Спуск до Малоріченського

попередній < всі дописи > наступний

На деякий час ми забуваємо про нестримний спуск. Йдемо майже на одному рівні, часом минаючи неглибокі яри з мілкими гірськими потоками на дні. Все навколо потопає у яскравій молодій зелені. Залишилися лише у пам’яті покручені гілки гірських карликових дерев, малахітова хвоя сосон і мовчазна задума струнких буків. Їм на зміну прийшли такі звичні для нас дерева рівнинних земель.

У пошуках весни

7. Спуск до Малоріченського

         Частіше зустрічаються місцеві мешканці. Через недовгий час після зустрічі з хлопцем на коні, до нас починає долинати якесь ревіння, схоже на звук електропили. Зразу воно звучить глухо і здається далеким, але піднявшись після чергового струмка, ми виходимо на роздоріжжя, де у багнюці буксує ще один юнак на мотоциклі з коляскою. Він час від часу давить на газ і, привстаючи, розхитує машину, але далі простих коливань діло не йде. Порівнявшись з ним, пропонуємо допомогу. Юнак, певно засоромившись, відмовляє, але черговий раз починає гарцювати з такою силою, що нарешті звільняється з в’язкого полону і швидко зникає з поля зору. Добре, що у нього все вийшло само собою, а то б ми точно добряче заляпалися у тому суцільному болоті серед дороги.

         Нарешті доходимо до роздоріжжя, звідки маємо знову піти на спуск. Перед вирішальним поворотом робимо невеликий привал. Поруч через дорогу перебігає струмок, вода якого витікає з труби з кріпленням для пожежних шлангів на кінці. Діма, помираючи від спраги, після довгих вагань таки п’є ту воду і каже, що нічого.

У Антона, як він любить казати, «вшистко в пожондку» (польськ. wszystko w porządku – все в порядку), іншим також неважко. Звичайно, якби ж постійно йти лише такими дорогами, то можна б було проходити більше і стомлюватися менше. Але в горах подібні шляхи – як подарунок. Сьогоднішній подарунок був компенсацією за вчорашні жахи.

А навколо білим маревом квітують яблуні. Взагалі тут часто зустрічаються дерева, обліплені грушевими або яблучними квітами. Певно це наслідки садової діяльності кримських татар, які на своїх гірських схилах займалися садівництвом і створили понад сто видів цих фруктових дерев. Квіти різноманітні, як і дерева. Відтінки їхніх пелюсток коливаються від чистого білосніжного до ніжного рожевого. Аромати також різноманітні і поруч з дивовижними казковими запахами трапляються відверто неприємні.

Біля однієї, особливо пишної яблуні неподалік, фотографуємося. Антон вимахує невеликою зламаною гілочкою, рясно всіяною великими білими квітками, а Андрій слідкує за тим, щоб на знімку його голова стояла рівно і ми робимо кілька дублів. Саша розглядає низку пагорбів, якими маємо пройти і, коли я показую йому їх на карті, Андрій знімає нас, як завжди несподівано. Ця несподіваність зйомок є його коником і часом з цього виходять досить оригінальні фотографії, які, проте, не завжди викликають захоплення у сфотографованих.

За весь шлях, що ми спускаємося з самого верху, помітно, наскільки відрізняється вплив тепла на рослини. На яйлі у дерев ще навіть бруньки не набубнявіли, а на місці нашої ночівлі з них вже прориваються перші скручені листочки. Далі з’являються дерева з уже готовими листами, а спустившись ще нижче, ми потрапляємо у квітучі сади. Антон навіть жартує, що з такими темпами ми скоро будемо рвати стиглі яблука з дерев. Схоже, ми таки напали на слід весни і скоро наші пошуки нарешті увінчаються успіхом.

Дорога плавно йде на спуск, але навколо майже нічого не змінюється. Хіба що, краєвид на задньому плані – раніше ми мали море ліворуч і скелі Карбі-Яйли праворуч, а тепер все повернулося на дев’яносто градусів. Часом між глиняних колій дороги трапляються калюжі, які доводиться обходити. Одна виявляється такою великою, що дорога змушена огинати її порослі очеретом і озвучені жаб’ячим кваканням боки.

Часом ліси відступають і ми опиняємося серед соковитих лук, сповнених чаруючими барвами і дивовижними ароматами польових квітів. Коли гілки придорожніх дерев відходять, над ними розгортає у далині свої могутні кам’яні плечі Карабі-Яйла. Ми відійшли вже досить далеко від неї, тому можемо бачити її у всій красі. Видно скелі, між яких ми підіймалися на плоскогір’я і провалля ущелини, якою спускалися.

Крім вчорашньої яйли полонять уяву своєю величчю інші гори головної гряди, які виринули з-за плавних ліній навколишніх пагорбів. На заході вгадується величезна чаша урочища Хапхал, біля перлини якого – водоспаду Джур-Джур – ми проходили два роки тому. Трохи далі на захід темніє химерним силуетом гора Південна Демерджі з дивакуватими зубцями скель над Долиною Привидів. Значно далі десь між хмар губиться масив ще більших гір з Роман-Кошем на чолі. Завершує компанію знайомий обрис Аю-Дага, що синім привидом причаївся біля самого моря.

Мальовничість місцевості певно вражає не лише мене, бо саме в цей час Андрій, розуміючи, що добра частина подорожі позаду, а його фотоапарат майже порожній, починає активно надолужувати втрачене і час від часу зупиняється для зйомок. Коли дорога доходить до краю пагорба і робить кілька петель на спуску, він не залишає без уваги чудернацький дубок, що вчепившись корінням, вріс над обвалом, на зрізі якого чітко простежуються вигнуті лінії шарів затверділих порід.

Виходимо до насаджень виноградників і зупиняємося на привал – попереду останній підйом на гору. У цьому місці зливаються дві швидкі гірські річки, у долинах яких простягаються довгі поля, усіяні рядами півтораметрових бетонних стовпчиків. У кожному ряду протягнуто кілька дротів, за які пізніше хапатимуться чіпкі виноградові вуса і звисатимуть соковиті грона. Але то буде ближче до осені, а зараз пахані поля стоять порожні і чекають на нові саджанці.

Кримська земля. Виноградники і гори

Понад річкою Андус з села Рибацького тягнеться добра ґрунтова дорога. Вона для нас виявляється останньою з числа тих, що ведуть до цього невеликого села. З учорашнього вечора ми перебували у басейні рік, що лійкою стікають до Рибацького, тому і всі дороги «вели в Рим». Але після роздоріжжя за поворотом, ми нарешті покинемо це зачароване місце.

Переваливши через невеликий хребет, опиняємося на порозі іншої долини. Десь на її дні біжить до моря неспокійна навесні, але лінива влітку Орта-Узень. Про її характер красномовно свідчить назва села, де вона закінчує свій біг – Малоріченське.

Білу задуму яблунь і груш змінює радісна зелень карликових дубів і в’язів. Малі дубочки на своїх солідних братів схожі лише листям, яке має таку ж хвилясту форму. Стовбури їхні не йдуть ні в яке порівняння з широчезними колонами столітніх гігантів і навіть жолуді не круглі, а якісь витягнуті, що надає їм подібності на патрони дрібнокаліберної зброї.

Дорога входить у невелику ущелину і здалеку чути відлуння музичних ритмів. Незабаром внизу помічаємо невелике водосховище, на березі якого біля машини сидить невелика групка людей – першотравневий виїзд на природу. Коли до нас долинають гітарні рок-акорди у супроводі співаючих голосів, ми всі, як по команді, обертаємося на Андрія. «Чого ви так мене дивитеся?» – питає він, ніби не розуміє наших загадкових посмішок і від того стає ще смішніше.

Ми знову заходимо в виноградні поля, між якими у ярочку заховалася Орта-Узень. Коли дорога перетинає її вбрід і підіймається на протилежну сторону, в далині над білим натовпом стовпчиків і зеленими хвилями дерев понад річкою з’являються темні плями дахів, а ще через хвилин двадцять вона підводить нас до стін крайніх малоріченських будинків.

попередній < всі дописи > наступний