Одного разу в липні (продовження)

початок < все > закінчення

Лишилися позаду Голосіївський ліс та Феофанія. Ми впритул наблизилися до краю міста. Далі вже й справді дика природа. Будуть і лісові хащі з болотами та комарами, і брід через річку, шумні дороги і затишні села, широкі поля та круті гори.

На межі карт

  Лісовий масив широкою дугою огинає Феофанію зі східної сторони. Близько до зовнішнього краю дуги тягнеться ґрунтова дорога. Через деякий час вона раптово виводить нас з лісу і перед нами відкриваються поля. Спершу йдемо попід деревами, але потім повертаємо прямо на південь і топчемо стерню. Попереду спуск, а за ним знову починається ліс.

Дійшовши донизу, робимо другий привал. Десь неподалік час від часу мукають корови, яких женуть пастухи. Шуму траси, який було чути, коли обходили Феофанію, вже не чути. Десь зовсім поруч з заходу причаївся Хотів, але з-за дерев не видно жодної хати. Тінь дерев освіжає, а духмяні пахощі налитої соком трави, приносять неземне задоволення. Єдине, що порушує ідилію, яка панує тут, є комарі. Певно, через підвищену вологість вони проявляють значну активність.

За кілька метрів по дну низини, огорнута у густу огорожу з кущів і дерев, тече річка Віта. В давнину вона була південним захисним кордоном Києва, до того ж давньослов’янське «віта» означає межу. Крім того, виявилося, що ми знаходимося на межі двох листів карти. Перетнувши річку, ми перейдемо з одного на інший.

Поки хлопці відпочивають, я намагаюся відшукати дорогу, щоб зробити перехід якомога простішим, але так і не знаходжу. Тому ми просто перестрибуємо через неширокий потічок і опиняємося у новому лісі. Перший час ні стежок, ні доріг не видно, тому рухаємося лише за компасом. Нарешті виниряємо на якусь зарослу дорогу і вона виводить нас на протилежний край лісу.

Опиняємося на широчезній просіці, якою проходить лінія електропередач, не показана на карті. Вона спускається з півночі на південь і з того боку у прориві між двох стін дерев десь у далині видно цятки будинків великого міста. Вирішуємо підійматися вгору і там польовою дорогою дійти до нашої мети.

Минаємо останній відрізок лісу. За ним чується якесь шипіння. Вийшовши з-за дерев, натикаємося на газову підстанцію. А за нею починаються безкраї пшеничні поля. Між ще не золотого колосся приховалося чимало польових квітів. Особливо вражають красою червоні маки і блакитні волошки.

Польова дорога як на картині – поволі звивається між пшеничними стінами, а на задньому плані зеленіють групи дерев. І пригадалися мені дитячі роки, коли їздив з батьками за місто на пасіку. Саме тоді я полюбив безкраї вервечки відкритих пагорбів і вільні вітри степів.

В обідню пору

  Але як би далеко ми не відійшли від цивілізації, вона завжди може нагадати нам про себе. Так і зараз. Після того, як ми стільки пройшли, коли Київ зі своїми околицями лишився далеко позаду і сховався з виду, коли душа почала вже перелаштовуватися з міського життя на життя в природі, лунає телефонний дзвоник. Дзвонять Андрію з роботи. Наш похід зависає буквально на волосинці, але на щастя він вміло застосовує свої дипломатичні здібності і все обходиться благополучно.

Тим часом доходимо до роздоріжжя, за яким знову ліс. Один шлях веде на північ – у сторону Києва, а інший на південь. Вибравши другий, ми проходимо зовсім небагато і знаходимо дорогу, що спускається вглиб лісу. Це саме те, що треба, бо за картою якраз там знаходиться урочище Хутір Вільний. І справді, за лічені хвилини ми з тилу заходимо до невеликого поселення. Біля джерел набираємо води на обід, а їсти сідаємо в дерев’яній бесідці біля в’їзду з автомагістралі. За трасою пролягає залізнична колія, якою я їжджу додому. Після цього походу я кожного разу, коли проїжджаю тут у поїзді і бачу цю бесідку, з теплом у серці згадую наш похід.

Обідній привал розпочинається через чотири години після того, як ми вийшли з гуртожитку. За цей короткий час ми встигли пройти ліси і поля, дороги і бездоріжжя, поселення і навіть переправитися через річку. За чотири години подолано понад п’ятнадцять кілометрів різношерстого шляху.

З відчуттям задоволення від проробленої роботи готуємо обід. Він у нас складається зі свіжих овочів, ковбаси, рибної консерви, паштету і хліба. Вогню не палимо, щоб даремно не витрачати час. За їдою згадуються сьогоднішні пригоди. Андрій висловлює здивування, як ми знайшли це місце, бо він вже тут був колись, але входив через головний вхід, а не як ми – через задній двір.

Після їди деякий час відпочиваємо, а потім переходимо через автостраду і намагаємося знову заглибитися у ліс. Знаходимо якусь лісову дорогу, а потім звертаємо на просіку, що перетинає ліс у потрібному нам напрямі. Проте довго йти нею не судилося. На відміну від попередніх лісів, цей знаходиться у низині, до того ж дуже близько до Дніпра (до Кончі-Заспи рукою подати), тому не дивно, що місцями він досить заболочений. Проте не страх перед багнюкою змушує нас покинути цей шлях – дуже скоро виявляється, що в тутешніх околицях панують полчища комарів. Разом з тим спостерігається цікаве явище: йде людина, за спиною несе рюкзак, а за ним рухається темна тінь такого ж розміру і форми як рюкзак, тільки дзижчить. І варто зупинитися, щоб переступити через повалене дерево, чи обійти калюжу посеред дороги, як ця примарна хмара налітає і спадає своєрідною росою на руках і ногах.

Ми не можемо довго витримувати таке сусідство і виходимо з лісу. Одразу ж потрапляємо на залізничну колію. Вона нам по дорозі, бо також йде на південь. Десь у цей час, йдучи по шпалам, з’являється думка змінити кінцеву точку походу. Раніше хотіли заночувати десь у південній частині цього лісу, можливо навіть неподалік від самого Дніпра. Проте тепер стало зрозуміло, з яким ризиком це може бути пов’язане. І я згадую про Нові Безрадичі.

Біля цього села знаходиться мальовничий ярок, зарослий лісом. Мені раз довелося там побувати менше року тому, восени, коли я ходив з туристичним гуртком «Університет» у похід вихідного дня. Власне того дня більшу частину дороги ми їхали у маршрутці, а головною метою було відпрацювання туристичних навиків на місці. Через ярок і біля нього між деревами були натягнуті різні види переправ і ми змагалися за кращий час проходження.

Сам лісок знаходиться на помітному підвищенні щодо навколишньої місцевості, тому звідти відкривається гарний краєвид. І, зрозуміло, комарів там має бути значно менше. Тому вирішуємо йти туди.

Прямо на південь

Паралельні, на перший погляд, рейки залізниці біжать кудись до горизонту і там таки з’єднуються. Шурчить під ногами кам’яний насип, праворуч автострадою мчать в обидва боки невловимі машини, а ліворуч простягнулася непроникна стіна лісу. Попід деревами часто виблискують небесною блакиттю калюжі, що нерідко, з’єднавшись, перетворюються на суцільне болото. Але тамтешні комарі до нас не досягають.

Коли пагорби праворуч відступають, на їх місце приходять невеличкі хатки села Лісники. Як порівнюємося з ним, потрапляємо на однойменну пасажирську платформу. На якусь сотню метрів земля під ногами знову стає твердою. Камінці під ногами і нескінченні шпали набридають і скоро після села ми виходимо на узбіччя автостради. Вичікуємо, поки перерветься стрімкий потік металевих комет і переходимо на другий бік.

Якраз у цей час траса мостом перебігає через річку Сіверку. Трохи вище за течією вона протікає через село Круглик, де кількома дамбами на ній зробили гарні ставки. В останні роки ми з друзями не раз відпочивали на одному з них. Місце нам так полюбилося, що останню нашу зустріч, пов’язану з захистом магістерських робіт і закінченням навчання в університеті ми провели саме там. Крім магістрів було багато наших колишніх одногрупників, з якими провчилися разом п’ять років. Багатьох з них бачив вперше після зустрічі, що відбулася після випуску спеціалістів за рік до цього.

Крокуємо широкою смугою узбіччя. Дорога чудова і знову розганяємося. Для того, щоб швидше проминути двокілометровий відрізок загазованої дороги. За поворотом автостради звертаємо на бічну дорогу і підходимо під смугу пагорбів. Весь наступний час до вечора йдемо попід нею. Якщо придивитися до карти, то видно, що ряд крутих схилів простягається до самого Обухова. Витягнутий прямокутник простору між нею і Дніпром можна поділити вздовж на дві частини: та що під пагорбами заболочена і вкрита густою сіткою невеликих каналів, а та, що ближче до річки дещо піднята відносно заболоченої і одягнута у ліс. Мені здається, що колись дуже давно Дніпро протікав саме там, де тепер канали і саме тоді підточив правий берег, від чого і з’явилися круті схили пагорбів. Виглядає ніби реалістично, адже Земля крутиться на схід, а вода у річці, відповідно, тисне на захід. Незрозуміло лише, яка надприродна сила змусила Дніпро так круто змінити своє русло, лишивши на колишньому місці заболочену низину.

На південь попід горами. Можливо це древній берег Дніпра

Входимо до Підгірців і після цього не вже не полишаємо товариства безперервної вервечки сіл. Крім того, вони надзвичайно витягнуті і номери будинків заходять далеко за сотню. Цікаво спостерігати, як напівзруйновані від часу хати-мазанки з порослою мохом і посірілою від часу солом’яною стріхою межують з сучасними замками-котеджами за триметровими огорожами. Часом зустрічаються цілі замкові поселення.

Дорога то звужується до вузької стежки десь між огорожами і болотами, що інколи підступають майже під самі пагорби, то розширюється до пристойної асфальтованої вулиці. Йдемо майже завжди прямо, лише інколи доводиться звертати на паралельні вулички. Заблукати тут практично неможливо, просто слід остерігатися тупиків, щоб не витрачати даремно часу.

початок < все > закінчення