Одного разу в липні (початок)

все > продовження

Пропоную вашій увазі розповідь про перший похід нашої групи, написану через деякий час після його завершення. Подорож захопила всього два дні та одну ніч, але мала усі необхідні ознаки туристичної мандрівки. Мета була скоріше у тренуванні, а не розвідці якихось далеких місць. Тому з вибором маршруту особливо не мучилися – просто вийшли з дому і пішли на південь. Але, навіть і в такий спосіб вдалося не лише випробувати свої туристичні навички, а й побачити чимало цікавого.

Коли сонце студентського життя перевалило далеко за середину і стало невблаганно хилитися до обрію, ми з друзями зібралися і почали ходити в туристичні походи. Були задумки планетарного масштабу, наприклад, пройтися мальовничими берегами Байкалу, але коли дійшло до діла, то все звелося до подорожей у межах рідної України-неньки. Для мене, і я думаю, що для будь-кого з нас, кожен похід був незабутнім і особливим, він приносив свої неповторні враження. Повертаючись після чергової мандрівки, я не витримував і виливав ці враження на папір. Але так сталося, що всю мою увагу забрали походи-гіганти Карпатами і Кримом, а той перший-єдиний, з якого все почалося лишився забутим. Щоб виправити таку несправедливість, я вирішив присвятити цьому, хоча й не великому, але ж найпершому походу, нову розповідь.

Перш, ніж перейти до самої мандрівки, хочу коротко познайомити вас з її учасниками. Нас було четверо: я, Андрій, Євген і Олег. Олег, молодший брат Андрія, на той час закінчив дев’ятий клас, а ми – четвертий курс університету. Олег мешкав у Черкасах і спеціально приїхав до столиці, щоб взяти участь у поході, а ми проживали в одному гуртожитку, до того ж я з Андрієм – у одній кімнаті. У всіх, крім Олега, було особисте туристичне спорядження, а йому, як і палатку, взяли на прокат. Все інше ми мали. Щодо туристичного досвіду, то його в нас було небагато. Андрій розповідав, що йому доводилося взяти участь у семиденному поході в середній Росії, але то було ще у сьомому класі. Євген і Олег, здається, ще взагалі не ходили у подібні мандри. А я трохи ходив. Але цього разу вперше виступав у ролі керівника. От у такому складі ми й вийшли зранку 2 липня 2004 року на поріг гуртожитку, з рюкзаками за плечима, мрією в очах і з передчуттям нових і цікавих пригод у серцях.

Голосіївський ліс

  Сонячні промені ніжно пронизують густі крони дерев і яскравими клаптиками вимальовуються на дорозі. Листя дерев навколо злилося в однорідне сплетіння, від чого все набуває зеленуватого відтінку. Весело переспівуються пташки, кожна на свій лад. Краса і гармонія!

Йдемо лісовою дорогою. Вражає чистота повітря, в якому, проте, вчувається чимало приємних ароматів. Ще коли спускалися асфальтованою дорогою до лісу, відчувалося, як ніби поринали у озеро приємної прохолоди. А тепер вона повсюди. Зник жар випеченого літнім сонцем асфальту і бетону, яким повне місто, натомість з’явилося живе повітря, збережене самою природою.

На жаль, саму природу нікому зберегти. Колись голосіївський ліс займав набагато більші простори. Але сусідство з великим містом не могло не позначитися на його долі. Київ розростався, дійшов до меж лісу і взяв його у свої лещата. Наступ вівся невеликими, але постійними атаками. Щоправда траплялися і немалі прориви. Одним з трагічних для лісу став 1957 рік, коли через нього проклали нову ділянку траси на Одесу. Ніби скальпелем хірурга безжалісно розрізали ліс на кілька частин. «Розділяй і владарюй». Деякі з шматків за кілька років заполонили новобудови, щось перетворили в парк. Але ж парк – не ліс! Асфальтовані алеї з чисельними лавами, атракціони і кафе, спортмайданчики і рукотворні озерця зробили його місцем масового відпочинку, що вбило у ньому дух незайманості. Під кінець літнього дня у парку не лишається й частинки свіжого повітря – все видихається і прокурюється. Лише у самому лісі, що відступив ще далі, залишилася вільна атмосфера. І тепер ми йдемо ним і відчуваємо це.

Йдеться легко. Дорога майже не має спусків і підйомів. Через це ми якось непомітно розігналися і без зусиль тримаємо стрімкий темп. Та це не заважає нам вести розмови і ми на ходу розмовляємо. Вже не пам’ятаю, про що саме ми тоді говорили, але, здається, Євген щось розказував про толкієністів, з якими йому нещодавно доводилося бачитися.

Місцевість напрочуд мальовнича. Часом дорога проходить поруч густих заростей – залишків дрімучого лісу. Там у тіні дерев панує напівморок навіть посеред сонячного дня. Певно, ще не всі загадки лісу розгадані. Ще зберігає він у собі пам’ятки про минулі події. Важко не помітити, як час від часу обабіч дороги з’являються залишки траншей або вирв від розірваних снарядів – сліди півстолітньої давності. І по тому, як їх багато і як вони розкидані по всьому лісу, можна зрозуміти, наскільки великі бої тут велися. Певно лісу тоді також немало дісталося, бо поруч з грізними постатями могутніх правічних дубів видніються цілі ділянки штучно насаджених дерев, вік яких не перевищує півстоліття.

Після невеликого ярку шлях підіймається до корпусів лікарні «Феофанія», що приховалися між зеленого моря Голосіївського лісу. Далі йдемо асфальтованою дорогою. З’являється невеликий автомобільний рух, ходять навіть маршрутки. Незабаром дорога виводить з лісу і ми опиняємося перед стрімкими потоками машин, що мчать широкими смугами автостради. За нею видніються житлові квартали – ми знову повернулися до цивілізації.

Феофанія

  Перейшовши підземним переходом на інший бік, прямуємо одним з перевулків далі на південь. Розпочався новий етап походу. До цього ми йшли знайомими містами, адже нам раніше доводилося бути у лісі, до того ж я неодноразово прокладав через нього маршрути пробіжок. А тепер перед нами постала «terra incognita» і ніхто не знає, що буде далі. Знаємо лише те, що на карті.

Карта не обманює і через деякий час ми потрапляємо на центральний майдан колишнього селища, а тепер частини Києва. Ця історична місцевість у літописах згадувалася ще у 1471 році, хоча називалася тоді Лазорівщиною. Назва кілька разів змінювалася, але остаточна завдячує своїм існуванням єпископу Феофану Шиянову, який у 1803 році оселився тут і заснував скит. На той час місцевість належала Софійському чоловічому монастирю, а з шістдесятих років дев’ятнадцятого століття – Михайлівському монастиреві. Проте з приходом до влади більшовиків, у 1919 році відбувається перепрофілювання у приміський радгосп. Кращі часи настають після Великої Вітчизняної війни, коли тут створюється науковий і лікувальний осередок. Чого лише варте ім’я академіка Лебедєва, що носить вулиця, якою ми прийшли. Після здобуття Україною незалежності Феофанія відновлює свій історичний статус і навколо Свято-Пантелеймонівської церкви, розташованої у серці селища, відроджується духовне життя.

01_pheophaniya

Свято-Пантелеймонівська церква

На майдані перед нею в тіні дерев ми зупиняємося на перший у нашому поході привал. Місце зупинки виявляється досить вишуканим – краса і велич храму пробуджують найкращі почуття. Такому прикладу архітектурної творчості місце в історичних районах столиці, а не на її околицях. Хоча, можливо, тоді б вона втратила свою виключність, а так вона впевнено панує над усіма іншими навколо.

Сама споруда розміщена на деякому підвищенні і здається справжнім велетнем серед невеличких сільських хаток, що потопають у буйній зелені садів навколо. Мені пригадалося, що я вже бачив її здалеку, коли прогулювався декоративними вуличками музею народної архітектури і побуту в Пирогові. Звідти було не розгледіти деталей, але сам силует церкви впевнено розривав рівну лінію горизонту. Ще тоді мене зацікавила незвичність цього явища і тепер я отримав пояснення.

Фотографуємося на пам’ять під рожевими стінами храму і після відпочинку продовжуємо рух. Але спустившись вниз дорогою до озера, зупиняємося, щоб узгодити маршрут. Маємо намір дійти до урочища Хутір Вільний і перед нами два шляхи: далі дорогою через село Хотів або, дещо повернувшись, лісовими стежками. Загальним голосуванням обираємо другий варіант і повертаємо назад.

Вдруге вийшовши на майдан, вже не зупиняємося, а прямуємо далі тією дорогою, якою йшли сюди. Незабаром праворуч з’являється ліс і, порівнявшись зі стежкою, яка, відгалужуючись від дороги, біжить в його нетрі, ступаємо на неї.

все > продовження

Advertisements

2 thoughts on “Одного разу в липні (початок)

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s