По каньйону

Зранку стояла гарна погода. Було тепло і сонячно. Це – саме те, що потрібно, щоб день пройшов добре. Сьогодні шлях мав бути не довгим, але насиченим різними цікавинками. Такий собі відпочинок після вчорашньої багнюки та підйому. Найпершим місцем, яке ми відвідали цього дня стала, сласне, сама вершина. Оскільки ми ночували неподалік, то вирішили нанести візити парами, як на Тепе-Кермен. Отже, після сніданку я з Дімою вирушив у путь.

 

Бахчисарай-Ялта: шість днів походу

День четвертий

На перевалі Махульдур – дива Великого Кримського каньйону – вечірня несподіванка

Через кілька хвилин ми вийшли на похилу галявину, з неї потрапили на ще одну, піднявшись якою, опинилися на гребені хребта. У цьому місці ліс відійшов до низу, дозволивши побачити горизонти. На півдні внизу вгадувалося провалля каньйону, а над ним здіймалися схили гір, що складали частину, прилеглу до Ай-Петринської яйли. Вище всіх піднявся пагорб з білими грибочками обсерваторій. На півночі та заході вимальовувалися менші гори. На південному горизонті розляглися своєрідні гори з печерними містами, де ми починали свою подорож. Де-не-де з-поміж гір визирали шматочки нашого пройденого шляху.

Всю східну сторону займала гора Бойка. Піднятися до неї не складало великих труднощів, оскільки до самого тріангулятора трав’янистим хребтом вів плавний підйом. Можливо, саме це й дало назву горі, бо з іранської з деяким перекрученням її назва перекладається, як лука, пасовисько.

За півгодини ми повернулися і на гору попрямували Андрій та Саша. Зібравши речі, я вирішив закріпити на фотоплівці представників колоритної місцевості. Крім химерних дерев, мою увагу привернули невеликі жовті квіточки, що росли групками. Найцікавішим було те, що більші групки мали форму правильної півкулі. Здавалося, ніби хтось спеціально надав їм правильних геометричних обрисів, неначе вирощував на клумбі.

Коли всі зібралися, ми стартували, але, не пройшовши і п’ятсот метрів опинилися на перевалі Махульдур. Можна сказати, що ми ночували і брали воду під самим перевалом. Відомий він ще й тим, що поруч на хребті знаходяться залишки руїн храму Христа Спасителя, про що каже друга назва гори Бойка – Сотира, яку дали греки.

Від дороги, яка перевалює через Махульдур, до храму нас привела невелика стежка. Але довго там ми не затрималися. Від самої споруди залишився лише кам’яний фундамент, геть порослий густими кущами. Можна було пролізти ледь помітною стежкою всередину і побачити дерев’яний хрест. А більше нічого.

 Повернувшись на дорогу, почали спуск. Ми за півгодини скинули таку висоту, яку вчора набирали кілька годин. Стежка вивела нас на майже горизонтальну дорогу, якою ми пішли на захід – у напрямку каньйону.

Час від часу проходили рівні галявини, на кожній з яких стояли палатки. Таку кількість туристів я не бачив з того часу, як ми покинули околиці Бахчисараю з його печерами.

Річка Йохаган-Су

Незабаром дійшли до річки Йохаган-Су, за якою містилася туристична стоянка Бойка. У цьому місці потічок особливо живописний. Праворуч розташувався невеликий мальовничий водоспадик, що скидав свої води у мілке озерце з кам’яним дном і кришталево чистою водою, яка витікала з нього по кам’яним сходам, майже правильної форми, але природного походження. А навколо – ліс із соковитою від вологи зеленню.

Трохи піднявшись і проминувши ще кілька залюднених галявин, ми зупинилися на відпочинок на останній з них. Тут стежка йде дугою і вперше відкриває для огляду скелі каньйону. Крім того, звідси видно Коров’ячий грот або кримсько-татарською Туар-Коба, що означає майже те саме. До нього по краю прірви йде стежка, якою скористалися Діма і Саша, поки тривав привал.

Стіни каньйону

– Сфотографуй нас, коли ми будемо внизу на краю скелі, – попросив Дмитро.

Я знайшов місце зйомки, а вони удвох примостилися на якомусь камені і я натиснув кнопку. Пізніше, розглядаючи фотографію, їх постаті майже не помічалися на фоні величезних стін каньйону, до того ж вони поприсідали.

– Ми спеціально не стояли, щоб не затуляти краєвиду. – пояснили вони.

Поки хлопці поверталися назад, ми з Андрієм роздивилися сусідню групу. Поруч стояли палатки, отже вони тут ночували. А зараз усі були задіяні у дивному занятті: одні тягали каміння і складали його купками, утворюючи якусь фігуру, а іншу стояли при її вершинах і щось говорили першим. Але запитати про їх захоплення я не наважився, тому це так і лишилося таємницею.

Йдучи далі, зустріли групу велосипедистів. Певно їм не солодко тут їхати, адже, навіть, йдучи, доводиться частенько пригинати гілки, перестрибувати ярки і обходити чисельні калюжі. І це все – за кілька метрів від запаморочливої прірви.

Поступово все частіше стали траплятися спуски і йшлося легко. Кілька разів минали групи, часом у кілька осіб, а інколи у декілька десятків. В одному місці стежку оточили густі кущі і ми зупинилися, чекаючи, поки нам на зустріч пройде цілий клас старшокласників з кількома ведучими.

Під кінець стежка взагалі пішла круто донизу і стало зрозуміло, що скоро – дно, по якому котить свої води гірська річка Аузун-Узень. Пояснити смисл цієї назви я не зовсім розумію як, бо з кримсько-татарської вона перекладається, як Рот-Ріка. Ще до того, як ми спустилися до її берегів і побачили її неспокійний характер крізь яскраво-зелені крони дерев, до нас почав доноситися шум сильної стихії, спершу ледве вловимий, але поступово наростаючий.

Опинившись на доріжці, що пролягала вздовж берега, ми попрямували на схід, щоб побачити родзинку Великого Кримського каньйону – ванну молодості. З перших кроків у око впадала зміна контингенту пішоходів. Якщо вгорі ми зустрічали лише туристів, то тут більшість складали курортники. Визначити це було досить легко – вони були зовсім не так одягнуті і рухалися повільніше, а, так як дорогу часто притискало скелями до води, доводилося постійно чекати, поки вони пройдуть.

На дні каньйону

Піком вистави став перехід на протилежний бік по камінню і колодам, що визирали з води. Незважаючи на важкі рюкзаки, які ще й заносили нас на поворотах, ми всі швидко перескочили на інший берег, а потім сіли відпочити. У цей час до переправи підійшли інші люди, не більш, як на десять років старші нас, але одягнені для легкої прогулянки. Певно сім-вісім метрів очікуваного ходіння над водою їх спантеличили, бо спершу вони стояли на місці, і лише потім, крок за кроком, подолали перешкоду. Якби я не бачив це на власні очі, ніколи б не подумав, що переправа може викликати стільки труднощів.

Поки ми сиділи, Діма збігав до початку джерела Панія, що впадає в Аузун-Узень неподалік і приніс чистої води. До речі, це джерело є дуже потужним, адже дарує каньйону близько 370 літрів своєї продукції щосекунди.

Після невеликого відпочинку ми пройшли ще зовсім небагато і опинилися перед Ванною Молодості або озером Караголь, що для кримських татар означає Чорне Озеро. І справді, у місці, де водоспад вибив у кам’яній породі ванну, вода надзвичайно темна. Її синява не дає змоги побачити дно, що сховалося на глибині понад чотирьох метрів під рівнем поверхні. Температура води у цьому місці ніколи не підіймається вище дев’яти-десяти градусів за Цельсієм.

Про Ванну Молодості існує чимало легенд, які так чи інакше пов’язані з походженням її назви. Згідно з однією, купання у водах змогло перетворити стару жінку на малу дівчинку. А якщо вірити іншій легенді, то занурювання під воду здатне принести міцне здоров’я і подовжити життя.

Поруч у тіні дерев знаходились дерев’яні лави і стіл, де ми примостилися на обід. За їдою спостерігали те, що відбувалося біля ванни. Навколо стояло чимало людей, багато з яких хотіли скупатися, але не наважувалися. Проте кілька чоловік таки полізли у воду. Один, особливо гладкий, пірнув разів з десять, декілька разів навіть стрибнувши зі скелі.

Андрій умовляв і нас на подібні речі, але обмежилися лише ходінням босоніж по кам’яному дну в мілкій частині. Після цього повернули у зворотну путь.

Дійшовши до місця, де ми спустилися з гори, опинилися над озером Блакитним. Деякий час провели на його берегах, лазячи по камінню і випробовуючи акробатичний хист на поваленому дереві.

Ми на березі озера Блакитного

Після цього вийшли до доріжки, яка йшла над рікою за течією. Шлях став ширшим і помітно кращим. Відчувалося наближення офіційного входу до каньйону. Перед останнім спуском вийшли на розвилку, де праворуч попрямувала Юсупівська стежка – одна з не багатьох, що має власну назву. Але ми нею не пішли. Повернувши ліворуч, ми дуже скоро спустилися до підвісного мосту через річку Коккозка, в однойменному урочищі. Неподалік, вище за течією було видно місце злиття Аузун-Узень та Сари-Узень, які витікають з двох різних частин каньйону.

Перетнувши Коккозку, піднялися на автотрасу, що з’єднує Ялту та Бахчисарай. Спустившись нею метрів п’ятдесят, знову зійшли на ґрунтову стежку і, обійшовши згори будинок лісника, попрямували далі на захід над лівим берегом Сари-Узень. Певно, під час дощів вона несе багато піску та глини, від чого вода набуває жовтого відтінку, адже її кримсько-татарська назва означає Жовту річку.

Знову стали зустрічатися туристичні групи.

Скоро вийшли до злиття ще двох річок, де полізли стежкою на пагорб між ними. На ньому знайшли багато місць для ночівлі, одним з яких і скористалися.

На щастя, по воду не потрібно далеко ходити. Ми з Дімою пройшли цією ж стежкою далі і, майже без підйому, вийшли на ґрунтову дорогу. Повернули праворуч і вже за хвилину мали потужне джерело. Вода з нього стікала у штучну водойму, що мала назву Юсупівське озеро. Знизу його обмежувала дугою кам’яна стіна штучного походження. В одному місці вона мала пониження, через яке вода рукотворним водоспадом знаходила собі дорогу донизу.

Як почали готувати вечерю, то тільки починало сутеніти. Отже, сьогодні ми прийшли в рекордно ранній час. Але на нас чекала нова проблема. Коли суп в казані вже доходив до готовності, пустився дощ. Ми ще встигли приготувати чай, але їсти довелося вже в палатці. От так раптово погода підсунула нам свиню.

Дощило цілий вечір, тому, поївши, ми не вилазили назовні, а лишилися в палатці. Вона надійно захищала нас від примх природи, але в одному місці все-таки не було сухо. Коли ставили намет, то один з країв опинився у невеликому заглибленні. Цього не було би помітно, якби туди не стікала вода. Тому цю ніч Дмитро, що спав у тому злощасному кутку, не міг спокійно лежати, та й іншим було тісніше.

Перед мандрівкою в країну снів востаннє пригадалися усі цікавинки цього дня. Напевно, таким насиченим на враження був лише початок походу. Згадувалися не лише природні дива, а й кумедні випадки. Так, наприклад, вийшовши з основної частини каньйону, біля Коккозки, ми помітили табличку з розцінками і людину, яка брала гроші за вхід. Ми, зрозуміла річ, нічого не платили, так як вихід безкоштовний. Або, зустріч перед Блакитним озером з двома туристами, з якими ми бачилися ще зранку напередодні зовсім у іншому місці.

– Ви нас, таки, перегнали. – сказав один з них, бо ми й справді на той час вже прямували на вихід, а вони рухалися до Ванни Молодості.

Отже, ми непогано пройшли, та ще й встигли побачити багато цікавого. І від відчуття цього ставало ще приємніше.

попередній < всі дописи > наступний