Сто відсотків пригод 4

(Продовження. Попереднє тут)

Першим ділом перевдяглися у сухе. Одразу ж стало краще. І тепліше. Невеличкий намет швидко нагрівається. А потім взялися за приготування вечері. Збирати дрова і не збиралися – навіть якби і не було дощу, нічого путнього для вогню на цих схилах знайти неможливо. Лише трава і жереп прикрашають навколишню місцевість. Отже, став у пригоді газовий пальник. Не вилазячи назовні, просто у наметі ми включили нашу мобільну газову плитку і зготували кашу і чай.

Демони вітру всю ніч терзали наш наметик, і я не могла міцно заснути, бо повсякчас здавалося, що довкола хтось ходить і нишпорить, а сама нетривка конструкція ось-ось опиниться в озері. До того ж дощ все не вщухав, і намет порядно промокнув, бо потужний вітер клав його майже на землю. Спальники через те намокли також, але в основному зовні – зсередини ми досить добре їх гріли власним теплом.

Наметик за кілька метрів від озера, практично невидимого

Ранок зустрів нас не дуже погідно, але все ж краще, ніж проводжав вечір. Я першим виліз з намету і побачив ту ж картину – білі хмари навколо і зарості жерепу біля намету. Але дощу не було. Порозвішував на гілках вчорашнє вбрання. За ніч воно не висохло ані на краплинку, тому довелося дещо навіть повикручувати. Сніданок готували за вчорашньою схемою – тобто на газовому пальнику. Їли теж у наметі, бо пронизливий вітер робив незатишним і короткі хвилини перебування назовні. Навіть вибігти з прогрітого намету у природних потребах здавалося подвигом, вартим медалі.

  Та все ж, рано чи пізно, вилазити таки довелося. До того ж почало розхмарюватися і по клаптикам відкривався нам вид на долину озера. Одноманітний такий. Всюди лише порослі травою схили, помережені для цікавості то тут, то там темними плямами невеличких заростів жерепу. Та найвражаюче було не те, що ми побачили вдалині, а те, що у якихось двадцяти метрах від нас стояв ще один намет. Щоправда, у кращих умовах. Ми виявилися на невеликому підвищенні, відкриті для всіх вітрів, які, однак, наш намет витримав без жертв. А сусіди розмістилися у заглибленні, щільно оточеному зусібіч метровими стінами альпійської сосни. Ось звідки взялися голоси і сміх, який вчора ввечері так збентежив нас. Прояснилася і ситуація з кроками довкола намету – біля нас проходила стежка до води.

Хмари над Чорногорами

Ще один намет стояв метрів за двісті північніше від нас. І там люди (троє чоловіків) почали збиратися раніше, ніж ми. Коли ми тільки витягали речі з намету, вони вже все зібрали і проходили повз нашу стоянку, щоб набрати біля джерела води у дорогу. А наші ближні сусіди, навпаки, взагалі нікуди не збиралися і практично не виходили назовні, обмежуючись у зв’язках із зовнішнім, таким непривітним світом лише поглядами крізь віконце.

Та все ж, з усіх трьох, наш намет стояв найближче до озера і мав на нього найкращий вид. І це було недаремно. Адже про Несамовите озеро складено стільки легенд і оповідок, що важко перелічити. Так, розповідають, що за будь-якої погоди його плесо непорушне. А ще кажуть, що озерo не має дна, тому, варто необережно кинути камінець у воду – зчиняється буря, негода (от вже певно вчора вдень хтось накидався!). Легенди оповідають, що в Несамовитому поселяються душі людей, що наклали на себе руки або забрали життя у когось. Якщо кинути камінь у воду, з’являється білий вершник на білому коні, який починає гарцювати навколо озера, а кінь копитами відламує шматки льоду від скель. Тоді душі грішників виринають з води, напаковують кригою міхи і розносять на всі боки, – а де розв’язують ті міхи, розпочинається град (точно, так учора і було!). А ще подейкують про те, що в озері живе дух повелителя грози та бурі, що міцно спить, та будити його не варто. Але знаходиться багато людей, котрі прагнуть на власні очі переконатися, що ж відбувається з водоймою, якщо кинути в неї камінь. Кажуть, що декого з них після такого експерименту вже не бачили – щезали, бо, за легендою, були викрадені гірськими духами, що таким чином карали їх за неповагу. От такі-то веселі історії розповідають про Несамовите.

Поки ви тут знайомилися з легендами, ми нарешті зібралися і вирушили в путь. Пам’ятаючи вчорашню гірку науку, і щоб хоч трохи зігрітися, поверх вдягненого мокрісінького одягу (сухий завбачливо приховали до вечора у пакети) я вдягнула дощовик Віктора, а у свій надійно замотала наплічник. Вже на першому підйомі метод зігрівання дав свої результати: дощовик не продувається вітром і допомагає конденсувати тепло тіла. Так я дибала, як «кавайний хобіт», аж до Говерли, викликаючи здивування зустрічних – погода протягом дня виявилася напрочуд ясною.

«Кавайному хобіту» Несамовите по пояс

 Як на замовлення, вітер остаточно прогнав залишки хмар і тепер було видно і гребінь хребта вгорі, і гори навколо, і далекі краєвиди унизу. Також чітко простежувалася доріжка, якою вчора спустилися, і та, що прямувала вздовж гребеня. Ми піднялися до неї. Звідси озеро здавалося маленьким-маленьким, а сірий намет наших сусідів зливався з ландшафтом, гублячись серед заростей жерепу. Видно було, як з боку долини до Несамовитого прямує ланцюжок людей. Їх було щось близько тридцяти і вони зупинялися в очікуванні задніх кожні півхвилини. Схоже, прямували до озера, але судячи з темпу, вийшли ще вчора ввечері.

На самому хребті теж стало вельми людно. Вчора ми також зустрічали чимало людей, але з початком підйому на Менчул і приходом поганої погоди, подорожніх як корова язиком злизала. Сьогодні ж їх стало ще більше, ніж учора вранці. Назустріч нам неодноразово йшли групи: то великі, то маленькі. Зустрічалися пішоходи і поодинці, і парами. Щоправда, більшість з них просто прогулювалися – їхні плечі не прикрашали мужні лямки громіздких рюкзаків. І ми подумали, що в тому є певний сенс, і можливо, наступного разу ми теж спробуємо методи стаціонарних таборів та одноденних вилазок.

Чорногірський стовпчик з міткою на фоні нижчих гір

Користуючись гарною погодою, широтою краєвиду та відновленими силами, вирішили знову долати вершини, а не обходити їх. Майже на одному подиху ми зійшли на Пожижевську, Данціж та Брескул. Гори виявилися досить схожими, лише кожна наступна вища за попередню. Підйоми здавалися довгими, а спуски майже миттєвими. Стали траплятися групи туристів, причому значна частина їх виявилася іноземцями – чехами, поляками.

І от ми побачили Говерлу. Побачили дещо несподівано. Річ у тому, що ще підходячи до Пожижевської, запримітили ланцюжок наступних гір. Здаля важко було сказати, яка з них як називається, і я міг зробити лише припущення. Як пізніше виявилося, припущення моє було у дечому хибним. Так, перед сходженням на Брескул ми бачили одну вершину попереду і ще одну – за нею. Яка відстань між ними – невідомо, тому я вирішив, що дальша – Брескул, а ближча – її передгір’я. Яким же було наше здивування, коли піднявшись на «передгір’я», ми побачили табличку «Брескул, 1911 м.», а псевдобрескул велично здійнявся попереду, набувши обрисів Говерли.

Нарешті Говерла!

Отже, Говерла, гора-легенда. Яка саме? Та хоча б така. Колись дуже давно, ще в часи угорського панування, гора не мала своєї назви. Про це якось дізнався барон Янош Нодь і вирішив першим здійнятися на найвищу у цих краях вершину, щоб дати їй своє ім’я. Взяв він із собою загін у дванадцять воїнів і в середині літа вирушив у похід. За кілька місяців вершники дісталися гори і почали нею підійматися. Йшли довго: у декого розбилося взуття, шлях раз по раз перекривали хащі, каміння, колоди. Нодя надзвичайно дратувало те, що йшли дуже важко і повільно – одного слугу він навіть пристрелив. Надвечір вийшли з лісу і побачили широку полонину. Стрімголов помчав барон до верхівки – так хотів запанувати над Карпатами, аж раптом здійнявся вітер, розпочалася хуртовина. Рятуючись від стихії, люди порозбігалися, як їх не кликав барон. А на ранок до табору під горою повернулися лише третина людей. Бо деякі замерзли в снігу, інші – загинули в бурані. Не повернувся і Янош Нодь. А ті, що спустилися, промовляли лише: «Говерло! Говерло!». Мадярською це означало «верхівка у снігу», бо людей вразило те, що серед літа верхівка гори була в снігу. Відтоді гора отримала своє ім’я – Говерла. На щастя, у нашому випадку сніг не йшов. Хоча вчора було близько до цього. Сьогодні ж погода радувала сонечком і дивовижними краєвидами.

Спускаючись із Брескула, прямо на сідловині між ним і Говерлою ми побачили наших нічних сусідів, що вийшли як мінімум на дві години раніше за нас. Обличчя здорових дядьків витягнулися від подиву, коли вони нас упізнали. Ми ентузіастично протопали повз них (вони мали обідній привал) і почали сходження на Говерлу. Вершини звідси, через крутизну підйому, не було видно, але вірилося, що вона недалеко. Зверху, важко ступаючи, йшли цілі натовпи туристів. А одні були навіть на велосипедах, правда, вели машини у руках – надто вже стрімка тут гора. Я зайняла їх, спитавши, чи не страшно по таких стрімчаках на велосипедах їздити, вони відповіли ламаною російською, що ні, зовсім не страшно. Виявилося, що це чеські туристи, з самої Праги. Ми викликали їхнє неабияке здивування тим, що, будучи киянами, говоримо українською мовою. Неприємно виявляти у іноземців подібні стереотипи.

Підйом радував нас кам’янистою крутизною не так вже й довго – омріяна вершина відкрилась моєму втомленому, та все ж таки захопленому погляду. Віктор вже бував тут, але тоді Говерла була непривітна, вкутана хмарами, а зараз вона доброзичливо дозволила оглянути себе і довколишні розкішні краєвиди. Дійсно, людей тут багацько, в основному без речей. Більшість з них приходить з боку Заросляка. Це ми схалтурили, зійшовши на Говерлу з перемички із Брескула, а вони, трудяги, волочилися від самого підніжжя. Хоча серед масовки зустрічалися і нечисленні купки справжніх туристів з наплічниками.

Та все ж, незважаючи на багатолюдність і гамір, підкорена вершина запам’яталася нам у романтичних тонах. Справа у тім, що саме на Говерлі, у найвищій точці України, я запропонував Олені стати однією сім’єю, і хвилі радості суцільно захопили мене, коли я почув її «так».

Наше перше сімейне фото

Насправді, я навіть не очікувала такого сміливого і надзвичайно романтичного жесту. Перша думка, яка прийшла в голову, що Віктор придумав це освідчення набагато раніше. Тобто все серйозно. Ну що ж, перспектива лазити по горах і зустрічати пригоди разом все життя мене влаштовує. Жартую, звичайно. Схвильовано й радісно я відповіла «так». Отже, ми тепер одна родина. Дивне, незнайоме почуття! Починаємо сходити з Говерли у піднесеному, фантастично об’єднаному в одне ціле емоційному полі.

Людей, що піднімаються, зустрічаємо протягом усієї дороги донизу. Ми летимо мов на крилах, а вони йдуть, хекають, бідолахи. Деякі питають жалібно:

– Чи далеко ще до вершини?

Я вже мовчу, щоб не вбивати у них надію, бо наші півгодини спуску рівнозначні їхнім кільком годинам підйому. Та й за відстанню вони не так вже й багато подолали, адже ці без будь-якого спорядження люди стартували зі згаданого раніше Заросляка. Що означала ця назва, ми з Оленою не знали. Тому розвинули теорію, що заросляк – це людина, яка перестала голитися і що з часом вона стає бороданем. Тобто, я вже був заросляком, а до кінця походу остаточно перетворюся на бороданя.

Спуск затягнувся. Ми вже проминули Говерляну, і поступово рослинність навколо почала збільшуватися у розмірах. Зарості альпійської сосни обабіч дороги стали суцільними. Згодом почали траплятися звичайні деревця смерек – спершу обдерті поодинокі, а згодом все більшими групами і все вражаючих розмірів. Так поступово зайшли до смерекового лісу. Разом з тим спуск закінчився, і вперше після того, як ми покинули вершину Говерли, нам трапилося опинитися на рівному місці.

На сідловині стояв стовпчик зі знаком початку третьої серії (стовпчик № 3)і від нього розходилися три дороги – на всі сторони світу (бо четвертою ми прийшли). Промаркована стежка повернула праворуч донизу, а наш шлях, як і раніше, пролягав вздовж колишнього польсько-чеського кордону, від якого зараз лишилися лише кам’яні стовпчики та поодинокі звалища іржавого колючого дроту. Такі знаки старої межі країн правили нам за супутників і ознаки траси від Попа Івана й аж до Яблунецького перевалу, де ми опинилися в передостанній день походу.

читати далі