Сто відсотків пригод, або Чорногори-Ґорґани 2009 *

* текст створено у співавсторстві з Оленою Ставничою, одразу по поверненню з мандрівки.

Дотепна й автоіронічна, часом сумна, та в цілому захоплива й інформативна оповідка двох авторів про різноманітні пригоди в Карпатських горах принесе масу задоволення читачу, небайдужому до подорожей і красного письменства. Несподівана (за визначенням письменників – експериментальна) форма викладу, коли мовлення постійно змінює автора, покликана подати об’єктивний опис подій двома голосами – чоловічим і жіночим. Заодно це ніби пропозиція пограти (хто це говорить?) і спроба поглянути на цей прекрасний і небезпечний світ під іншим кутом зору. Книга також містить документальні відомості й фотографії, що чудово доповнюють художній текст.

Ходити в гори треба. Це важко. Болісно. Інколи мокро й противно. Але прикольно. Ду-у-уже прикольно. Особливо, коли після походу перераховуєш яскраві враження і не менш яскраві синці та подряпини. Отже, ми їдемо в Карпати.

 Маршрут нашої подорожі пролягатиме найвищими горами Українських Карпат. Ми розпочнемо свою мандрівку зі сходження до південних відрогів чорногірського хребта, відвідаємо загадково-моторошні руїни старої обсерваторії, здійснимо приємну прогулянку карпатськими двохтисячниками, зазирнемо на гостини до кількох водоспадів… коротше кажучи, відпочинемо на всі сто.

Та перш, ніж розпочати розповідь про наші пригоди, певно логічно буде докинути кілька слів стосовно самої місцевості. Отже, весь наш похід можна розділити на дві цікаві частини – Чорногори і Ґорґани, ну і ще додати шматок шляху між ними, який за картою не обіцяв нічого цікавого, а насправді… але про це пізніше. Так от, чому саме Чорногори? Можна було б обмежитися відповіддю, що, мовляв, це найвищі українські гори і все тут. Але якщо бути багатослівнішим, то варто додати, що цей хребет – єдиний район українських Карпат, де добре виражені субальпійський і альпійський пояси рослинності. Тут вирізняються одразу чотири рослинні пояси: нижній гірський лісовий або букових лісів (це до позначки у 1200 метрів), верхній гірський або ялинових лісів (це вже до 1500 метрів), субальпійський з чагарниками сланців, чагарниковими пустищами і луками (приблизно до 1850 метрів), а все що вище – альпійський. Пишуть, що місцями тут збереглися незаймані, не зачеплені діяльністю людини ліси (і ми в цьому згодом переконалися, Хеде з ними!). А ще Чорногори – один з найбагатших за флористикою регіон Карпат. І не дивно, адже тут ростуть шістнадцять з двадцяти чотирьох видів загальнокарпатських ендеміків і 39 з 70 видів, ендемічних для Східних Карпат.

Причиною або наслідком цього, а може і тим, й іншим одночасно, є те, що Чорногори і всі навколишні гори входять до Карпатського природного парку, заснованого ще у 1980 році. На його території знайдено 1105 видів судинних рослин, кожна чотирнадцята з яких рідкісна або зникаюча. Багатий також і тваринний світ. Розповідають, що якщо пощастить, то, заглибившись у нетрі, можна зустріти оленів, ведмедів, косуль, диких кабанів, вовків та лисиць. Але нам так і не «пощастило» нарватися, наприклад, на ведмедя, хоч малинники були шикарні (знову це Хеде!).

Щодо Ґорґанів, то вони, як ви вже здогадалися, теж не лежать самі по собі, а входять до заповідної території. І якщо не знати де і як, то можна потрапити на платний вхід. Але ми, як істинні туристи, через платні входи лише виходимо. А входимо через таку глушину, що, якби знали, то нізащо б не полізли. Але про це буде далі. Що ж до Ґорґанського заповідника, то його організували лише у 1996 році. Цікавим є вертикальна зміна ландшафтів з неординарним, якого я більше ніде в Карпатах не зустрічав, вирішенням дизайну вершин. Більшу частину території – окрім найвищих поясів – покривають величні дрімучі ліси – вони складають 84 відсотки площі заповідника. Основа лісів – ялина, ялиця та бук. Приблизно з позначки 1200 метрів жива природа поступово починає поступатися неживій. Спочатку суцільний лісовий пояс змінюється субальпійським з притаманним йому вільхово-сосновим криволіссям. Потім царство дерев остаточно відступає і решта схилів разом з вершинами постають як велетенські кам’яні розсипи, покриті лише мохами та лишайниками. Боротьба живого з неживим тут заворожує своєю мальовничістю. Програють цю боротьбу і представники тваринного світу заповідника, які значно затишніше себе почувають у розкішних лісах. А тваринки тут водяться такі ж, як і в Карпатському парку.

Ну, і якщо підводити загальну риску під вибором території маршруту, то можна додати ще дещо. Українські Карпати – достатньо молоді (їм от зовсім нещодавно один мільйончик минув; часом не знаєте в який день? треба би відсвяткувати) гірські утворення, які розкинулися на площі понад 37 тисяч квадратних кілометрів. Українські Карпати умовно поділяються на три частини: зовнішню, куди входять і Ґорґани, на які ми заліземо у другій частині походу; внутрішню, до якої належать Чорногори, з яких ми розпочнемо подорож; і центральну, куди ми сходимо якось іншим разом. Середня висота гір 1200-1400 метрів, а наш маршрут матиме ще більшу амплітуду, коливаючись від 650 до 2061 метра. І ці метри ми підійматимемо і спускатимемо удвох. Ми – це я і мій бойфренд Віктор (ну, відповідно, я його герлфренд). Розповідь буде, можливо, трохи сумбурною і некласичною, але вкрай правдивою. Отже, переходимо до наших пригод.

Ось вони – чарівні Карпати!

Бусик, в якому ми їдемо від Івано-Франківського вокзалу, весело долає (чи довбає?) пагорбистий шлях до Ільців. Пейзаж за вікном мені подобається: горизонт хвилястою лінією перекреслюють імлисто-сині хребти, порослі шпилястим лісом. Наші чималенькі наплічники перекривають задні двері автобуса, та ми не єдині, хто навантажений таким чином. Як з’ясовується із розмови з власниками рюкзаків, вони збираються рибалити десь тут на гірській річці. Шкода, не туристи. Хоча погляд , як на мене, достатньо гострий і «просвітлений» – невгамовність натури і бажання «доторкнутися до природи» накладають певний відбиток.

Нас не встигло розтрясти на цій дорозі, тому що не минуло і трьох годин, як ми добралися до потрібної зупинки, де розпочинається пішохідна частина маршруту. Придорожній магазинчик довантажив і без того важезні рюкзаки такими вкрай потрібними речами, як газвода «Живчик» (від якого згодом нам живо булькалося, хоч насправді потрібна була лише пляшка), ковбаса і хліб. Все, тепер точно не помремо з голоду. І не доведеться жувати лямки рюкзака і виварювати підошви кросівок (ой, хтось здається перечитав Джека Лондона). А якщо серйозно, то підошви таки повідпадали до кінця походу, але про цю трагічну подію повідаємо згодом.

І ось ми бадьоро тьопаємо понад річкою Чорний Черемош, радісно брьохаючись у багнючці на так званих тротуарах сільської вулички, відмежованих досить умовним бордюром від не менш забагнюченої проїжджої частини. Схоже, війна (яка війна?) не пройшла безслідно, бо ям та вибоїн на дорозі візібл-анвізібл. І всі вони по вінця заповнені дощовою водою. Я кажу:

– Пам’ятаєш мультик «Як козаки в футбол грали»?

– Угу, – киває Олена.

– Там під час гри з англійцями було таке футбольне поле, як ця дорога. Так один з кремезних козаків з розмаху м’ячем перевернув хмарку і дощ полився догори.

 Хто ж знав, що нам теж знадобився би такий м’яч, бо наш похід можна було б назвати «Сто відсотків дощу».

Оленка фоткається з кониками

Почався він, тобто дощ, майже відразу. Я дістала дощовик, щодо Віктора, то він досить пофігістськи ставиться до усілякого роду ураганів, шквалів та інших природних катаклізмів і принципово не визнає ніякого захисту, окрім тоненької панамки, яка після того, як намокає, отримує від мене горде наймення «свиня під лопушком». Правда, поки я вдягала дощовик, цей перший мікродощ закінчився.

Коники і дядько з автоматом і дитиною на руках (пам’ятник радянському воїну-визволителю) стали першими жертвами Вікторового фотополювання. Коники пофоткалися та й попленталися собі далі, а дядько зробив незворушний вигляд і так і лишився стояти край битого шляху. А ми теж не довго ходили – знайшли яму край дороги, та поїсти сіли. Яму – не яму, а таки затишну місцинку з люксовими видами на бурхливі води Черемошу просто перед нами.

Дорога повторювала всі вигини ріки, що зеленкувато-сріблястим змієм звивалася між стрімких гір. Після одного з поворотів нам відкрилося видовище – підвісний дерев’яний пішохідний місточок, який хитався над швидкою течією. Ми теж трохи на ньому похиталися-порозважалися: над нашими рідними степовими річками такого не побачиш. Трохи далі бачили ще й розбитий весняною стихією автомобільний міст. Його залізобетонна масивність не врятувала від натиску паводку – і от він стовбичить непотрібною конструкцією, відірваний від лівого берега. Однак у цю пору Чорний Черемош придатний для сплаву. І те, що це й справді так, ми переконалися, побачивши байдарочників, які вправно керували своїм суденцем між річкових порогів.

Віктора чомусь неймовірно вразила ця картина, він схопив камеру і вискочив на одну з величезних каменюк понад водою, що стала на кілька секунд місцем фотоспостереження за спортсменами у касках і з веслами. А тих ставало щохвилини більше – з-за повороту, плавно кружляючи й обертаючись довкола себе, з’являлись нові водоплавці на спортивних катамаранах.

У затишніших ділянках річки теж кишіло життя. Неймовірно великі колонії кумедних чорненьких пуголовків грілися в промінцях сонечка на мілководді. Якщо придивитися, то деякі з них вже мали малесенькі лапки і плавали не лише виляючи хвостиком, а й відштовхуючись лапками, як справжні жабки. Тільки дрібненькі.

Наші водні колеги – туристи-байдарочинки

Коли ж наше товариство зрадив дощ, байдарочники, катамаранщики і пуголовки, ми решту шляху понад Чорним Черемошем долали на самоті. Хоча ні. Десь настала хвилина, коли наш тандем атакував гурт автомобілістів. Я саме збирався зняти фотопанораму на 180-градусному вигині ріки, але постійно хтось проїжджав і заважав. Проте панорама все одно вдалася на славу.

180-градусний вигин Чорного Черемошу

Взагалі ж, дорога не була нудною навіть за відсутності будь-якого цивілізаційного руху. В одному місці росли каштани – мабуть, найвисокогірніші каштани, які я бачила в своєму житті. Кора їхня була тепла і хоч не така шорстка, як на київських, та енергія світло струмувала від їхніх розчепірених пальців-листочків. Поруч ще одне природне диво: дві величних смереки тісно переплелись оголеним корінням на пагорбі, їхня темна зелень не дисонувала з коричневим плетивом коренів, яким, мабуть, було тісно в землі, та яснозеленою, майже прозорою на сонці травкою. Перші кроки незнайомою місцевістю мають приємний смак новизни, тому незвикле ще око радісно фіксує кожну деталь, кожну дрібницю. Так хотілося б не розтратити це відчуття новозустрічі до кінця мандрівки, але… досвід показує, що чим далі, то більше будуть заявляти про себе втома, біль і звичка: байдуже буде і до смерек, і до небес, не так вражатимуть навіть самі вершини.

Аж ось перший поворот на роздоріжжі. Прямуємо туди, де гори сягають самого неба. Але це все буде згодом, зараз же ми просто ввійшли до іншої долини, де річка трохи менша – Дземброня – а дорога так само залишається вірним її супутником. Табличка біля (не)(до)битого шляху сповіщала про те, що ми потрапили до села-тезки річечки. Хоча, незважаючи на це, карта повідомляла, що населений пункт, гостями якого ми стали, має ще одне назвисько – Берестечко, але, мабуть, не те, яке знає кожен школяр.

До речі, щодо школярів. Зайшовши до села, коли вже хати обступили дорогу з обох боків, а огорожі сільських садиб непомітно взяли нас в уявні лещата, трапилося нам зустріти двійко малих дівчаток. Порівнявшись з нами, вони чемно привіталися і ми сказали пару ласкавих слів їм у відповідь. Ще й подумалося – тут, у глухому карпатському селі, люди вітаються на вулиці навіть з незнайомими. А уявляєте, якби так було у кожному місті.

 – Прикинь, – кажу я, – Отак ідеш Хрещатиком і щосекунди тобі «добридень» говорять. – Віктор хмикає у відповідь, мабуть, уявляє собі цю картину. За якимись своїми асоціаціями видає:

–       У липні на Говерлі стільки людей, як у неділю на Хрещатику.

До-о-бре, оце вирвались на дику природу, щоб втрапити у черговий людський мурашник. Одначе, мій песимізм врівноважується безкраїм оптимізмом Начальника. Він (себто оптимізм) не пропадає навіть тоді, коли після вже звичної, майже рівнинної дороги, сумарний підйом якої практично непомітний, ми починаємо дертися стрімко вгору. Позитивний момент – Начальник не накладає вето на зупинки, і я можу «відхекуватись» на підйомі скільки завгодно. Хоч кожні десять метрів (що, в принципі, на особливих крутосхилах я й робила).

За селом почався перший солідний підйом до місця нашої сьогоднішньої ночівлі. Аякже, хіба може гірський похід хоча б день обійтися без того, щоб не змусити бідашних туристів видряпуватися на якусь гору. Підйом починався безпосередньо в самому селі, а місце стоянки розташовувалось на невеличкій сідловині, наближеній до самого почту двохтисячників. Щоправда, до Чорногірського хребта ще далеченько, а тому сьогодні ми й не мали наміру досягнути висоти в дві тисячі метрів.

Не встигли ще вийти дорогою за межі Дземброні, як дізналися, що наш шлях – не звичайна ґрунтова дорога, а екологічна стежка. Про це сповіщав стенд за поворотом. Якщо йому вірити, то, йдучи цією дорогою, ми побуваємо на водоспаді Дземброня та відвідаємо химерні руїни обсерваторії на висоті 2029 метрів. Саме таку позначку має вершина найпівденнішого двохтисячника – гора Піп Іван.

Починаємо робити маленькі зупинки: рюкзаки реально відтягують вже плечі. До вечора ще неблизько, але хотілося б кудись нарешті долізти і впасти. На одному з привальчиків (близько позначки у тисячу метрів) випадково знаходимо заманливі кущики чорниці. Поки ми їх об’їдаємо, десь вище на дорозі чуються жіночі голоси: якісь баби спускаються і гомонять між собою.

–       То шо там за погода буде? Мо’, чули?

–       Та обіцяли дощі у верхогір’ях, на увесь тиждень.

Вони продовжують про щось своє, я висуваюсь з-поза кущів, де знищую чорничник:

–       Чув?

–       Що? – Як завжди, Віктор був заглиблений у себе й нічого не почув.

–       Дощі обіцяють. І, судячи з усього, на весь наш похід.

Мала радість, це точно. Тепер Віктор стверджує, що це ми самі собі наврочили, якби не чули тієї розмови – не було б стільки води нам небесної. Та що вже зараз казати.

читати далі