Ялтинський фініш

Останній ранок видався погожим. Зник пронизливий вітер, що гнав хмари з-за гір і пригинав віти кремезних дерев, як іграшкові. Стояла тиха сонячна погода. Річка, що текла неподалік, дозволила нам умитися, як слід і привести себе до порядку для виходу в місто.

 

Бахчисарай-Ялта: шість днів походу

День шостий

Ранковий сюрприз – повернення до цивілізації – зустріч з морем

Коли палатка була складена, а сніданок готовий, ми сиділи і їли, коли почули голос мобільного телефона Андрія. Сигнал сповіщав про прихід текстового повідомлення.

– Товариші офіцери! Вітаю вас з днем перемоги! – прочитав Андрій і додав: – Це від Миколи.

Отак, перебуваючи далеко в горах, ми, ніби опинилися на секунду разом з нашим веселим Миколою. Через кілька хвилин подібне повідомлення отримав від нього і Діма.

Ми доснідали і склали рюкзаки. Тепер вони були легкими, як ніколи. Від харчів залишилися лише жалюгідні рештки.

Зійшли до траси і попрямували в сторону Ялти. На повороті серпантину заглибилися в ліс і спустилися до початку Боткінської стежки, яка була відкрита медиком з лікувальною метою, адже повітря на ній насичене різноманітними корисними ароматами довколишніх дерев.

Поруч містився вхід на доріжку, що вела до підніжжя водоспаду Учан-Су, який ми пройшли згори. Далі знову спускалися лісом. У місці злиття річки Учан-Су, що перекладається, як водоспадна річка, ще з однією, зробили привал і фото на фоні бурхливих потоків.

Наступним місцем нашої зупинки стала Галявина Казок, що теж притулилася до берегів Учан-Су. Відома вона тим, що тут зібрано масу скульптурних зображень різноманітних казкових героїв. Фігури виконані з дерева, металу, глини, каміння або з різних матеріалів. Складається враження, ніби потрапив на лісову галявину, де зібралися усі персонажі найулюбленіших казок дитинства.

Після Галявини Казок дорога трохи піднялася вгору і ми знову побачили водоспад Учан-Су. Звідси струмінь води здавався лише тонкою білою ниткою, а орла на п’єдесталі взагалі майже не було видно.

Шлях знову пішов донизу і вивів нас на широчезну автотрасу, що обходить всю Ялту з боку гір. Тільки-но ми перейшли її і зупинилися біля автобусної зупинки, як поруч з’явився загорілий чоловік:

–         Ай-Петрі! Каньйон!.. Вам куди, хлопці?

–         На автовокзал.

–        П’ятнадцять гривень. – повідомив він і, помітивши нашу байдужість, додав: – Десять.

Це вже було припустимо і ми погодилися. Бо дорога до автовокзалу пролягала містом і не була цікавою, а ми все одно збиралися ловити якийсь транспорт.

Заплативши водію і розіпхавши рюкзаки в багажник і на коліна, ми поїхали. Не минуло і десять хвилин, як ми вже стояли перед автовокзалом. В тролейбусних касах придбали квитки до Сімферополя і, маючи кілька годин вільного часу, почимчикували до моря.

Чим нижче спускалися, тим багатолюдніше ставало навколо. В кількох магазинах купили продуктів на обід. Нарешті, вийшли до берега і попрямували понад морем. Місце відпочинку знайшли на невеличкому клаптику галькового пляжу. До речі, крім нас, тут же відпочивали і ті туристи, яких ми бачили вчора на спуску. Це вже друге за похід наш шлях повторно переплітався з іншою групою.

Ми поїли, а Андрій з Дімою навіть скупалися в морі, не зважаючи на напис метровими червоними буквами «Купатися заборонено!», що красувався на стінці хвилерізу неподалік. Але вони були не одні такі – за час нашого відпочинку інші теж раз по раз залазили у воду.

Поки ми грілися на сонці, кожні п’ять-десять хвилин диктор набридливим тоном повторювала одне й те ж повідомлення, причому, це був не запис: «Теплохід «Костянтин Паустовський» відправиться від восьмого причалу о 15.45. Бажаючі можуть придбати квитки у касі номер три». Важко було не звернути уваги на ці періодичні звернення і ми вже боялися, що навіть після зазначеного часу, до якого було ще далеко, потік не припиниться і, можливо, набуде вигляду: «Теплохід «Костянтин Паустовський» відправився від восьмого причалу о 15.45. Бажаючі могли придбати квитки у касі номер три». На щастя, цього не сталося.

Через деякий час після відправлення теплоходу ми теж рушили в дорогу – назад до автовокзалу. Ми без проблем сіли на тролейбус і поїхали до Сімферополя.

Дорога йшла не рівно, а постійно крутячись, тому ми мали змогу крізь просторі вікна тролейбуса спостерігати гори навколо. Спочатку лівий край займали схили гір Ялтинської яйли. На зміну їй прийшла  Бабуган-яйла, потім в далині з’явилися скелі Чатир-Дагу, а на північному сході – Демерджі.

Ось проїхали Алушту і тепер почався підйом. Море з кожною хвилиною віддалялося, а після Ангарського перевалу взагалі заховалося. Поступово тролейбус в’їхав на рівнинні території центрального Криму і гори відійшли назад.

На вокзалі поїзд підібрав нас і повіз назад до Києва.

Прощавайте, гори! І, до зустрічі!

Київ,

1-7 червня 2005 року.

попередній всі дописи

Advertisements

One thought on “Ялтинський фініш

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s