Горгани і долина Довжинця

попереднєвсе > наступне

Несподівано стежка вивела нас на галявину, що простяглася до вершини гори. Здаля вона видавалася геть жовтою через числення квітки. Після лісової глини почалася лугова трава. Перша замазала ноги, а друга вимила, та так ретельно, що в кросівках чвакало ще довгий час після того, як ми вийшли на сухе. Лише тепер, простуючи галявиною, ми змогли побачити повністю кам’яні схили горганського хребта, який визирнув праворуч. Здалеку вони здавалися сіро-зеленими з темними шматками гірської сосни. Скільки я не придивлявся, мені не вдалося розгледіти кам’яних брил – схили здавалися монолітними.

Гірськими вершинами: Карпати 2005 – 3

Горгани

 Досягнувши верхівки передгорганської гори, ми зробили зупинку. У цей час почали підійматися хмари. Спочатку вони закрили від нас нижні гори, а потім стали лізти на самі Горгани. Вирушаючи знову в дорогу, ми бачили лише стежку і ліс навколо.

10-vedmezhyk

Вид на Горгани

Пройдену вершину з хребтом з’єднував невеликий перешийок, порослий лісом. Стежка вела через нього. Спустившись трішки, ми почали новий підйом. Коли вийшли на висоту попередньої зупинки, ліс раптово скінчився і ми опинилися перед кам’яним полем.

Кам’яні брили мали гострі краї і різноманітну форму. Розміри камінців також були різними: від кулака до невеличкої бочки. Жовто-зелений відтінок надавали лишайники, які, ніби фарбою, вкривали кожну брилу. Лише тоненьку смужку численні ноги вичистили до чистого сірого кольору. Нею ми й пішли.

Кілька разів обходили невеликі колонії гірської сосни, що не підіймалася високо вгору, а стелилася по камінню. Через деякий час стежка загубилася, але вершина була досить близько, крім того, хмари безслідно зникли і вгорі, навіть, почало прояснятися. На відкритому місці каміння швидко висохло і ми рухалися по сухому.

Аж, ось досягли гребеня хребта. З південної сторони – звідкіля ми підіймалися – було ясно, але на півночі ще панували хмари. Ми пішли на захід.

Рухатися по хребту було неважко. Своєрідний відпочинок після тривалого підйому. Тільки удвічі ризикованіше: при невдалому кроці можна покотитися як в одну, так і в іншу сторону.

Розпочався плавний підйом. Закінчивши його, зупинилися на обід. Тріангулятор поруч показував, що ми підкорили вершину гори Довбушанка і опинилися на найвищій точці з початку походу: на 1755 метрів вище від рівня моря.

12-dovbushanka

Вид з Довбушанки на Ведмежик

Зупинка тривала довше за попередні. Після того, як поїли, зробили кілька фото. Колоритна місцевість! З нас трьох лише Дмитру довелося раніше побувати у подібних горах. Я ж уперше бачив таку величезну купу каміння і ніяк не міг збагнути, що тримає її купи. Під суцільним покривом невеликих брил має бути якась монолітна основа. Але її виходів ніде не було видно. Пізніше, крокуючи хребтом далі, ми побачили невелику, у кілька метрів заввишки, суцільну скелю, але це було лише один раз.

Перейшовши ще одне «сідло», опинилися на другій за висотою вершині хребта – горі Ведмежик. На висоті 1736 метрів дув сильний північний вітер і хмари, що дрімали за хребтом, почали перелазити через нього. Через них ми не побачили Довбушанки, хоча з неї бачили Ведмежик.

На цій вершині не було металевого тріангулятора, зате лежала кам’яна купа круглого профілю, півтора метри у діаметрі і стільки ж заввишки. Подібні насипи ми проходили під час підйому на Ведмежик. Також мою увагу привернули невеликі прямокутні ямки у кам’яних насипах, очевидно, ручного походження. У кожній з них могла лягти людина, тому, можливо, вони залишилися ще з часів війни: адже знизу гора здається одноманітною, а з самої вершини відкривається гарний огляд місцевості.

Спустившись з вершини, ми востаннє пострибали по горганському камінню і занурилися у море гірської сосни. Йти було важко. Стежка ледве проглядалася, а через деякий час взагалі зникла. Почали іти навпростець. Але це було далеко не просто: численні гілки плуталися під ногами, били в обличчя і всіляко перешкоджали руху. Їх було так багато, що я ступав не по землі, а по ним і, коли падав, перечепившись об котрусь, то опинявся на перині з гілок і хвої. Схожі вправи виробляли й мої друзі.

Але, в решті решт, цьому випробуванню настав кінець і ми спустилися до «нормальних» дерев з високими стовбурами. Ми знайшли численні тваринячі доріжки, але найбільшу радість принесла гарно протоптана людська стежка, що спускалася на кількасот метрів правіше.

–                    Це саме та стежина, яка нам потрібна. Ми пройдемо ще два пагорби і там зупинимося на ночівлю. – сказав я, глянувши на карту.

–                    Пішли вже, мсьє Паганель. – буркнув Андрій, втомлений, як і всі ми, сосновим спуском.

Тут, безперечно, проглядалася певна паралель, адже я, як і відомий літературний герой, раніше подорожував цими місцями лише сидячи у себе в кімнаті. А невелике відхилення від карти дало нам у повній мірі зрозуміти, що таке гірська сосна, якої так багато в Горганах.

У долині Довжинця

  Стежка й справді виявилася гарно протоптаною, тому за досить невеликий час ми спустилися на значну відстань. Шлях пролягав лісовими схилами, лише кілька разів проминули невеликі галявини, порослі лопухоподібними чагарниками.

Вийшовши на шукане місце, ми знайшли його зайнятим. На невеликій плоскій галявині стояла палатка, а біля неї сиділи юнак і дівчина. З їхньої розмови вгадувалося, що вони спілкуються польською мовою. Шукаючи нову галявину ми пройшли ще трохи. Нове місце, на яке невдовзі натрапили,  відрізнялося від попереднього тим, що поруч містилася ділянка вирубаного лісу. Крім того, земля навколо була щедро усіяна коров’ячими стежками і тому подібним.

13-forest

Місце для табору

Скинувши рюкзаки, повторили вчорашній сценарій. І я, і Дмитро повернулися ні з чим. Залишивши Андрія готувати місце під табір, ми рушили на пошуки води. На карті поруч починалася річка. Але ми знайшли лише дуже слабий потічок, зате поїли суниць. А потім вирішили спитати поляків.

Їх ми знайшли там же, де й залишили. Привітавшись, я спитав:

–         Do you speak English?

–         Yes!

–         Can you tell us, where we can get some water?

Дівчина почала шукати папір, щоб намалювати нам, куди йти, але юнак запропонував провести. «Five minutes» – запевнив він і ми пішли за ним слідом. Проминули Андрія. Він саме озброївся лопаткою і відкидав різний непотріб з майбутнього місця палатки.

Дорогою перекинулися кількома слова з нашим поводирем. Виявилося, що вони удвох йшли з села Бистриця і мали намір піднятися на Довбушанку. Тим часом минуло значно більше, ніж обіцяних п’ять хвилин, поки ми дійшли до невеликого потоку, що перетинав дорогу. Він був не набагато сильнішим від попереднього, але в одному місці вода спадала з нанесеної дамбочки, даючи можливість для набору.

– Cool water! – запевнив юнак, помітивши нашу нерішучість і демонстративно випивши кілька пригоршень з водоспаду.

Набираючи воду в пляшки, було видно її жовтуватий від глини відтінок, але вибору не було. Та й часу на пошуки кращої також.

Повернувшись, побачили, що Андрій вже поставив палатку і розводить вогонь. Тепер, маючи воду, можна було починати готувати вечерю.

Вечеряли вже, як зовсім стемніло. Але небо потопало у зорях і світив місяць. Звикнувши до його світла, можна було більш-менш нормально бачити речі довкола. Лише під кінець вечері вгорі захмарилося, однак дощ так і не пішов.

11 липня 2005 року, понеділок

Зранку стояла ясна погода. Коли ми вилізли з палатки, поруч пройшов поляк. Привітавшись, він пішов далі з півторалітровою пляшкою води. Дивувало, що він витратив півгодини на лише півтора літри. Місцева вода нікому з нас не сподобалася, тому вирішили зібрати речі, а поснідати після спуску до Довжинця.

 Ми вийшли на дорогу в найбільш ранній за весь похід час. Шлях ішов на спуск. За весь відрізок стежки до річки зробили лише одну зупинку: на суничній галявині. Легкий перекус приніс неабияке задоволення. Хоча ягоди й були дрібними, але дуже запашними, а особливо стиглі ще й надзвичайно солодкими.

Вийшовши з лісу, спустилися до правої притоки Довжинця і зупинилися для сніданку. Виявилося, що притока витікає з того самого джерела, де ми вчора із вечора набирали воду. Але тут вона була не каламутним потічком, а кришталево чистим стрімким гірським потоком. Його сильною течією намило піщану косу, де ми й розташувалися.

Речі не розпаковували, а дістали лише необхідне для їди. Щоб вода швидше закипіла, Андрій обклав триногу камінням. І це, схоже, подіяло. Знявши казан з кашею, ми одразу ж повісили інший з водою для чаю. Не чекаючи, поки вона закипить, заходилися їсти кашу.

Коли наша трапеза була у самому розпалі, раптом зовсім близько пролунав сильний вибух. Діма, який сидів до вогню найближче, але спиною до нього, враз підскочив, як на пружинах, а ми з Андрієм рвучко озирнулися на вогонь. Першою моєю думкою було те, що від високої температури чи ще чогось розірвало казанок, але поглянувши на нього, я зітхнув з полегшенням: він висів на тринозі, як і раніше обкладеної камінням. Тільки під ним не залишилося ні сліду вогнища – геть гола земля. Виявилося, що стільки шуму наробив один з камінців навколо вогню. Силою вибуху його викинуло у річку, але він ще довго після цього зберігав жар, навіть у холодній проточній воді. А з протилежного боку все на кілька метрів було всіяне дрібними вуглинками – розпорошеними залишками колишнього вогнища.

Знову розпалений вогонь мав лагіднішу вдачу.

Вже збираючись, ми побачили групу туристів, що йшли дорогою. Перекинулися кількома словами:

–         Добрий день!

–         Добрий день!

–         Скажіть, а на Довбушанку ми правильно йдемо?

–         Так. Йдіть прями, а потім підіймайтесь дорогою ліворуч.

–         Дякуємо. А ви звідкіля?

–         З Києва.

–         А ми зі Львова.

Остання фраза особливо запам’яталася Андрію, викликавши спогади про репортажі часів «помаранчевого» листопаду.

Пройшовши кількасот метрів дорогою, ми спустилися і перейшли через річку Довжинець. У цьому місці він мілкий, тому ми, кинувши кілька камінців, зробили переправу.

17-river

Гірська річка

А далі розпочався підйом. Зразу ми рухалися численними тваринними стежками, а потім натрапили на залишки дороги, показаної на карті. Та незабаром вона зникла назовсім. Кут підйому не зменшувався, та йти ставало все важче. Поступово ліс ставав усе більш диким. Зникли натяки на стежки, зате з’явилося безліч повалених дерев, що ще більше ускладнювали підйом. Для повної картини не вистачало лише дощу. Виникало питання: до важче, спускатися гірською сосною чи підійматися зарослим лісом?

Просвіти попереду між дерев, що з’явилися після чергового ривка, сповіщали про скоре завершення цієї ділянки. Там, нагорі, не лише не було дерев, але й підйому. У цьому плані вершині дуже пасувала її назва: гора Плоска.

З самої вершини було видно всю полонину, заквітчану маленькими жовтими квітками. З півдня та сходу до вершини вели дерев’яні загорожі – дві-три довгі вертикальні жердини, що трималися на малих стовпчиках. За нею, на суміжному схилі розкинулися дерев’яні хатки. Схоже, у них тримали худобу, а пасовисько огородили, щоб та не розбрелася.

Через сильний пронизливий вітер, що з’явився, тільки-но ми вилізли на хребет, ми не затрималися надовго, а попрямували вздовж огорожі на південь. Стежка ледве проглядалася у високій траві, тому Діма, навіть, запропонував пошукати альтернативу, але так і не знайшов. На щастя, ледь помітна стежка, зайшовши до лісу, перетворилася на широку доріжку.

попереднєвсе > наступне

Advertisements

3 thoughts on “Горгани і долина Довжинця

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s