Місцями партизанської слави

попередній < всі дописи > наступний

Підіймаємося на вершину одного з пагорбів яйли. На ній ще здалеку червоним вогнем горить невеликий пам’ятник партизанам Зуйської застави, що загинули у роки Великої Вітчизняної війни. Вершина з кількох боків підпирається природними кам’яними стінами, що слугує добрим фундаментом монументу. За ним яйла закінчується і починаються ряди глибоких балок і гір між ними порослих густими лісами. Звідси відкриваються види на гори Карабі-Яйли та Тирке-Яйли, яких раніше майже не було видно. А на північ довгою смугою простягається Долгоруковська яйла.

У пошуках весни

2. Місцями партизанської слави  

         Спускаємося до лісу на схід. Місцевість, до якої ми входимо, у воєнні роки давала притулок партизанським загонам, тому вона містить чимало пам’яток тих років, а червоний обеліск – лише перша з них.

         Десь між деревами забіліла «нива» і стежка виводить нас прямісінько на двох лісників у службовому спорядженні, що стоять біля автомобіля. Пройти без зайвої уваги нам не вдається і після звичайних привітань ідуть у хід непотрібні питання про маршрутний лист і реєстрацію в КСС (контрольно рятувальна служба). На щастя, лісники обмежуються лише словами про туристів, які ходять без листа і реєстрації і яких потім доводиться довго шукати і знаходити мертвими.

         Йдучи далі час від часу бачимо групи палаток, що розмістилися внизу біля ріки між деревами. Але сонце ще високо і ми йдемо далі. На привалах Діма роздає карамельки і льодяники. Ще в найпершому поході йому довелося нести цукерки і відтоді він у кожній мандрівці робить нашу дорогу солодшою. Мабуть, я ніколи не їм так часто солодощів, як у наших подорожах.

         Після спуску до річки Малий Бурульча знову йдемо на підйом, цього разу зовсім не значний. Піднявшись на сідловину, знаходимо окопи і рештки партизанських конструкцій. Поруч міститься табличка, на якій текст покрився суцільним шаром іржі, тому прочитати нічого не можна.

         Спускаємося до річки Бурульча. У місці злиття кількох потоків розміщується туристична стоянка «Партизанська», так сильно забита різноманітними наметами, як Хрещатик у Києві в листопаді 2004-го. Мешканці наметового містечка вже займаються вечірніми приготуваннями, хоча ще ж зовсім не пізно. Ще є час на дорогу і ми йдемо далі.

         Незабаром минаємо погнутий металевий вказівник, на якому за розводами іржі ще можна розібрати напис: «Висота 1025». Від нього невелика стежка відокремлюється і повзе догори. Там на вершині розташувався курінь радистів і спостережна вишка, якими користувалися партизани у роки війни. Також ще далі містяться чисельні пам’ятники про ті часи. Але це нам не по дорозі, тому стежка нагору лишається без нашої уваги.

         Шлях йде понад струмком. Стовбури дерев закривають вершини пагорбів, тому місцевість дуже нагадує долину Голосіївського струмка в Києві. Для повного збігу потрібно лише прибрати частину повалених дерев і рівномірно порозкидати пляшки, пластикові стаканчики і коробки від соку.

         Схили ліворуч стають пологими і ми підіймаємося на них. Звідти спускаємося до чергової річки. І так кілька разів. Підйоми і спуски легкі і недовгі, тому знаходиться час для розмов. Особливо розпалюється Андрій, розповідаючи про шкоду алкоголю і те, кому вигідне його поширення.

Після чергового спуску опиняємося у широкій відкритій долині невеликої гірської річки. Вона вигинаючись у різноманітних формах, пролягає у невеликій траншеї між густих трав на дні долини. Вздовж неї проходить добре витоптана стежка, у деяких місцях підмочена джерельцями. А над нею розкинувся буковий ліс. Є дерева, є вода і рівне місце – те що треба для ночівлі – і ми закінчуємо сьогоднішній шлях.

Вид з першого табору на схил за яким Карабі-Яйла

Подолано сімнадцять кілометрів, а на годиннику лише шоста вечора. Сонце висить ще досить високо, і до вечірніх сутінок ще є час. Скільки я пам’ятаю походи у нашій теперішній компанії (зрозуміло, без Антона), ми ніколи так рано не ставали на ночівлю. Вважалося добрим знаком, якщо вдавалося знайти місце до заходу сонця. А про те, щоб повечеряти засвітла, ніколи і мова не йшла. Сьогодні ж все інакше.

Скидаємо рюкзаки і починаємо вечірні приготування. Саша озброюється сокирою і починає рубати сухе гілляччя, якого між високими деревами більш, ніж достатньо, Андрій знаходить місце для вогнища і починає чаклувати над майбутнім вогнем, я розгортаю палатки, а Діма за Антоном йдуть по воду. Андрій не може сидіти мовчки і починає гнівну критику російського року з прикладами і цитатами. У нього дуже гарно виходить перекривляти відомих зірок і нам всім весело.

Скоро повертаються хлопці і крім води приносять ще оберемок якоїсь трави. «Буде м’ята на чай» – пояснює Антон. І справді, хоча на вигляд воно і не дуже схоже на звичну м’яту, але сильний аромат надзвичайно близький до пахощів відомої рослини.

Вечеряємо традиційною для першого вечора стравою – пшоняною кашею з тушонкою, але в нетрадиційний час – ще все видно. За вечерею згадуються минулі події. Однією з найпопулярніших тем стають історії навколо сусідки по купе в поїзді, якому ми їхали в Крим. Жіночка їхала без квитка, але на відміну від півтора десятка інших безбілетних, які тихо спали на третіх поличках, вона всю ніч щось розповідала. І навіть, коли слухачів не було, її неперервний шепіт продовжував витати між сплячими тілами.

Поступово стає все холодніше. Ми присуваємося поближче до яскравих язиків полум’я, але навіть вони не можуть повністю прогнати крижаний холод, що під покривом наступаючих сутінок спускається з гір. Ні, весна тут ще не частий гість, доведеться продовжити її пошуки у іншому місці.

До чаю крім традиційного печива за півтора гривні в цей похід взяли додаткові солодощі. Сьогодні смакуємо ванільні вафлі. Хрумтять всі, лише Сашко крутить носом. Він виявився найбільш перебірливим у їжі. Навіть ковбасу і сало не хотів зразу їсти. Зрозуміло, це не найкраща їжа, але ж в даних умовах важко придумати щось краще.

Ніч виявляється ще холоднішою, ніж ми очікували. У палатці незатишно лежати навіть на пластиковому килимку, закутавшись з головою в спальник і натягнувши на себе всі теплі речі. Здається, ніщо не може завадити хвилям холоду вириватися з-під низу і пронизувати все тіло. Перед сном мимоволі випливає думка, щоб не потрапити у число тих, кого лісники знаходять замерзлими.

Ранкові сни долини охороняє гора поруч, безлісий схил якої кидає величезну синювату тінь на все навколо. Дно долини геть біле від інею. Трава під ногами шарудить тисячами кристаликами льоду. Купки квіток над струмком, жовтогарячі вчора, тепер стоять блідо-жовті від крижаної вуалі, що повністю покриває їх.

Вид зі схилів долини на хребет Тирке-Яйла

Поступово сонце підіймається, тінь тікає з долини і іній перетворюється на росу, від чого кросівки враз стають мокрими. На зміну синюватій задумі долина наповнюється радісними жовтими променями ранкового сонця.

Один за одним просипаються хлопці і в таборі закипає життя. Запалюється вогонь, готується сніданок. За їдою Антон ділиться враженнями про поїздку в Польщу, де він практикувався на птахофермі. Розповідає про поляків, їхнє життя і відмінності від нашого.

Збираємо рюкзаки і під співи ранкових птахів вирушаємо у нову путь. Йдемо вгору понад струмком і майже одразу натикаємося на кілька пластів льоду на його берегах. Дерева навколо стоять переважно безлисті, а земля щільно припорошена минулорічним листям.

За кілька хвилин вилазимо на сідловину, де посеред досить широкої галявини стоїть сліпучо-білий від сонця обеліск загиблим партизанам. З нього видно гори на півночі, а краєвид з південного боку затуляють крони дерев. Якби не вони, то вже звідси можна б було далеко внизу побачити синє море, що простягається до самого обрію.

попередній < всі дописи > наступний