Між гір

попередній < всі дописи > наступний

Після чергового повороту недалеко внизу відкривається долина, наповнена шумом голосів, димами і яскравими цятками вогнищ. Придивившись, у деяких місцях можна помітити між сіро-зеленого марева скель і диких заростей неприродні кольори палаток. Перед нами розкинулася у всій красі туристична стоянка «Чигінітра».

У пошуках весни

6. Між гір

На перших мешканців натикаємося, коли стежка підходить до якогось гірського струмка. Розуміючи, що через досить пізній час ми можемо не знайти вільного місця, вирішуємо йти і видивлятися його негайно, а не чекати, доки прийдемо на саму стоянку. Досить скоро на іншому боці струмка з’являється щось, підозріле на оптимальне, і залишивши хлопців, я йду придивитися. Вільного місця між густих кущів і карликових дерев виявляється не багато, але достатньо для наметів і вогнища, місце для якого вже кимсь обкладене камінням. Кличу інших і ми нарешті закінчуємо сьогоднішній двадцятикілометровий перехід.

На цей раз ніщо не порушує традиції: Андрій палить вогнище, Саша рубає дрова, я ставлю палатки, Антон і Діма ходять по воду і займаються з кухнею і при цьому навколо суцільна темрява. Задіяні всі ліхтарики, на всю горить вогонь і кидає химерні тіні на стіни палаток і гілки дерев.

Десь знизу лунають уривки пісень і голосів інших туристів, що зупинилися далі. На відміну від попереднього місця, на цей раз наш табір має чимало сусідів. Але через темряву і густі зарості навколо наших палаток, нічого не видно. Якщо не зважати на тісноту, то це місце мені подобається навіть більше, ніж попереднє: поруч швидкий струмок і цілий набір неслабих джерел, а якщо вилізти з кущів, то у світлі дня можна побачити широчезну панораму з одного боку і мальовничі скелі з іншого.

На вечерю варимо макаронами з тушонкою. Вони наносять разючий удар по голоду – їмо багато, а на дні казана ще лишається. Вечеряємо не поспішаючи – сьогодні тепліше, ніж учора, і холод не зганяє з килимка і не жене поближче до вогню. Антон знову десь знаходить м’яту і чай п’ємо з нею. Заварюємо його двічі.

За їдою, як завжди, течуть розмови. В розігріте вином товариство вриваються жарти. Андрій, завжди серйозний на фотографіях, і зараз не зраджує собі – показує, що не в захваті від такого нашого сміху. А може це через втому – після пригоди з ущелиною всім здається, що ми подолали сьогодні кілометрів двадцять п’ять, як мінімум. Тому, коли я, помірявши пройдений маршрут, кажу про двадцять, ніхто не хоче вірити.

Зранку стоїть гарна погода. Коли я прокидаюся, наш табір і весь схил навколо ще спить під прохолодною тінню скелі на сході, але гори внизу вже насолоджуються купанням у теплодайних променях світанкового сонця. У видошукачі мого фотоапарату різниця кольорів між переднім і заднім планом постає майже чорно-білим контрастом.

Раніше від інших хлопців прокидається Антон. Трохи покрутившись у таборі, прихопивши фотоапарат, він рушає на огляд околиць. Крім фото, як і минулого ранку, сидячи біля струмка, робить ранковий репортаж. Цікаво буде потім подивитися.

Тінь гори піддається сонцю неохоче, але коли його промені падають на палатку, починають прокидатися інші. Поступово входимо в робочий режим. В казані знаходимо рештки вчорашніх макаронів, тому в першу чергу на вогні підігріваємо їх. На перший сніданок, для тих, хто вже проснувся, дістаємо ще ковбасу і недоїдене печиво. Тепер можна не економити – після вчорашнього ривку ми сьогодні в обідню пору вже дійдемо до села, де поповнимо запаси провіанту.

Снідаємо гречаною кашею. Її вийшло дуже багато, але чомусь ті, хто вчора найбільше нарікали на голод, сьогодні їдять найменше. Можливо тому, частина каші залишається не з’їденою. До зеленого чаю з м’ятою гарно йде халва з горішками. Все таки нова ідея з додатковими солодощами виявилася вдалою. Після двох сніданків можна сподіватися, що карабіяйлинський голод не повториться.

Легкий свіжий вітерець і ніжні промені сонця непомітно переносять нас з ранку в день. Пора йти і ми збираємо речі в дорогу. Сьогодні вона обіцяє бути легшою – майже без підйомів і з багатьма спусками. І ми нарешті дійдемо до моря.

Коли виходимо і за хвилину спускаємося до галявини, де міститься туристична стоянка «Чигінітра», застаємо її порожньою. Лише відчуття жару біля попелищ вказує на нещодавню присутність тут інших. Повертаємо праворуч і продовжуємо спуск.

Хоча ми скинули вже достатньо висоти, але панорама внизу ще зберігається. Щоправда, все частіше її закривають крони дерев, що ростуть обабіч стежки. Схили втрачають свою крутість і поволі у відкритих місцях загортаються у яскраво-зелений трав’яний покрив. Зменшується сипучість стежки під ногами, мертвий пісок з камінням поступово поступається живій землі.

На галявині біля броду через Аланчук стоять кілька палаток. Те, що, знаходяться люди, які вирушають в дорогу ще пізніше, ніж ми, приємно дивує. Стежка, огинаючи сонне царство, веде нас далі паралельно гірській річці, але дещо вище, тому самого потоку не видно і не чути. Зате дорогу часто перетинають дрібні струмки, що поспішають віддати свою вологу старшому брату.

Ділянка шляху, яким йдемо, є напевно найлегшою за увесь похід. Зупиняємося лише зрідка, щоб група не сильно розтягувалася. Але не можу я йти повільно, коли ноги самі біжать донизу! Діма і Антон також. А Саша та Андрій складають помірковану частину групи і не піддаються шаленому пориву забути про гальма і стрімголов мчати дорогою.

На березі гірського озера. Позаду – кам’яні краї Карабі-Яйли

Минає трохи більше, ніж півгодини і ми, проминувши невелике роздоріжжя, опиняємося біля гірського ставка. З висоти нашого нічлігу було видно дві блакитні плями: більша розкинулася під горою Папса, а менша трохи вище на північний захід від неї. Тепер ми стоїмо на березі меншої водойми. З протилежного боку видно, як до неї втікає якийсь струмок. За дамбою з боку витоку тягнеться металева труба, якою, мабуть, вода подається до населених пунктів. Схоже, що вона забрала у ставка чимало соків і тепер зеленкувату поверхню озера облямовує широка світла смуга висушеного мулу. Цікаво також те, що водойма має плавну лінію берега і майже правильну круглу форму. На висушеному мулі видно лінії рівня, а в мутній зеленяві ставка тінями віддзеркалюються скелясті відроги яйли, які могутнім громаддям здіймаються десь далеко вгорі. Тому не дивно, що колоритна місцевість привела у дію всі три фотоапарати.

Повертаючись до своїх рюкзаків, залишених край дороги над озером, зустрічаємо юнака на коні. Обмінявшись з нами кількома словами, він говорить, що цією добре виїждженою дорогою ми легко дійдемо до Рибацького. Але нам туди не треба, тому повернувшись на роздоріжжя неподалік, вибираємо інший шлях, який має вивести нас до села Малоріченського.

попередній < всі дописи > наступний