складали сорок найманців, озброєні балістами. У 1433 році в Чембало та ряду навколишніх сіл спалахнуло народне повстання. Влада колонії не змогла його придушити і звернулася за допомогою до Генуї, звідки влітку 1434 року прибуло шеститисячне військо. Зруйнувавши корабельною артилерією стіни міста, генуезці ввірвалися в нього і перебили повстанців. Влітку 1475 року Чембало захопили турки і розмістили там свій гарнізон, перейменувавши фортецю в Балик-юве, що означає риб’яче гніздо. У другій полонині вісімнадцятого століття Чембало приходить у повний занепад.

         З верхівки гори, де розташувалася фортеця, відкривався вид на Балаклавську бухту і саме місто. Воно розмістилося так, що з моря воно практично не помітне, бо вузький прохід у бухту закривають високі скелі. Але з гори всю Балаклаву видно як на долоні.

Вид на Балаклаву

         З фортеці ми спустилися до самого міста. Одразу ж потрапили на дуже людну набережну, де відкривалися всі принади курортного містечка – починаючи від торгових платок з сувенірами і закінчуючи пропозиціями морських екскурсій на різноманітних суденцях, що відчалювали у прогулянкові подорожі прямо звідси.

         Ми прогулялися вздовж головної вулиці у сторону цента міста. Проте, крім чисельних пам’ятників часів Великої Вітчизняної війни не знайшли нічого цікавого і вирушили у зворотну путь. Цього разу на фортечну гору не вилазили, а пішли в обхід.

         Наша зміна у таборі вже зачекалася на нас, бо ми прибули назад з запізненням. Тому після короткого обіду вони одразу ж помандрували до міста і собі. Тим часом ми віддалися пасивному відпочинку. Нарешті, за стільки днів походу випала ціла когорта вільних годин, коли нікуди не потрібно поспішати, а можна просто лягти на килимку під сонечком і вловлювати освіжаючий морський бриз і лагідні сонячні промінці.

Море зблизька

         Користуючись нагодою, я вирішив скупатися у морі. Не дивлячись на доволі теплу погоду, вода виявилася дуже холодною, тому я, не далеко відпливши від берега, хутко повернув назад. Відчуття було незабутнє – у все тіло неначе вп’ялися тисячі гострющих голок, а подих ніби стискала якась могутня крижана рука. Але це було моє найбільш раннє купання за всі попередні роки.

         Через кілька годин після відходу хлопців повернувся Саша Ш.. Ми з ним розлучилися ще коли потрапили в Балаклаву – він тоді поїхав на вокзал по квиток, бо у нього змінилися якісь плани і відповідно пункт, куди його мав доставити поїзд. Квитки він дістав і тепер ми знову були разом.

         Коли сонце почало хилитися до обрію, поспішаючи в обійми Фіолента, ми розпочали приготування вечері. Запаси води вже виходили, тому, лишивши Яну куховарити, я з Сашею взяв порожні пляшки і пішов по воду. Ми прямували до того самого джерела, на яке натрапили на вчорашньому спуску. До нього ми ходили і зранку. Тоді з нами зголосився піти ще Саша К. і ми хотіли знайти шлях навпростець, проте, йдучи близько до берега, десь промахнулися і вийшли на джерело з півдня, тоді як наш табір знаходився на північ від нього. Цього разу вирішили повторити спробу, але щоб не пройти зайвого почали підйом відкритою місцевістю, що широким клином увійшла зверху до майже суцільно покритого лісом схилу. Ми таки вийшли на потрібну дорогу, до того ж всього у кількох десятках метрах до джерела, але цей шлях по бездоріжжю густими травами з кам’яними брилами і колючими лозами шипшини чи малини не викликав у нас бажання повертатися ним, тому йшли назад тією дорогою, з якою ми познайомилися ще з несучи рюкзаки, і яка, хоч і виявилася найдовшим варіантом, але у всьому інших якостях залишала конкурентні шляхи далеко позаду.

Приготування вечері

         У табір повернулися вже під сутінки. Він зустрів нас темними силуетами палаток, вогником вогнища під казанком і білою зірочкою ліхтарика, яким користувалася Яна. Вечеря вже входила в останню стадію приготування. А хлопців все ще не було. І телефонного зв’язку з ним також. Зачекавши деякий час, ми сіли вечеряти самі. Поїли, попили чаю з печивом, посиділи, погомоніли. Вже всіх на сон стало хилити, а наші друзів все ще не з’являлися.

         Нарешті, пролунав довгоочікуваний дзвінок і виявилося, що вони вже десь майже поруч, але через темряву не можуть роздивитися, куди спускатися. Я навіть виходив на відкритий берег і махав їм ліхтариком. Зрештою, все закінчилося успішно, всі знову були разом і ми спокійно розійшлися по наметах.

18. Останній день

  Ранок пройшов у швидкому темпі. Вчора хлопці, перебуваючи у місті, домовилися з одним власником човна, що він зранку забере нас з причалу Золотого Пляжу і відвезе до Балаклави. Це нам давало змогу зекономити більше години часу, який ми вирішили використати на відвідання військового музею.

Чоловік приплив вчасно, як і домовлялися, ми вирушили у невеличку морську подорож. Власне, дорогою не було видно нічого цікавого, бо весь берег видавався до нудного одноманітним і навіть ту стежку, якою ми вчора ходили на місто, не завжди можна було розгледіти між безликих жовтих схилів. Лише при підході до Балаклави ми отримали змогу роздивитися фортецю з усіх боків і ввійти до міста через морські ворота.

Вид на фортечну гору з моря

Музей розташувався також на набережній, але з іншого боку. Взагалі за радянських часів тут містився закритий військовий об’єкт і на цю сторону бухти пускали лише за спеціальними перепустками. Проте після розвалу Союзу всі заборони було знято і ходити тепер можна всюди.

Те, що зараз називалося музеєм, свого часу було підземною базою з ремонту підводних човнів. Він складався з ряду тунелів – від невеликих до велетенських, проритих під горою. Основу складав гігантський дугою вигнутий тунель, напівзаповнений водою, що починався у Балаклавській бухті, а закінчувався прямим виходом до Чорного моря. За життя цього об’єкту сюди регулярно заходили на ремонт малі та середні підводні човни, але його було споруджено й так, що він би міг вистояти навіть коли б поруч розірвалася атомна бомба – стометрова товща ґрунту і продумане планування комунікацій робили його життєдіяльним і в за подібних критичних умов.

Вхід до колишнього секретного обєкту

Про все це і багато іншого нам розповів екскурсовод. Він нас водив по різним коридорам і кімнатам, де колись кипіло військове життя. Зараз від нього лишилися дуже мало слідів, оскільки за кілька років, що минули з часу, коли з об’єкту зняли всю охорону і до того, як тут утворився музей, звідси було викрадено чимало дротів, різних металевих частин конструкцій та механізмів. Тому і метрової товщини двері в різних частинах коридорів, і крани у залі монтування боєприпасів та й все інше тепер стояло нерухомими привидами.

Грізна колись зброя у музейних стінах

  Але в багатьох місцях вже бачився вплив музейної діяльності: для огляду відвідувачам пропонувалися чисельні стенди з історією зброї і військової діяльності, окремий зал про історію військового об’єкту в Балаклаві, частини військової морської техніки, такі як перископи, гармати, різні види донних мін та бомб, макети військових кораблів та підводних човнів, один з яких, за словами екскурсовода, знімався у нещодавньому фільмі «72 метри».

Моделі військових човнів

Власне, музей залишив у мене змішане враження. З одного боку проймала гордість за те, що у нас діяв колись такий об’єкт, а з іншого огортав смуток з того, що з ним сталося. Але взагалі музей вартий того, щоб його відвідати, так що як будете в Балаклаві, обов’язково завітайте до нього, відчуйте його таємничу грізну атмосферу.

  Після екскурсії ми перейшли на іншу сторону бухти, де сіли на маршрутку до Севастополя – саме звідти відходив за кілька годин наш потяг на Київ. Доїхали вчасно, ще мали достатньо часу для того, щоб купити продуктів на дорогу.

Інкерманські печери

Але це ще не були всі цікаві об’єкти, які нам випало побачити у цій подорожі. Коли поїзд крутився поміж відгалужень бухт, що розчепіреною п’ятірнею розірвали Севастополь на окремі клапті, і то ховався в тунелі, то вилазив з них на світ божий, за вікнами ми побачили ще дещо. Насправді останнім печерним містом на нашому шляху був не Мангуп, ним стали печери поблизу Інкерманського монастиря, прямісінько перед яким наш поїзд ніс нас у своєму залізному череві. Десь з хвилину за вікнами відкривалися види на скелі, подзьобані чорними цятками печер. Їх було так багато, що це здавалося чимось неймовірним. Видовище так вражало, що я не втримався, щоб не зробити стільки фото кадрів, скільки встиг з-за вікна вагону. А потім ми раптово пірнули в черговий тунель і на цьому печери сказали нам «досить».

Інкерманський печерний монастир з вікна потяга

Схоже, настав час ставити крапку, тому спробую підсумувати написане. За вісім днів подорожі ми подолали понад сімдесят дев’ять кілометрів пішки з рюкзаками і ще півтора десятка припадають на радіальні вилазки. Якщо поглянути на наш похід на карті, то можна протягнути уявну нитку маршруту, починаючи з Бахчисараю через Баштанівку, Мале та Велике Садові, Залісне, Хаджи-Сала, Новобобрівку, Росошанку, Джерельне, Форос, потім автоз’єднання з Гончарним, з якого завершальна ланка веде через Резервне до Балаклави. Нам відкрилися красоти Бахчисарайського палацу, печерних міст і монастирів Качи-Кальйон, Челтер-Коба та Мангуп, Сююренської фортеці та Чембало і таємниці колишнього військового об’єкту в Балаклаві. Також одним оком побачили печерний монастир в Інкермані і церкву знесіння на скелі над Форосом.

От, власне, й все.

До наступних зустрічей!

Київ,

12-26 травня, 10-14 жовтня 2007 року.

попередній < всі дописи > світлини