Сто відсотків пригод 2

(Продовження. Початок тут)

Ура! Нарешті подолана перша протовершина. Дорога вилізла на пагорбок і навіть трохи спустилася. У сідловині ми порівнялися з невеликим наметом – тут розташувалася стоянка ще однієї туристичної пари. Але ми туристи крутіші й не зупиняємося напівдорозі. Отже, деремося далі. Хоча деремося – це вже не те слово, бо дорога вийшла нарешті на полонину і просуватися стало легше.

Наш перший підйом. Фу-ух!

Наш перший підйом. Фу-ух!

Це дивлячись кому! Щось я себе вже кепсько почуваю. Віктор весело скаче попереду. Продовжує радувати хіба що близькість ночівлі. Краєвид став ширшим, і ніби на самому краєчку полонини стало видно дерев’яну хатку, а праворуч і вище за неї відкривався ідилічний пейзаж: світла соковита трава похилого пасовиська з флегматичними коровами та діти, що розважалися, катаючись верхи на конях. Все це узято в рамку з похмурих гострих смерек, а ще ширший овид обмежують синьо-сизі гори і хмари. Знаходимо дивну подібність між смереками, так нібито вони клоновані, або намальовані. Сміємось: вражаюча комп’ютерна графіка!

А посередині полонини постав велетом кремезний дуб. Звідки взявся він на відкритій всім вітрам місцевості і як зміг тут розгорнути на повну силу свої рамена – невідомо. Не проливає світло на цю таємницю навіть табличка на його стовбурі. Зате добре висвітлює особливості місцевої економіки, представленої торгівлею сиром, бринзою та вурдою. Що таке вурда не знаю ні я, ні Олена. Починаємо висувати гіпотези, але потім схиляємося до думки, що краще спробувати – тобто емпіричним шляхом встановити істину.

– Ви там часом не скарби шукаєте? – Чуємо чийсь голос, коли підходимо до хатки, біля якої вигідно розташувались місцеві жителі, обсівши колоди.

– Ні. Ми в гори йдемо, – просто відповідаю я.

– Так ви вже в них прийшли! Яких вам ще гір треба! – залунали веселі голоси, які потонули у хвилях сміху.

– Спитай про магазин, – бурчить ззаду Олена.

– А магазин тут знаходиться? – Як Пилип з конопель на те Віктор, який чомусь при цьому запитанні уважно розглядає карту. Аборигенів важко заскочити: таке враження, що вони все здатні узяти на кпини:

– А то де такі карти продаються – з магазинами? – іронізують.

Розвеселений молодик ще «підказує»:

– Там на Попі Івані ларьок осьо відкрили, то ще туди сходіть. – А в самого чорти в очах скачуть. Ага, так ми й повірили.

– Та ні, – відказуємо, – це ми оголошення на дубі прочитали, що тут сир і вурду продають. – Тепер вони думають, що ми з них кепкуємо. Знизують плечима:

–  А ви зайдіть до хати, спитайте.

Ми скинули рюкзаки, Віктор підійшов до порогу, на якому сиділа і солодко облизувалася плямиста кішка. Ще одна вискочила зсередини, коли я увійшов до темної, без жодного вікна кімнати. Звідти ліворуч і праворуч вели дерев’яні, як і все навколо, двері. Коли очі призвичаїлися до світу напівтіні, біля протилежної стіни я помітив хлопчика, що сидів і, схоже, з самої моєї появи не зводив з мене очей.

– Сир продаєте? – Спитав у нього, як у дорослого.

– Дорослі там, ліворуч, – видав свою непричетність до ділового світу малий.

Сусідня кімната була дещо світлішою за попередню – її освітлювало аж одне вікно, точніше віконечко, після погляду зсередини на яке темрява навколо здавалася особливо густою. Невелика хатинка, прямокутна у плані, виявилася суцільним лабіринтом усередині – з нової кімнати вів прохід до ще однієї – ще темнішої. Лише вогонь десь там танцював невтомно своїми червоними язиками. Я вирішив не заглиблюватися далі і просто погукав. На мій голос вийшов чоловік. Мене цікавив сир і він люб’язно запропонував скуштувати всього потрохи. Тут понад стінами висіли мішки і стояли дошки з ще не готовими продуктами, а на полиці поруч розмістилися товари на продаж: кругляк вурди, звичайного твердого сиру і діжечка з бринзою. Але насправді на смак все виявилося не таким, як очікувалося. Твердий сир був більш прісний, ніж магазинні аналоги, бринза не трималася купи і була вкрай пересоленою. Лише невідома раніше вурда стала для мене найприємнішим відкриттям. Такого мені ще не доводилося куштувати раніше. Найближчий до неї за смаком і консистенцією, на мою думку, Адегейський сир. Але вурда, без сумніву, набагато смачніша. Можливо, цьому ще й сприяли обставини. Адже подумати лишень – дертися півдня вгору, щоб зробити покупки. У такому разі вони просто зобов’язані бути неперевершеними.

Полонинський магазинчик сиру

Полонинський магазинчик сиру

Насолодившись новими смаками, повертаюся до Оленки. Позаяк дегустація вдалася (відзначимо щедрі шматки на пробу і халявність), я потягнув колежанку з собою.

Я в той час знаходила спільну мову з місцевими жителями, які, щоправда, дізнавшись, що ми з Києва, досить помітно охололи до продовження комунікації.

Зрештою, вурда і бринза куплені, потрібний напрямок доброзичливо вказаний веселим молодиком, що пропонував нам шукати ларьок на двохтисячнику, – і ось ми знову продовжуємо наш шлях вгору. Доріжка стрімко береться між смереками, обертаємося, щоб ще раз помилуватися гостинною полониною, але, на жаль, наших нових знайомців вже не видно – вони почали спускатися до села. Лише виднокрай розгортається все ширше.

А ми нарешті заходимо на посадку. Карта пообіцяла за сідловиною трохи вище ферми гарну галявину під захистом високих смерек і просто з шикарним видом на гори. За сідловиною знайшли джерельце з дерев’яним пристосуванням для напування худоби, а за сто метрів далі – очікувану площадку для ночівлі. Тут міг би розміститися цілий табір, а на те, що в цьому місці нещодавно зупинялися, промовисто вказували вистелені гілками прямокутники, оточені рівчачками для стікання води. Оскільки вся галявина була порожньою, то ми вибрали місце, яке нам найбільше сподобалося.

Про те, що кожен день нашого походу обов’язково увінчується пригодами, ми спершу не здогадувалися, помітили цей феномен вже згодом. І навіть якщо весь день пройшов абсолютно «нецікаво», то це лише вказувало на надзвичайну пригоду під вечір. Ще однією особливістю виявилося лавиноподібне наростання кількості та якості цих пригод – одностайно ми визнали, що останній повний день мандрівки був найкрутіший.

Перший вечір надзвичайної пригоди ми не отримали. Але мали пачку невеличких. Найперша сталася, а, точніше, виявилася, вже коли ми почали діставати речі з рюкзаків. На своє здивування, я витягнув звідти не зовсім те, що клав. Я знайшов роздушену пластикову банку варення і цілу добірку солодких речей: полуничний спальник, полуничну палатку, полуничні консерви та інші приємні на доторк дрібниці. Отже, перші півгодини нашої стоянки ми витратили на відмивання туристичної атрибутики від варення. До речі, саму банку вдалося повернути у її первинний стан, що дозволило нам насолоджуватися не тільки віддиранням, а й споживанням полуниць.

Щоб організувати миття постраждалого спорядження, Віктор кілька разів спускався до джерельця. В мене ж на це вже не вистачило сил, і я потихеньку наводила лад у нашому таборі.

Поки ми поралися у побутових справах, почали з’являтися інші туристи. А їх принесло трьома хвилями – і всі з зустрічного боку. Перших ми скоріше навіть не побачили, а почули. Хоч їх було всього двоє, але вони постійно когось гукали. Порівнявшись з нашою галявиною, зробили привал. Переводили дух щось хвилин з п’ятнадцять, періодично погукуючи. Потім знялися з місця і на прощання попросили нас повідомити їхнім супутникам, що відстали, про місце збору на сусідній полонині. Десь за дві години по тому принесло другу хвилю туристів. Це пленталися загублені. Попереду йшов один, а за ним чвалав інший. Задній, схоже, був геть знесилений, бо навіть палиця в руці не допомагала йому йти швидше, і передній час від часу мусив зупинятися. Під час однієї з таких зупинок ми і повідали їм про їхніх попередників. А третя хвиля прийшла вже тоді, коли у нашому мікротаборі запанувала тиха пора. Ми саме вляглися спати і вже лежали в очікувані перших снопередач, як почули, що до нас наближаються. За голосами вдалося зрозуміти, що новеньких теж двоє. Але, на відміну від усіх попередників, вони кинули якір поруч з нами. Як це все відбувалося, я вже не чув, бо поринув у перший карпатський сон.

Ранок зустрів нас не сонячно. Але маршрут є маршрут, і будильник о шостій ранку покликав нас у новий день, який приніс перші гостросюжетні пригоди. Але про це згодом. А поки що ми розпалюємо вогонь, несемо воду на приготування їжі та займаємося сніданком. Сусіди наші також прокинулися. І теж зайнялися вогнищем.

Спокійному плину подій завадив дощ, що налетів раптово. Взагалі швидкість зміни погоди поблизу найвищого хребта просто вражає. Хмари беруться просто нізвідки і так само з порожнечі приносять дощ. Він загнав наших сусідів назад спати, але я не здався. Мокнучи під холодними краплями, я все ж таки довів наш польовий суп до готовності і поставив на його місце воду на чай. На щастя, вогнище вже мало в запасі чимало жару, тому для нього підходили навіть змокрілі дрова.

Та не встигли ми насолодитися першим гірським сніданком, як дощ ущух. Репетиція скінчилася. Туристи знову повиходили й відновили свої приготування. А ми вже поснідали і взялися до зборів в дорогу. Хоча я за звичкою тягнув кошеня за хвостик і Оленка за це сварилася на мене, походжаючи біля свого вже зібраного наплічника, ми вирушили у путь ще до дев’ятої ранку, залишивши сусідів за питтям чаю і побажаннями зустрітися на Говерлі.

Ранкові краєвиди

Ранкові краєвиди

Що похід наш – суцільна пригода, говорити зайве. І те, що вона складається з низки великих і малих, теж зрозуміло. І якщо великі траплялися не дуже часто, то малі інколи просто лізли поперед туриста в пекло. Не став винятком і сьогоднішній ранок. Перша дорожня пригода сталася вже на першій хвилині ходу. Ми вльопалися в болото. Звідки воно на схилі гори і чому ми не помітили трясовину у кількох метрах від табору, невідомо. Але факт. Не в теорії, а на практиці стало зрозумілим, чому стежка на цій невеличкій полонині не йде прямо, а вигинається дугою. Але хіба для того йдуть в гори, щоб топтатися по стежках?

Натопталися, дякую. Я одразу ж промочила свої кросівки, що мають замість міцної шкіряної основи тоненьку сіточку. Звичайно, в них не спекотно, але, як показало продовження походу, вони абсолютно непридатні для пересування суворим карпатським краєм. Про це мої ноги дізналися від гострого каміння, липкого холодного глею та потоків зимної води. А що висихати ці породження індустрії моди за ніч не встигали, то волога + холод = супервідчуття нон-стоп.

Пригода номер два мала більш мирний характер. Я би навіть сказав, споглядальний. Нічого особливого не сталося, а просто стежка з полонинної перетворилася на лісову. Причому ліс навколо постав, як то кажуть, дрімучий. Густо порослі смереки створюють напівморок, а відсутність хвої на нижніх гілках навіює таємничо-моторошні думки. Це все одно, що раптово з сонячного дня потрапити у похмурий осінній ранок. Замшіле каміння і тоненькі скісні промені сонця, що де-не-де пробиваються, довершують враження казковості.

Ліс дрімучий

Ліс дрімучий

Як і в кожній добрій казці, якщо кудись йти, то можна декуди й прийти. Поступово стежка підіймалася все вище і дерева ставали все нижчими. Незабаром якось непомітно зникла непроглядність, відкрилися краєвиди. От ми вже побачили схили сусідніх гір, а ще за кілька хвилин за вершечками нижніх смерек почав проступати овид з цілими пасмами далеких синюватих хребтів. А ще з кожним кроком все гучніше гуло десь попереду. Шум, ледве вловимий уночі, тут ставав таким близьким, що часом доводилося підвищувати голос при розмові.

Водоспад під Смотричем і Вухатим Каменем

Водоспад під Смотричем і Вухатим Каменем

І от ми побачили його. Хотів би назвати, та імені не знаю. Ні на карті, ні від людей я не чув про назву цього водоспаду, хоча і там, і там про нього знають і розповідають. Та все ж, краще раз побачити, ніж слухати різні байки. Ну що ж, водоспад як водоспад. Не великий, але й не маленький. Такий собі. Нормальний. Але на цьому відрізку шляху єдиний у своєму роді. Тому унікальний. І саме через те – цінний.

Пофотографувавши цінність і нас біля неї, рушили далі. За планом, звідси мали підійматися ліворуч, щоб зійти на гору Смотрич. Але місцеві біля хатки з вурдою, а потім і наші нічні сусіди згадували про якусь гору Вухатий Камінь, яка знаходиться праворуч. Обидва варіанти мали приблизно однакову довжину і сходилися разом якраз перед самим виходом безпосередньо на Чорногірський хребет, тому ми вирішили почухати за вушком.

Кам'яні мордочки з вухами

Кам’яні мордочки з вухами

Вухо знайшлося не одне. Ще коли підходили до водоспаду, то бачили на схилі сусідньої гори чимало скелястих утворів. Не минуло й півгодини і ми опинилися біля першого з них. А потім просто йшли від одного до іншого, поступово набираючи висоту. З набором висоти змінилася і погода. Значно посильнішав вітер, почав гнати білі хмари. На якомусь етапі вони заволокли все навколо, лишивши нас наодинці з кам’яними вухами, деякі з яких, мушу сказати, мали досить химерні обриси. За формою і розмірами колекція кам’яних фігур могла би змагатися з розпіареною кримською долиною привидів. Але там до міста – година ходу, а тут місцина хоч і надзвичайно красива і містична, але дуже далека від джерел цивілізації.

Кам'яні велети

Кам’яні велети

Як у Віктора, перепрошую, все красиво. Можливо, йому й простіше – він в шортах, і кляті намоклі штани не стьобають його при кожному кроці. Ви ж пам’ятаєте, що зранку був дощ? Ну так от, піднімалися від водоспаду ми добре натоптаною стежкою, але з надзвичайно зарошеною високою травою обабіч. Хмари перелізли через перевал, на який ми взбираємося, і попливли собі далі, вселяючи надію на те, що сонце таки висушить добряче змоклий знизу одяг. Надія виявилася даремною. Додатком до Вухатого Каменю і дивовижних краєвидів став пронизливий вітер, який не покидав нас відтоді аж до спуску з Говерли, тобто протягом ще двох діб. Не можемо, правда, поскаржитися на відсутність різноманітності: вітер змінював періодично потужність, напрямок і вміст «додатків» – град, дощ, ледь не каміння з неба. Хоча на наш загальний настрій це не дуже впливало. Ми так давно мріяли про цей похід! Особливо Віктор, котрий говорить, що хотів здійснити щось подібне ще з 2006 року. Те, що люба тобі людина поруч, що не кажіть, зігріває краще за традиційні для турпоходів спиртне та колективні посиденьки біля вечірнього вогнища.

Вухаті химери

Вухаті химери

читати далі

Advertisements

2 thoughts on “Сто відсотків пригод 2

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s