Бахчисарай-Ялта: Шість днів походу

Цього разу хочу розповісти про наш перший травневий похід. Як відомо, Кримські гори простягаються з заходу на схід. Ми ж вирішили їх перетнути з півночі на південь. Маршрут починався з Бахчисараю, де пагорби вже перетворюються в скелі. Потім проминули печерні міста, середні гори, Великий Кримський Каньйон з його водяними дивами, взяли барєр айпетринської яйли і спустилися до ялтинського побережжя. І це все – за шість днів у травні 2005 року. Про них і розповідь

День перший

Прогулянка Бахчисараєм – печерні дива – перша вечеря – нічна пригода

         Востаннє почувся перестук коліс і поїзд зупинився. Провідник відчинив двері вагону і в обличчя війнув порив свіжого весняного вітерцю, особливо приємного після тривалої поїздки у задушливому купе. Так символічно перед нами відкрилася чарівна брама у світ гірських пригод, що хоча б на деякий час вирвуть нас із тенет рутинних буднів.

         «Бахчисарай» – було виведено великими літерами на невеличкому старовинному будиночку, що правив за залізничну станцію. Ми вийшли з вагону і зупинилися на платформі.

         – Фото на пам’ять! – почувся голос Андрія і через мить ми з’явилися разом з поїздом на дисплеї його фотоапарату. Отже, початок походу покладено!

         Тільки-но поїзд рушив далі, а ми зійшли з платформи, як одразу ж потонули в морі пропозицій:

–         Каньйон!

–         Мангуп!

–         Ай-Петрі!..

Кілька опасистих чоловіків помітили нас з нашими рюкзаками ще тоді, коли ми виходили з вагону, і тепер навперебій закликали до поїздки в найвідоміші місця навколишніх гір. Ми ввічливо відмовилися, оскільки мали свій власний маршрут, що починався в Бахчисараї і закінчувався в Ялті.

        Отож, ми вирушили пішки у сторону старої частини міста. Не зважаючи на холодні попередні дні, йти було жарко. Сонце пекло немилосердно і рюкзаки проганяли прохолоду, тому, проминувши стадіон, ми зупинилися у скверику неподалік, щоб зняти з себе зайву одіж.

         Під час зупинки повз нас проїхала група велотуристів.

         – З твого роду-племені. – зауважив Андрій Дмитру, помітивши його тужливий погляд, яким він проводжав проїжджих. Неважко зрозуміти Діму, адже він тривалий час здійснює велопоїздки і мріє про багатоденний велопохід.

       Владнавши свої справи, ми рушили далі. Поступово вулиця почала витися, як змія, виробляти спуски і підйоми. Будинки підійшли ближче і стали своїми стінами тулитися до самої проїжджої частини. З лівого боку піднялися лисі пагорби, що все частіше виставляли на сонце свої кам’яні нутрощі. А з іншого боку розкинулася долина, заквітчана садами і розсипами невеликих будиночків, часом стародавніх, а часом – нових під старовину. Кілька разів над цим мереживом здіймалися вузькі вежі мечетей. Усе гармонічно спліталося в єдине ціле.

         Нарешті нашим очам відкрився ханський палац. Власне, спершу ми побачили лише вежі мечеті, головну браму, невеликий рів перед нею і масу торговок солодощами перед усім цим. Лише пройшовши через ворота, потрапили у зовсім інший світ.

01-palac

У дворі Бахчисарайського палацу

         Тут панував мир і спокій. Здавалося, нас перенесло машиною часу не багато століть назад. Лише численні групи відвідувачів нагадували про сучасність. Ефекту мандрівки у часі сприяла не лише краса споруд, а й те, що збереглися вони майже без руйнації і зовні, і зсередини. Барвистість і різноманіття рослинного світу повністю відповідали назві місця, адже у перекладі з кримсько-татарської мови, Бахчисарай означає, буквально, сад-палац.

02-mechet

Архітектурні моменти Бахчисарайського палацу

         Намилувавшись удосталь красотами резиденції кримських ханів, ми продовжили йти тією ж дорогою далі. Ставало помітно, що наближаються околиці міста. Долина повужчала і поглибшала. Місцями скелі нависали своєю кам’яною могуттю над самою дорогою. На багатьох скелястих стінах виднілися чисельні печерки і гротики, частина яких була точно штучного походження. Траплялися навіть хати, наполовину вмуровані в печери. Дуже цікаве явище! Особливо вражає, коли бачиш це вперше.

         Отак ідучи і розглядаючи місцевий колорит, ми дійшли до роздоріжжя, біля якого лежала величезна брила з написом. Але, на відміну від тих, що зустрічаються в казках, вона описувала лише один шлях: «Успенський чоловічий монастир». Характерний він тим, що починався, як печерний. І досі діє розгалужена система багатоярусних печер. У скелястій породі прорито чимало коридорів, кімнат і, навіть, чималих зал, де й досі проводять службу.

         З вікон і балконів монастиря відкривався чудовий вид на долину. Власне, тут вона більше нагадувала каньйон, бо у перерізі мала вигляд перевернутого п’ятикутника з вертикальними верхніми частинами схилів і, під сорок п’ять градусів нахиленими, нижніми. Печери містилися у нижній половині верхньої частини, а на дні тулилися новіші добудови монастиря.

03-uspen

Вид з тераси печерного монастиря

         А попереду на нас чекало ще одне рукотворне диво – середньовічне печерне місто Чуфут-Кале. Його територія досить велика, тому ми вирішили відвідати руїни по черзі. Спершу ходили Саша з Дімою, а потім – я з Андрієм. Коли ми піднялися майже до самих воріт міста, нашу увагу привернула невеличка табличка неподалік, яка запрошувала відвідати підземне місто Чуфут-Кале. Підійшовши ближче, побачили вхід до печери з металевими дверима і бородатого чоловіка поруч. Слово за слово, і він розповів нам, що це – унікальна археологічна знахідка минулих років. Виявляється, печера веде до величезного колодязя, де гвинтовими сходами можна дістатися до самої води. Комплекс був створений мешканцями печерного міста, щоб під час оточення не померти від спраги. А побачити це все на власні очі можна всього лише за вісім гривень.

         – А для студентів є знижка? – поцікавився у чоловіка Андрій.

         – Спеціальна навчаюча програма за дванадцять гривень. – відповів той.

         – ???

         – Ми – комерційна організація і знижок не робимо. – було пояснення.

         Вирішивши не лізти під землю, ми попрямували до входу в печерне місто. До речі, назва Чуфут-Кале за різними версіями перекладається, як єврейська або іудейська фортеця.  Розташоване на горі, поселення з трьох боків оточене вертикальними спусками. Лише на вузькому перешийку мешканці змушені були спорудити стіну. Хоча територія міста підіймалася над оточуючими землями, але вона була повністю рівнинною. Крім, власне, печер, тут зустрічалося чимало руїн споруд кам’яної кладки. Вулички місцями були виїжджені до такої міри, що ними тяглися глибокі кам’яні жолоби. На краях міста містилося чимало печер, а видовбані віконця дарували першокласний панорамний пейзаж з горами і долинами.

         Ми дорікали хлопцям, що вони затрималися дуже довго, але самі провели тут ще більше часу, ніж вони – настільки нас захопило все побачене.

        Після повернення ми продовжили рух, все більше віддаляючись від Бахчисараю. Несподівано лісова стежка вивела нас до входу в старовинне караїмське кладовище. Певно, тут ховали тих, хто мешкав у Чуфут-Кале, бо могили здавалися такими ж давніми, як і печери. Таких надгробків, як ці, мені ніде не доводилося ще бачити. Вони були різного розміру і пропорцій, але всі, як один, однакового типу. Кожен був схожий на продовгувату коробку, на обох краях якої було ще по одній меншій коробці. Кам’яні стінки були рясно всіяні азіатського типу кривулями.

         Ми йшли і йшли, а цвинтарю кінця-краю не видно. Давався взнаки і постійний підйом, і важкі рюкзаки, і травнева спека, але зупинятися тут для відпочинку не дуже хотілося. Нарешті стежка вивела нас із цього моторошного місця і, опинившись на дорозі, можна нарешті було з полегшенням зітхнути. Мене й досі дивує, чому такий досить великий об’єкт не зобразили на карті і тим самим змусили нас так страждати.

         Пройшовши ще трохи, ми опинилися на вершині гори Чуфут-Кале. Власне, на вершину вона зовсім не скидалася, просто місцеві гори мають столову форму і верхні частини напрочуд рівнинні. Простуючи краєм такої рівнини, ми опинилися на південному загостреному краю гори, що з трьох сторін спадала у прірву. Прямо перед нами гордо височіла ще одна гора – Тепе-Кермен, але між нами і нею простяглося широчезне провалля.

         Не знаю яким дивом, але  пройшовши ще деякий час, тримаючись прірви з лівого боку (по суті, наш напрямок обернувся на сто вісімдесят градусів), ми знайшли досить пристойний спуск в долину. Дорога, на яку ми спустилися, незабаром вивела нас до перевалу між Тепе-Кермен і Чуфут-Кале.

         На цьому місці знаходилася туристична стоянка «Сарбей», але на час нашого приходу вже зайнята іншими. Ми відійшли трохи у бік Чуфут-Кале і, зійшовши з дороги, між деревцями знайшли місце для ночівлі.

         Сонце вже сіло в скоро мало почати темніти. Тому вирішили зробити розподіл праці: поки я з Дмитром сходжу по воду, хлопці поставлять палатку і назбирають хмизу.

       Джерело містилося за два кілометри на схід. Поки сутінки не набрали сили, ми швидко спустилися в долину. Поблукавши внизу, ми, в решті решт, відшукали джерело і масу палаток навколо. Жодного вільного місця не залишилося. Долина була продовгуватою, з крутими схилами, тому наметові поселення розтягнулися в довжину.

         Ми почули журчання води, але через присмерки не могли знайти дороги до неї. Вирішили запитати в найближчій групі. Як виявилося, до її складу входили іноземці, бо короткий діалог, що відбувся між нами, мав дещо дивний вигляд:

–         Добрий вечір!

–         Добрый вечер!

–         Скажіть, будь-ласка, як пройти до джерела?

–         ?.. Пошлите, покажу.

Набравши води, ми почали повернення. Виявилося, що при спуску сюди, ми втратили чимало висоти і тепер це дуже відчувалося. Крім того, у лісі запанувала непроглядна темрява. Дорога з білої глини ледве проглядалася під ногами. Але, не зважаючи на всі перешкоди, ми без проблем знайшли наш табір і принесли всю воду, що набрали.

Зразу ж розпалили вогонь, налили у казан воду і підвісили його на тринозі. Розстелили «стіл», оточили його килимками для сидіння. Підготували продукти. Лише у найважливіших випадках вмикали ліхтарик.

Діставав холод і голод. Останній особливо дошкулив Андрію, який всипав у казан кілограм пшона, замість необхідних півкілограма. Але, коли вечеря була готова і ми розсілися навколо столу, смачно наминаючи те, що було в мисках і на столі, а особливо запиваючи дуже смачним запашним чаєм з наших чашок, то відчули верх блаженства. Озираючись на минувший день, згадувалося все те, що ми побачили. Море вражень нахлинуло на нас за вечерею.

Поївши, ми затягнули всі речі у тамбур палатки і вляглися спати. Поступово загасали розмови, аж поки не стало зовсім тихо. Раптом серед нічної тиші пролунав звук. Здавалося, хтось зовсім близько наступив на суху гілку. Потім почувся ще один, схожий на шелест сухого листя, яке вкривало всю землю навколо.

      Ніхто ще не встиг заснути, тому зразу ж пішла мова про те, що хтось ходить неподалік. Перевірити новоспечену теорію викликався Сашко. Схопивши сокиру, він виліз з палатки; йому підсвічували ліхтариком. Повернувся він зі спростуванням присутності сторонніх. Ми знову полягали у спальники, але, скільки не вслухалися у нічну тишу, не почули більше нічого підозрілого.

всі дописи > продовження

Advertisements

One thought on “Бахчисарай-Ялта: Шість днів походу

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s