Занурення в гори

Ранковий ліс просипався під звуки пташиної симфонії. Ще вчора ввечері ми дивувалися суцільній тиші, відчути яку було так незвично після шуму цивілізації. Прокинувшись, я здивувався вдруге, відчувши, яке різноманіття звуків прийшло на зміну тому шуму. І, хоча, пташки співали по різному і наперебій, але їхня спільна праця не скидалася на хаос, а видавалася дуже гармонічним твором. Голоси природи тішили слух, давали надзвичайну насолоду вухам. Хоча б заради цього вже варто вирушити у мандрівку!

 

Бахчисарай-Ялта: шість днів походу

День другий

Відвідини Тепе-Кермен – пригода з джерелом – як ми стали «прагматиками» – блукання у темряві

         З самого ранку стояла ясна погода. Нічний холод зник безслідно. Сніданок наповнив нас силами на нові звершення.

        Першим з них стало підкорення гори Тепе-Кермен, що дослівно перекладається, як «фортеця на пагорбі». Згідно з картою, на її вершині на нас чекало ще одне печерне місто. Так як туристична стоянка «Сарбей», біля якої ми зупинилися на ніч, містилися на перехресті шляхів, було вирішено відвідати гору по черзі, щоб даремно не тягати туди-сюди рюкзаки.

         Спершу вирушили я та Андрій. Ми підіймалися з північної сторони, де схил більш пологий. До самої вершини стежка вела між дерев, але у проміжках між ними вдавалося розгледіти навколишній пейзаж. Спершу підйом був більш плавний, а навколо квітували дикі яблуні та груші. Під кінець, стежка поповзла стрімко вгору, але дуже скоро вивела нас до перших печер.

Апартаменти печерного міста

         З першого погляду я захопився своєрідністю цього комплексу. Ми облазили всю вершину, а ще лишалося багато неоглянутих печер на південній стіні. Вони були різного розміру, довжини і висоти; зустрічалися цілі з’єднання, де з однієї через пролом можна було протиснутися в іншу. У деяких збереглися видовбані ніші, архітектурні елементи, як колони і перила, у кількох місцях зустрічалися рельєфні зображення на стінах. Печери розташувалися у кілька ярусів, місцями з нижніх до верхніх вели кам’яні сходи.

         Якби не обмеження у часі, я б радо залишився тут ще. Адже, крім самобутньої печерної архітектури, причаровували око панорамні види. На півночі та заході простягалися столові гори, усі, як на підбір, однієї висоти. А на сході та півдні стелилися традиційні гори, але значно нижчі. Проте, чим далі, тим вони ставали вищими і вже на лінії горизонту переростали у найвищий кримський хребет. Він видавався настільки далеким, що не вірилося у те, що через кілька днів ми будемо там.

Вид з вершини Тепе-Кермен

         Дорогою назад мова зайшла про нашу подорож.

         – Тобі не здається, що цей похід починається так само, як і попередній? – запитав Андрій.

         – Чому? – здивувався я.

         – Цього разу, як і тоді, ми перший раз вечеряли пшоняною кашею у сутінках, а зранку по черзі дерлися на сусідню гору. – пояснив він.

         І він таки був правий!

         По поверненню на гору полізли Дмитро з Сашком. Ми, тим часом, перепочили і почали збирати речі. Несподівано я почув шелест сухого листя, як і вчора вночі. День був у розпалі, але, скільки я не озирався, жодної сторонньої людини не помітив. Лише, коли звук повторився, я побачив за п’ять метрів від мене двох пташок, що шукали щось між листям, гортаючи його своїми дзьобами. Тепер я зрозумів, хто наполохав нас вночі і чому Сашко нікого не побачив! Певно, нічних птахів привабили рештки їжі, що лишилися по вечері і вони збиралися ними поласувати.

         Коли хлопці повернулися, ми, нарешті, натягнули на себе рюкзаки і почали спуск. Наш шлях пролягав до селища за Тепе-Керммен, тому, обходячи гору з заходу, ми роздивилися її у різних положеннях. Вона скидалася на зрізаний конус, причому, з південного боку вершину підпирала скеляста стіна, рясно всіяна чорними цятками – печерами. Видовище було настільки вражаючим, що ми зробили кілька фото.

         Перед самим селом – Машиним – ми вийшли на асфальтовану дорогу і до кінця населеного пункту рухалися по ній. Ближче до кінця надибали автобусну зупинку з маленьким магазинчикам. Незважаючи на дрібні габарити, тут можна було купити багато чого – від хлібини до батарейок.

Річка Кача

         За селом перейшли по мосту річку Кача – першу гірську річку на нашому шляху. Обігнувши пагорб, ми вийшли на берег Баштанівского водосховища. Звуковим ефіром тут заправляв потужний жаб’ячий оркестр.

         Проминувши водойму, ми пішли вгору за течією, шукаючи джерело, щоб зупинитися на обід. Незабаром вийшли на велику галявину, що нагадувала футбольне поле – такою рівною і просторою вона була. Тут же було й джерело. Воно мітилося у ярку з піщано-глиняними стінами, що виходив до самої річки. Судячи з ґрунту, на цій галявині русло розпадалося на кілька частин, часом підземних, і знайдене джерело могло бути просто виходом одного з підземних русел.

      Але найцікавішим було те, як ми набирали воду і мили посуд. Дмитро залишився з рюкзаками, а решта пішли до джерела. Оскільки стіни яру були сипучими і крутими, ми зайшли в нього через початок. Дно теж було піщаним, тому ноги провалювалися. Коли ми дійшли до місця, що вода витікала з-під землі, то побачили немалу ванночку кришталевої чистоти. Мені вдалося набрати води у всі пляшки, але, щоб помити посуд, необхідно було потрапити на протилежну сторону. Стіни тут спускалися вертикально, тому довелося йти по коліна у воді. Першим рушив Андрій.

         Виявилося, що під водою дно ще глибше провалюється під ногами, ніж на суші. Пройшовши попід стінкою, Андрій ненароком зруйнував і без того крихкі сходинки підводного дна, тому нам з Сашком не пощастило приєднатися до нього.

         Коли посуд був перемитий, постала нова проблема: як Андрію повернутися назад! Шлях, яким він пройшов, став безнадійно зруйнованим. Дертися на стіни теж неможливо, бо не було за що вхопитися. Залишався один вихід – рухатися вниз за течією. Через тридцять метрів яр ставав ще глибшим, але там починалися дерева, що давали хоч якусь надію своїм корінням та гілками.

         Викидавши нам чистий посуд, Андрій попрямував до дерев. З берегів здавалося, що струмок мілкий, але насправді більша частина води текла через пісок під дном. Провалюючись по коліна у багнюці і хапаючись за сипучі стіни, Андрій, нарешті, досягнув мети. Після того ми повернулися до Дмитра, який змучився нас чекати, і розповіли про цю пригоду.

         Поки ми крутилися у ярку, погода різко змінилася. Небо геть затягнуло сірими дощовими хмарами. Ясне сонце зникло безповоротно. Коли ми пообідали і рушили в дорогу, на землю впали перші краплі, а незабаром пішов дощ. На щастя, шлях був широким і пологим, а дощ накрапав несильно і з перервами.

       Дорогою знову довелося обійти кілька водосховищ. Вони знаходилися значно вище від першого і, якби не зіпсувалася погода, можна було б отримати цікаві фото з панорамами. За останнім водосховищем ми непомітно ввійшли до села Високого.

    Ґрунтова дорога, крутячись між дворами, підіймалася вгору. Спочатку йшли ряди недобудованих або закинутих хат, кілька разів зустрічалися написи: «продам». Лише через деякий час з’явилися двори, де люди ще жили. Чергувалися дуже заможні і незаможні. Після чергового повороту вийшли на асфальтовану дорогу, що з’єднує селище з навколишнім світом. Вона нас вивела на центральний майдан. Тут знаходились головні атрибути сільського центру – автобусна зупинка і магазин. Крім того, поруч містився будинок культури. Його оточували каштани і берези, яких я не зустрічав раніше у кримських горах, а саме приміщення здавалося досить просторим, як для села. Але, схоже, дні його слави давно минули і тепер він пустував.

         Магазин за будинком культури теж стояв замкненим. Але з іншої причини – вже вечоріло. Прийшовши до автобусної зупинки, ми спершу не помітили магазину, тому вирішили запитати у місцевих, що сиділи в одному з дворів, про те, де можна купити свіжого хліба. Вони розповіли нам про магазин і те, що він вже зачинений, але пообіцяли владнати все по телефону з його господаркою. Даремно ми переконували їх, що нам треба небагато – одна жіночка побігла до хати, щоб зробити дзвінок, певно, вважаючи, що ми ще попросимось заночувати.

         Поки ми чекали відповіді на вулиці, з’явилася якась жінка середнього віку, але обличчя видавало її пристрасть до випивки. Порівнявшись з двором, біля якого ми зупинилися, вона заговорила з його господарями, як зі знайомими. Перекинувшись кількома словами з ними, вона запитала нас, звідкіля ми.

–         З Києва.

–         А клас який?

–         Ми в університеті навчаємось. На п’ятому курсі.

–         А!.. То ви … курсанти? А яка у вас … ну, як же її … професія?

–         Програмісти ми.

–         Значить … прагматики. А у нас прагматики ніякої! В сусідньому селі є школа, то там вчать … прагматику. Тільки у них всього один комп’ютер, так діти за нього прямо … б’ються!

Потім вона почала говорити про те, що до того села десять кілометрів і двічі на день ходить автобус, але лише в робочі дні – щоб возити школярів, а у свята або вихідні, як от зараз, доводиться ходити пішки або ловити попутну машину.

Я не знаю, скільки б часу ще лився потім її ламаних слів, якби не повернулася жіночка з хати і пригрозила їй схопити сокиру, щоб та не «завлєкала» нас. Нам же вона повідомила, щоб ми зачекали, бо господарка магазину приїде з хвилини на хвилину.

Насправді, кілька хвилин переросли у півгодини і ми вже збиралися йти геть, коли почули шум машини. Довелося розчарувати продавщицю, купуючи набагато менше, ніж вона сподівалася продати, хоча асортимент продукції був значно більшим, ніж у ранковому магазині. Тут, навіть, продавалися такі дрібнички, як точила для олівців чи гребінці для волосся.

Змарнувавши майже годину з цією історією, ми рушили далі вгору і скоро вийшли за межі села. Швидко сутеніло і знову постала проблема пошуку місця для ночівлі. Залишивши хлопців з рюкзаками, ми з Дмитром буквально бігали навколо, видивляючись щось підходяще. Хоч як старалися, але не знайшли нічого кращого, як заховатися у лісі за найдальшим кутком галявини над селищем. В останні хвилини видноти знайшли більш-менш рівне місце для палатки між дерев і скинули рюкзаки.

Я не стану розповідати про розподіл обов’язків, бо він повторив учорашній. Цього разу по воду йшли до сільської криниці. Весь шлях подолали у стінках. Коли прямували з порожніми пляшками, орієнтувалися на вогники будинків, а поверталися практично по пам’яті. Особливо важко було йти лісом. Темінь стояла така, що, здавалося, ще крок – і голова привітається з міцним стовбуром якогось дуба. Лише відчуття стежки під ногами слугувало надійним орієнтиром.

Здавалося, цілу вічність ми поверталися, але все-таки успішно дійшли. Невимовне задоволення я відчув, коли ми, нарешті, виконали всі приготування і сіли вечеряти. Вогонь невпинно витанцьовував, пускаючи химерну тіні на стрункі стовбури дерев. Інколи пригасав, і тоді доводилося його підкормлювати. А часом, навпаки, запускав свої пазурі і сухе листя і тоді Сашко бив його палицею, щоб повернути на місце. Десь внизу квакали жаби, а з села час від часу долинав гавкіт собак. Але все це видавалося таким далеким, що, здавалося, ніби ми лишилися одні на багато-багато кілометрів.

попередній < всі дописи > наступний