Сто відсотків пригод 3

(Продовження. Попереднє тут).

Продовжуємо набирати висоту, зупинки почастішали, бо ґрунт кам’янисто-глизявий, і ноги часто ковзають. З’являються перші зарості альпійської сосни. Віктор довго опирається, не визнаючи, що це вона, і тільки коли сосна повищала і набула подекуди ознак непролазності, він радісно «впізнав» її. Десь раптово губиться стежка (у горах з нею це часто трапляється), розбігшись півдесятком ледь позначених вервечок, і ми, видно, звертаємо не туди, бо доріжка, обрана нами, чомусь починає спускатися. Я висловлюю своє невдоволення з цього приводу, але Віктор запевняє, що ми йдемо у правильному напрямку. Продовжую буркотіти, і зрештою переконую мого ліберального напарника, що йти треба лівіше, причому значно лівіше, бо стежка відхиляється вправо і спускається все стрімкіше. А нам туди не треба. З орієнтуванням у просторі у мене все в порядку, наперекір такому милому для серця чоловіків твердженню про «жіночий географічний кретинізм». І хоч спираюсь я переважно на інтуїцію (а не на карту місцевості, що є обов’язком і привілеєм Віктора), вона мене рідко підводить. У сумнівних випадках я беззастережно довіряю «науці» – тобто географічній мапі та компасу.

Отже, ми таки йдемо лівіше, як я кажу – за напрямком (тобто за компасом). Швидкість пересування значно впала, бо ми зійшли зі стежки і сунемо навпростець по мокрій високій траві, яка – неприємне відкриття – ховала від нас дуже хвилястий рельєф. Купини, на яких я постійно підвертаю ноги, уповільнюють мою ходу аж так, що я змушена постійно просити Віктора зачекати на мене, поки я долаю черговий відтинок шляху. Зате на моє превелике задоволення, ми йдемо вгору. Довкола нас повзають і клубочаться вологі хмари, тому видимість досить обмежена. Перетинаємо кілька разів ручай, який, до радості Віктора, позначений на карті. Значить, ми йдемо правильно. Досить швидко виходимо на сідловину і тут зустрічаємо спочатку одну (ту, що ми пропустили при підйомі і яка, видно, піднімалася до вершини), а потім і другу (вона йшла дуже в обхід зі скиданням, а потім із набором висоти) збіглі від нас стежки. У певній точці сідловини вони помирилися, злилися в одну широку майже дорогу, по якій легко і приємно йти. Прорізь долини, з якої ми піднялися від водоспаду, тепер знаходиться по ліву руку від нас, але краєвидів не видно за міцною тканиною біло-сірих хмар.

Зрештою, не набираючи висоти, ми обходимо якийсь із малих вигинів Чорногірського хребта (туди ми піднімемося трохи пізніше), і збираємося йти на гору Піп Іван або Чорну гору. Для тих хто не знає, Піп Іван – найпівденніший український двохтисячник. А оскільки він розташувався окремо від групи інших, то його могутній профіль серед нижчих гір виглядає ще більш вражаюче. Можливо саме тому про нього існує чимало легенд. Наприклад, згідно з однією, у прадавні часи тут жили лелети – велетні, що були нащадками земних жінок і синів Божих, згаданих у Біблії, а Чорна гора вважалася центром Всесвіту, звідки різні народи розійшлися на всі сторони світу. А в іншій легенді оповідається, що не менш легендарний опришок Олекса Довбуш колись заховав тут частину своїх скарбів, а помираючи, звертався до побратимів з проханням «підняти на топірці і занести в Чорногору».

Не менш цікавою є й сучасна історія гори. Так, у 1936 році поляки розпочали будувати на її вершині нову астрономічну обсерваторію, яка би замінила вже менш придатну Варшавську. Два роки будівництва вилилися у п’ятиповерхову кам’яну споруду, з автономною опалювальною системою, акумуляторною та іншими необхідними для життя й роботи персоналу зручностями. Астрономічні дослідження лише починали набирати обертів, коли вибухнула Друга світова війна. Після поділу Польщі комплекс перейшов у власність радянської держави, яка перехопила естафету небесних досліджень. Та, схоже, не судилося Чорній горі стати науковим центром, бо менш, ніж за два роки Карпати знову поринули у вир військових подій і про обсерваторію забули. І от вже майже сімдесят років лише вітри і туристи блукають порожніми коридорами, а проекти з відновлення функціонального призначення споруди, які неодноразово обговорювалися на різноманітних семінарах та нарадах, так і лишаються на папері.

Але, як би там не було, побувати на Попі Івані все одно варто. Ми це зрозуміли і тому з ентузіазмом вирушили штурмувати наш перший двохтисячник. На думку Віктора, краще підійматися на Попа без рюкзаків, які можна заховати у кущах альпійської сосни. Гущавина останньої та ще погана погода сприятимуть тому, що навряд чи хто їх помітить. Так і робимо, забираючи з собою про всяк випадок мобільні телефони і гаманці. Ну і, звичайно, фотоапарат. Скоро нам почали зустрічатися туристи, вигляд у них, щоправда, досить змучений, і всі вони закутані у дощовики і купу одягу та із занепокоєнням у голосі питають про погоду «нижче». Нас чомусь це не насторожило, а даремно.

На підйомі вітер стає все сильнішим, а схили обабіч стежки – все крутішими. Інколи здається, і це враження підсилюється непробивною ватою хмар, якою обкладено весь довколишній простір, що реальною є лише вузька стежка під ногами, справа й зліва, ззаду й зверху від якої – порожнеча чи провалля у невідомість. Вітер б’є знизу і справа, рівномірно й напористо, ніби збирається зіштовхнути з цих крутосхилів, що змушує нас здійснювати підйом, міцно взявшись за руки. Але, здається, ніхто не проти. Відчувати сильну руку друга – що може бути кращим у таких умовах?

Привид обсерваторії

Привид обсерваторії

Обсерваторія виринає з хмар раптово, як сіра велика примара. Віктор сміється з мого спантеличення. Я й справді не очікувала, що ми так швидко дістанемося до неї. Ще більшою несподіванкою виявляється палатка на цьому пронизуваному чортовієм понадхмарному клаптику. Біля обсерваторії досить людно, на нас майже не звертають уваги, тому ми, не довго думаючи, пірнаємо всередину приміщення. Хух, від вітру хоч трохи сховалися. Споруда виглядає сильно занедбаною. Цікаво, скільки туристичних навал вона вже пережила? Ділимося з Віктором інформацією про цей непересічний об’єкт сучасного туризму: я розказую, що згадки про перебування в цій обсерваторії у свої студентські роки культовий український письменник Юрій Андрухович помістив у кілька творів – у роман «Дванадцять обручів», де художньо трансформував її образ, і в есей «Дезорієнтація на місцевості», в якому виклав коротеньку історію цієї споруди.

Проводимо цілу фотосесію з різних ракурсів і поверхів. Я навіть вмовила Віктора залізти на аварійний третій поверх якимись обірваними залізобетонними східцями. Стеля тут дерев’яна і явно вже прогнила, тому ми не довго топталися по ній, тим більше, що нічого цікавого не знайшли. Уривки хмар вільно плавають всередині, фантасмагорично підсвічуючи кадри: ми на фото виходимо, як прибульці. Віктор прикалується: «Ми прийшли з миром!», – повільно махає рукою.

"Ми прийшли з миром!"

“Ми прийшли з миром!”

Поблукавши напівзруйнованою обсерваторією, знову виходимо надвір. І вітер з новою силою налітає на нас. Поки ми перебували під захистом могутніх кам’яних стін споруди, він безсило висолоплював язики білих хмар крізь дірки колишніх вікон. І це не лякало, хоча й навівало якийсь тужний настрій. Та тільки було варто вийти назовні, як він вже огортав повністю і, здавалося, ще трохи, і понесе. Особливо сильно дуло біля кутків обсерваторії – там навіть ходити і стояти доводилося не вертикально, а під деяким кутом. А що, це навіть приємно, опертися на невидиму силу, яка штовхає у безодню.

Спускаючись з Попа Івана зустрічаємо одну пару. Він і вона також без наплічників і, незважаючи на нетеплу погоду, як і я, в шортах.

– Далеко ще до вершини? – запитав хлопець.

– Ні, – утішив його я.

– Так, – підготувала до майбутніх труднощів Олена.

Усе у світі відносно, тому ми не стали сваритися і визначати, що таке «далеко» і скільки у ньому кілометрів, кілосекунд чи ще там чого.

І от ми повернулися до наших рідненьких. Наплічники лежали між невисоких заростів жерепу там, де їх і залишили. Вітер, як невтомний пастух, все так же гнав свою отару хмар через гребінь хребта. Певно, вони були дощові, але краплинки вологи не встигали розвинутися і якимись зародками летіли услід за своїми батьками.

Не знаючи, якої погоди чекати далі, вирішили пообідати тут. Сховавшись за колонією жерепу і прикривши спини наплічниками, заходилися біля своїх продовольчих запасів. Їжу поєднуємо із тим, за чим, власне, й прийшли. Вбираємо у себе вітер і простори. Все-таки тут надзвичайно красиво. Незважаючи на мокрі кросівки.

Схоже, черговий етап випробовувань ми склали успішно, тому Чорногора дозволила нам роздивитися себе. Не минуло й десяти хвилин після того, як ми знялися після обіднього привалу, а вже хмари лишилися десь позаду. Лише Піп Іван ще ховався за білою стіною. А попереду зеленіла гострими хребцями спина Чорногірського масиву. Вузенька стежка незрадливо вела нас від однієї вершинки до іншої. Численна армія туристичних ніг настільки втоптала її в землю, що місцями рівчачок доріжки був завглибшки до кількох десятків сантиметрів. Тому доводилося йти одне за одним.

З часом перепади між вершинами стали значнішими і доріжка стала лінуватися. Вона вже не забігала на кожну маківку, а сором’язливо обходила її то зліва, то справа. А ми ж хотіли подолати всі двохтисячники. Тому на черговій сідловині покинули її товариство і подалися у напрямку вершини просто через траву і каміння. Це був Менчул.

Вид з хребта

Вид з хребта

На нього ми твердо вирішили вилізти. А даремно. Чим вище ми піднімалися, тим гіршою ставала погода. Стежки, мабуть, з цього боку принципово не було. І далі ми зрозуміли, чому. У траві став траплятися колючий дріт, а сам рельєф перетворився на хаотичні звалища білуватого каміння. Стрімкість підйому ускладнювалася хиткістю і слизькістю цих брил. Ставлячи ногу на чергову каменюку, я не знала, чи послизнеться нога, чи похитнеться сам камінь, чи втрапить нога у колюче дротяне плетиво, чи – і що траплялося найчастіше – усе це станеться разом. Але цікаво: ми прискорилися. Оце, кажу Віктору, прикольна комп’ютерна гра: in the real world, зі спецефектами і ускладненням кожного наступного level’у. Рівень шостий – каміння, дріт, туман, підйом. Розгадка насичення «левелу» подібною атрибутикою: швидше за все оборонно-наступальні бої Другої світової, бо вершина, до якої ми таки добралися, ще й капітально обкопана шанцями, так що тут довелося вже зображувати справжній штурм укріпленої висоти.

Колючий дріт під покривом хмар

Колючий дріт під покривом хмар

Чи то як дика кішка, чи то як людина-павук, я стрибала з каменя на камінь, вчіплюючись ледь не зубами – нігтями у тверду породу, напружуючи усі м’язи (бо на спині ж рюкзак), зціпивши зуби – а ти все ж піддасися, проклято горо! Трохи позад мене в еквілібристиці вправлявся Начальник. І гора піддалася. Але тут же й помстилася. Ледь ми попадали на вершині у мокру траву, як почав накрапати дрібонький дощик. Ми проглянули мапу і виявили, що зачепили край маркованого «чорним» маршруту. Напевно, це було неспроста. Дощик вирішили проігнорувати, дощовики поки лежать складеними у наплічниках. Починаємо спускатися, а на нас спускає ніжки дощ. І чим далі, тим густіше. Вперто йдемо, сподіваючись на його короткочасність.

Дощик переростає у дощ – зливу – град. Вітер хльоскає цим градом в обличчя, батожить крижаними струменями лівий бік. Ми вже змокли до останнього рубця. Мене трохи рятує кепка (принаймні, по обличчю не так б’є), а Віктор прикривається картою, яка знаходиться в пластиковій папці. Під ногами суцільне болото, стежки-рівчачки, такі милі, коли сухі, перетворилися у каламутні струмки. Пробуємо йти по траві. Теж не кращий варіант, хоча не так слизько. Падаємо з дивовижною регулярністю, вже брудні, як мешканці пекла. Довкілля нерозрізнюване, якби не знаття, що це майже дві тисячі, – то можна подумати, що це степова Україна в сильний дощ. Вітрюганище, напевне, прагне розтерти нас по цих горах. І ця чортівня триває так довго, що здається безкінечною.

Чорногори-2009

Дощі – прозора смерть – ідуть навально

Так невідступно білий град січе

в лице по скронях вітер в очі пада

зриває одяг. З вій вода тече.

У Чорногорах шлях наш пролягає

лютують дощ і вітер. Ну той що ж.

Мета нам світло душі зігріває.

Тут сонць не видно. Ми йдемо у хмарах

Якась суцільність неба і землі.

Дві тисячі під нами – як провалля

неосягненності височини.

Звіріє вітер. Зимно змоклим вщент.

Але йдемо, доріг не розбираючи.

Тримаєм нерви – струнами,

стриножим волю – розумом

 і серце – лиш оголене

під крижаним дощем.

Тримаємося лише напруженням волі. А так хочеться у затишок, у сухе і тепле місце під назвою палатка! Робимо привал: зуби цокотять, тіло тіпає, і цей дріж такий нестримний, що хочеться чи то сміятися, чи то плакати. Найгірше буде, якщо захворіємо. Мого чуба витіпало з-під кепки, він намок, заіндевів і боляче цвьохає мене по очах, як не намагаюся його заправити назад. Дощовики, запізно правда, та дістали: щоб не намочився залишок сухих речей (найстрашніший кошмар – ввечері не буде в що перевдягнутися), закутали мій рюкзак. І мене – вітер тепер не так дошкуляє, проте зігрітися все одно неможливо.

Через те, що ми раптом абсолютно збайдужіли до навколишнього світу, «пропустили» Бребенескул (2018 м). Точніше, ми на нього піднялися, подивилися на табличку, і не зупиняючись потьопали далі. До речі, не в тому напрямку. Це буквально за кількадесят метрів з’ясував Віктор, поставивши сакраментальне питання: де доріжка? Я традиційно пропоную йти «за напрямком», що й робимо. Йдемо на північний захід і майже одразу натикаємося на стежку, практично невидиму в таких погодних умовах. І функціональну теж досить умовно, бо йти доводиться обіч неї.

Останні кілометри до планового місця ночівлі йшли майже на автопілоті. Хоч ми вже не мали сил і бажання йти, але не було іншого виходу, як дістатися до відомого з моїх минулих походів місця. Адже шукати нове на хребті у зливі і при видимості у кільканадцять метрів – справа безнадійна. Тому ми й рухалися понад стежкою (саме понад, оскільки витоптаний рівчачок перетворився на слизьку смугу, помережану калюжами) і я час від часу звірявся з картою за прикордонними стовпчиками (бо більше нічого не було видно – лише трав’яний схил – і непроникна стіна білих хмар навколо).

Втома накопичувалася з неймовірною швидкістю. Вітер, дощ і град знущалися над тілом, біла імла навколо намагалася тиснути на психіку. Але кілометри погодних випробувань притупили відчуття болю і нам вже було байдуже до мокрого до нитки одягу, слизької стежки і каміння у траві, через яке і при гарній погоді складно пройти не перечепившись.

Аж ось стежка дещо спустилася з гребеня і вітер одразу ущух. Ми зробили привал. Після тривалої негоди тиша, що раптово огорнула нас, здавалася неймовірною. Ми стояли, окутані хмарами на схилі, що став ще крутішим. Лише карта розповідала, що спуск тут не обривається у безодню, а виводить на берег високогірного озера Несамовитого. Якби не хмари, то ми би його побачили звідси. Але зараз все навколо було прикрите хмарною білістю і нам лишалося лише вірити, що ми дійсно там, де думаємо.

Ніби підтверджуючи правильність наших здогадів, за кілька метрів з’явилася добре витоптана стежка, що відгалужувалася від основної і під різким кутом обережно сповзала по схилу донизу. Ми пішли нею. За кілька хвилин спуск скінчився, і ми вийшли на рівну ділянку. Як довго вона тягнулася далі, було невідомо, бо тут, як і нагорі, все ховалося за хмарами.

Ми вже почали сумніватися у тому, що спустилися у потрібну долину, коли раптом помітили його. Вода хлюпотіла майже перед нами. Через хмари ми побачили озеро, лише підійшовши до нього впритул. А здалеку його плесо здавалася просто білою плямою, яку природніше трактувати, як продовження схилу.

Швиденько пройшовши берегом, знайшли рівненьке місце неподалік від берега і вибрали його для стоянки. Від усвідомлення того, що мукам прийшов кінець, з’явилися нові сили і ми досить швидко поставили намет і затягнули все всередину. Як виявилося, дуже вчасно. Бо тільки-но залізли під укриття, як знову розпочався дощ. Здавалося, що спустившись з гребеня, ми відірвалися від переслідувачів, а тепер вони знову знайшли нас. Але з поставленим наметом ні вітер, ні дощ вже не мали сили над нами.

читати далі

Advertisements

3 thoughts on “Сто відсотків пригод 3

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s