Свидовець

попереднєвсе

Пройшовши небагато стежкою по схилу гори, ми спустилися до річки і справді побачили залишки дороги. Але зрозуміти, що тут колись була дорога, можливо лише з допомогою карти – настільки все заросло. Місцями доводилося перелазити через навали колод і каміння.

Гірськими вершинами: Карпати 2005 – 5

По забутій людьми дорозі

Дорога пролягала понад самою рікою, тому після чисельних паводків вода у багатьох місцях сильно її пошкодила. Часто доводилося стрибати по камінню, що лежало у воді. Не раз обходили особливо розмиті місця згори. Знаходити кращий шлях допомагала ледве помітна стежка з не дуже давніми слідами чиїхось чобіт.

Інколи доводилося вилазити особливо високо. У деяких місцях над водою нависали вертикальні кам’яні скелі. І, чим далі ми йшли, тим частіше доводилося віддалятися від річки. Спроба переходу по воді виявилася не дуже успішною. Тому не залишалося іншого виходу, як дертися похилими схилами.

Зважаючи на все це, ми рухалися значно повільніше, ніж над Чорною Тисою. А сонце невблаганно хилилося до обрію. Зупинятися ж тут на ночівлю було неможливо, тому ми поспішали дійти до місця, де на карті значилося угіддя.

І ми таки дійшли до нього, але знайшли лише жалюгідні уламки дерев’яних стін, розкиданих одним з паводків. А навколо все позаростало і всюди було накидано нанесених дерев’яних колод. Довелося йти далі.

На щастя, після чергової притоки шлях відійшов від води і став схожим на дорогу, хоча і густо порослу чагарниками. Піднявшись трішки, знайшли чудову галявину, де й заночували.

На ній було повно польових квітів, між якими літало безліч комах. Нижче неподалік шуміла між камінням вода гірської ріки. А навколо – безкрайні смерекові ліси. І ніякого мобільного зв’язку. Мабуть вперше за весь похід ми зайшли в таке глухе місце.

20-flowers

Заквітчана галявина

13 липня 2005 року, середа

Зранку я розвідав продовження дороги і переконався, що вчорашнє випробування на повториться. Дорога востаннє перетне річку, а потім підійматиметься окремо від неї.

Погода була сонячна. Складалося враження, що з кожним днем вона стає все кращою. Давно забулися дощі, а хмари піднялися вище і розпорошилися.

Ранкові справи пройшли, як завжди і ми вирушили в дорогу. Проглядаючи у пам’яті минулі дні, я згадав, що численні переправи через річки залишилися незафіксованими на плівці мого фотоапарата. Ранкова переправа мала стати останньою на нашому шляху, тому я вирішив скористатися з цього.

Перебігши по камінцям на протилежний берег, я відійшов убік і дістав свій фотоапарат. Діма саме підійшов до води, Андрій став за ним. Дмитро підняв голову і, побачивши, що я збираюся зробити, застеріг:

– Тільки не фотографуй, як я падаю.

У наступний момент він зробив кілька кроків і, послизнувшись, сторчма полетів у воду. Від несподіваного здійснення пророцтва я розгубився і не натиснув на кнопку фотоапарата. Тим часом Діма з червоним, як буряк, обличчям виліз з води на берег, а Андрій перейшов без пригод.

Дмитро озвучив короткий монолог і ми пішли далі. Незважаючи на більший кут підйому, ніж увечері, ми рухалися швидше і дуже скоро вийшли з лісу.

Свидовець

Коли ми вийшли на відкриту місцевість, перед нами відкрився широкий краєвид. Попереду здіймалися лисі схили відрогів Свидовецького хребта. Місцями на них біліли клапті снігу, що залишився тут, напевно, ще з зими. А, озираючись назад, ми бачили череду гір, що тяглися кудись за обрій.

Скоро дійшли до дерев’яного будиночку, над яким підіймався стовп диму. Неподалік сіріли споруди сараїв. Отже, безлюдна ділянка шляху закінчилася.

Дорога стала навіть кращою. Отже, скоріш за все, пастухи користувалися нею, а не тією, якою ми прийшли.

21-me

Фото в горах на фоні гір

З гір стікали чисельні струмочки. На схилах паслася різна худоба. І виявилося, що з’явився мобільний зв’язок.

Через деякий час підйом посилився, але потім ми вийшли на останню рівнинну ділянку. Долину дугою огинав гребінь хребта, а посередині гігантського амфітеатру розляглося гірське озеро. Його поїло кілька джерел і скупчень снігу на північних схилах.

Озеро мало витягнуту форму – приблизно сто на двісті метрів. Під прозорою синюватою водою було видно, як дно стрімко йде на глибину. Саме це озеро давало початок річці, біля якої ми сьогодні ночували.

24-snow

Сніг у липні

Після купання і фотографування пішли на останню ділянку підйому. Схили були порослі лише травою, тому ми рухалися напряму, бо дорога крутилася серпантином.

Під кінець підйому зустріли туристичну групу. Вперше за кілька днів ми побачили своїх колег по мандрівкам. Пізніше виявиться, що Свидовець прямо-таки кишить туристами.

Відхилившись праворуч від інших, я видерся на гору Трояску. Стоячи на вершині, можна було бачити, як хребет простягався далі в обидва боки. І, що найцікавіше, по ньому пролягала гарна ґрунтова дорога. Разом з тим Свидовець являвся представником головної гряди Українських Карпат, що далі продовжувалася у двотисячниках Чорногори з Говерлою на чолі.

 Роздивившись краєвид, я спустився по хребту до хлопців і далі ми разом попрямували дорогою у напрямку найвищої вершини Свидовця – гори Близниці.

Дорога була гарно наїжджена, тому ніщо не обмежувало нашої швидкості. Про те, що тут можливий рух транспорту свідчила вантажівка з Усть-Чорницького заповідника, що стояла біля шляху.

Схили хребта були безлісими і в багатьох місцях на них випасали овець та іншу худобу. Можливо, саме через це здалеку на ідеально монотонних зелених трав’яних луках виднілися горизонтальні смуги, ніби від газонокосарки.

26-svidovec

Свидовецький хребет

Усі вершини на хребті здавалися настільки схожими між собою, що це починало набридати. Також одноманітною була й панорама. Через деякий час ліворуч ми упізнали гори, де побували раніше. На передньому плані темніла Чорна Клива, а на горизонті сіріли кам’яні розсипи Горганів. Один за одним пролягло два хребти: перший – з Ведмежиком і Довбушанкою, та другий – з малим Горганом, Синяком і Хом’яком. Цього разу ми побували лише на першому.

Незабаром дорога почала спускатися ліворуч, а на продовження Свидовця відокремилася пішохідна стежка. Одразу після розвилки шлях поповз круто вгору, тому після підйому ми зупинилися і вирішили пообідати.

У цьому місці особливо виразно проявлялася нерівномірність схилів. Якщо південні залишалися пологими, то північні перетворювалися мало не на скелі. Саме з їхньої сторони внизу розташувалися природні амфітеатри з озерцями, подібними до того, біля якого ми були зранку.

Нам таки не вдалося спокійно поїсти. Спочатку піднявся холодний вітер, під пориви якого ми потрапили ще коли вилізли на хребет. Потім припленталися дві собаки, що охороняли отару неподалік і голодними поглядами пожирали наші невеликі наїдки. На завершення з’явився мотоцикліст, який зі страшним ревом ганяв свого металевого коня по вершинам хребта.

 До Близниці лишалося небагато. Поївши, ми вилізли на чергову вершину і побачили нашу мету зовсім поруч. Спустившись і піднявшись, опинилися біля тріангулятора. Поки ми насолоджувалися краєвидом, до вершини дісталися ще двоє, судячи з розмови – поляки.

Я вирішив зробити так, щоб на моїй фотоплівці з’явилася хоча б одна фотографія, де б ми були всі разом. Тому я попросив одного з прибульців зняти нас і, простягнувши фотоапарат, додав:

– Тільки зробіть так, щоб було видно Говерлу.

Оскільки власні назви різними мовами звучать однаково, він зрозумів мене, хоча, можливо, і не знав української.

Діма заліз на металеву конструкцію тріангулятора, а ми з Андрієм примостилися по бокам.

28-bliznycya

Ми на вершині Близниці. А на горизонті – Говерла і Петрос

 Звідси й справді досить чітко видно Говерлу в Петрос, а також, трішки гірше, решту вершин Чорногорки з горою Піп Іван на краю.

Після Близниці ми піднялися на ще одну вершину, а після неї до самого кінця йшли лише на спуск.

Досить довго дорога вела відкритою місцевістю. Кілька разів зустрічалися кам’яні кучугури, як на Ведмежику. На одній з них містилася табличка про трагічну загибель туристичної групи взимку багато років тому. Це зараз тут легко ходиться, а взимку в завірюху нічого не видно і снігу багато.

Через деякий час ввійшли до лісу. Обабіч стежки потяглися довгі ряди чорниць. Спершу бачили лише зелені ягоди, але, спустившись нижче, поїли стиглих.

29-chornogora

Спуск до Квасів

Дорогою шукали місце для ночівлі. Але схили були такими стрімкими, що рівного місця не знаходили, а коли й траплялося щось подібне, то невідомо, куди ходити по воду.

Фініш у Квасах

Отак спускаючись, ми раптово опинилися біля села Кваси. Пройшовши по межі між угіддями і лісом, дійшли до невеликого садочку з горизонтальними терасами. На одній з них поставили нашу палатку. Поки я з Андрієм порався з вечерею, Діма сходив на залізничну станцію, щоб дізнатися час відправлення поїзда.

Вогонь розпалили вже затемна, адже це місце знайшли запізно. Внизу горіли вогники сільських хат, а навколо панувала темрява. Останню ніч ми провели так близько до населеного пункту, як ніколи раніше.

14 липня 2005 року, четвер

Зранку нас розбудив будильник. Щоб не запізнитися на потяг, довелося проснутися раніше звичайного. Ми нашвидкуруч зібралися і, навіть не поснідавши, вийшли у дорогу.

Поблукавши трохи мальовничими сільськими околицями, ми вийшли на автотрасу, що з’єднувала Яремче та Рахів – два курортні гірські містечка. Паралельно їй пролягала залізнична колія.

Ми перейшли річку Тису і, проминувши кілька поворотів, опинилися біля мінерального джерела. До того ж його вода була газованою. Жаль тільки, що ця її властивість зберігалася недовго.

Джерело містилося під насипом залізниці, тому, набравши води, ми вилізли на нього і попрямували до станції залізничною колією. Коли пройшли металевий міст через бурхливу річку, то побачили, що наш поїзд вже під’їжджає до станції з іншого боку. Коротка пробіжка допомогла не запізнитися на нього.

Ми сіли у дизель-поїзд і поїхали до Івано-Франківська. На шляху не раз заглиблювалися у тунелі або пролітали лад шумними гірськими потоками. За вікном крутилися різні гори. Серед них, навіть, було видно найвищу вершину Українських Карпат – гору Говерлу. Поступово гірський пейзаж почав змінюватися: гори поменшали і відступили, поки не зникли зовсім.

Приїхали до Івано-Франківська, де у величезних чергах взяли квитки на поїзд до Києва, куди приїхали зранку наступного дня. На цьому й закінчився наш туристичний похід.

Київ,

2-7 серпня 2005 року.

Advertisements

One thought on “Свидовець

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s