Останній ранок видався погожим. Зник пронизливий вітер, що гнав хмари з-за гір і пригинав віти кремезних дерев, як іграшкові. Стояла тиха сонячна погода. Річка, що текла неподалік, дозволила нам умитися, як слід і привести себе до порядку для виходу в місто.
Бахчисарай-Ялта: шість днів походу
День шостий
Ранковий сюрприз – повернення до цивілізації – зустріч з морем
Коли палатка була складена, а сніданок готовий, ми сиділи і їли, коли почули голос мобільного телефона Андрія. Сигнал сповіщав про прихід текстового повідомлення.
– Товариші офіцери! Вітаю вас з днем перемоги! – прочитав Андрій і додав: – Це від Миколи.
Отак, перебуваючи далеко в горах, ми, ніби опинилися на секунду разом з нашим веселим Миколою. Через кілька хвилин подібне повідомлення отримав від нього і Діма.
Ми доснідали і склали рюкзаки. Тепер вони були легкими, як ніколи. Від харчів залишилися лише жалюгідні рештки.
Зійшли до траси і попрямували в сторону Ялти. На повороті серпантину заглибилися в ліс і спустилися до початку Боткінської стежки, яка була відкрита медиком з лікувальною метою, адже повітря на ній насичене різноманітними корисними ароматами довколишніх дерев.
Поруч містився вхід на доріжку, що вела до підніжжя водоспаду Учан-Су, який ми пройшли згори. Далі знову спускалися лісом. У місці злиття річки Учан-Су, що перекладається, як водоспадна річка, ще з однією, зробили привал і фото на фоні бурхливих потоків.
Наступним місцем нашої зупинки стала Галявина Казок, що теж притулилася до берегів Учан-Су. Відома вона тим, що тут зібрано масу скульптурних зображень різноманітних казкових героїв. Фігури виконані з дерева, металу, глини, каміння або з різних матеріалів. Складається враження, ніби потрапив на лісову галявину, де зібралися усі персонажі найулюбленіших казок дитинства.
Після Галявини Казок дорога трохи піднялася вгору і ми знову побачили водоспад Учан-Су. Звідси струмінь води здавався лише тонкою білою ниткою, а орла на п’єдесталі взагалі майже не було видно.
Шлях знову пішов донизу і вивів нас на широчезну автотрасу, що обходить всю Ялту з боку гір. Тільки-но ми перейшли її і зупинилися біля автобусної зупинки, як поруч з’явився загорілий чоловік:
– Ай-Петрі! Каньйон!.. Вам куди, хлопці?
– На автовокзал.
– П’ятнадцять гривень. – повідомив він і, помітивши нашу байдужість, додав: – Десять.
Це вже було припустимо і ми погодилися. Бо дорога до автовокзалу пролягала містом і не була цікавою, а ми все одно збиралися ловити якийсь транспорт.
Заплативши водію і розіпхавши рюкзаки в багажник і на коліна, ми поїхали. Не минуло і десять хвилин, як ми вже стояли перед автовокзалом. В тролейбусних касах придбали квитки до Сімферополя і, маючи кілька годин вільного часу, почимчикували до моря.
Чим нижче спускалися, тим багатолюдніше ставало навколо. В кількох магазинах купили продуктів на обід. Нарешті, вийшли до берега і попрямували понад морем. Місце відпочинку знайшли на невеличкому клаптику галькового пляжу. До речі, крім нас, тут же відпочивали і ті туристи, яких ми бачили вчора на спуску. Це вже друге за похід наш шлях повторно переплітався з іншою групою.
Ми поїли, а Андрій з Дімою навіть скупалися в морі, не зважаючи на напис метровими червоними буквами «Купатися заборонено!», що красувався на стінці хвилерізу неподалік. Але вони були не одні такі – за час нашого відпочинку інші теж раз по раз залазили у воду.
Поки ми грілися на сонці, кожні п’ять-десять хвилин диктор набридливим тоном повторювала одне й те ж повідомлення, причому, це був не запис: «Теплохід «Костянтин Паустовський» відправиться від восьмого причалу о 15.45. Бажаючі можуть придбати квитки у касі номер три». Важко було не звернути уваги на ці періодичні звернення і ми вже боялися, що навіть після зазначеного часу, до якого було ще далеко, потік не припиниться і, можливо, набуде вигляду: «Теплохід «Костянтин Паустовський» відправився від восьмого причалу о 15.45. Бажаючі могли придбати квитки у касі номер три». На щастя, цього не сталося.
Через деякий час після відправлення теплоходу ми теж рушили в дорогу – назад до автовокзалу. Ми без проблем сіли на тролейбус і поїхали до Сімферополя.
Дорога йшла не рівно, а постійно крутячись, тому ми мали змогу крізь просторі вікна тролейбуса спостерігати гори навколо. Спочатку лівий край займали схили гір Ялтинської яйли. На зміну їй прийшла Бабуган-яйла, потім в далині з’явилися скелі Чатир-Дагу, а на північному сході – Демерджі.
Ось проїхали Алушту і тепер почався підйом. Море з кожною хвилиною віддалялося, а після Ангарського перевалу взагалі заховалося. Поступово тролейбус в’їхав на рівнинні території центрального Криму і гори відійшли назад.
На вокзалі поїзд підібрав нас і повіз назад до Києва.
Прощавайте, гори! І, до зустрічі!
Київ,
1-7 червня 2005 року.
Детальніше про маршрут походу тут.
Мандрівник і його мандрівки 
One thought on “Ялтинський фініш”