Сто відсотків пригод 5

(Продовження. Попереднє тут)

Пройшовши ще трохи від гамірного місця, сіли пообідати. Їли сьогодні запізно, та й вийшли не рано (об одинадцятій ранку). До сьогоднішнього фінішу залишалося якихось сім кілометрів, про що Віктор не забарився радісно повідомити. Начебто все найважче й найстрашніше позаду, попереду – п’ять маленьких гірок (у режимі підйом – спуск) вздовж чіткого орієнтиру – кам’яних стовпчиків. Отже, все ясно і просто, вже за дві години (десь о п’ятій) будемо ставити намет в урочищі Криве Хеде. Неординарна назва нас зацікавила, але головним мотивом для вибору урочища як місця для ночівлі була наявність у ньому питної води – неподалік широкої сідловини там протікає річечка Форещинка, а з іншого боку – Форесок. Що ж, після вчорашнього випробування ми вважали, що найважче залишилося позаду. До того ж, стояв теплий сонячний день, маршрут з вершини Говерли проглядався як на долоні – що ще могло статися? А таки виявилося, що зарано я сказав «гоп».

Першим пообіднім сюрпризом виявилася заболочена місцевість прямо на шляху нашого прямування. Впевнившись, що пройти неможливо, ми обійшли це квазіболото по викривленій у лівий бік дузі та повернулись до лінії колишнього кордону, про що нас повідомив черговий стовпчик № 3/2. Надалі теж неодноразово траплялося, що маркери-камені «тікали» від нас кудись у непролазні хащі, або просто були відсутні – час і люди не помилували їх. Йдемо якоюсь дивною стежкою – у мене стійке враження про її тваринне авторство: відбитки коров’ячих копит не залишають сумнівів. Міцні переплетіння гілок на шляху, через які продираємося із ризиком неслабо подряпатися (і я таки порвала дощовик Віктора, пролазячи попід якимось черговим деревом), заважають, але підйом досить комфортний, плавно набираємо висоту і ось ми відкриваємо рахунок – перша гірка взята! Повертаємо на північний захід під кутом 90 градусів. Ліворуч вимальовується Говерла, однак ми знов заглиблюємося у ліс, тому видимість обмежується вузькою доріжкою під ногами та густими смерековими, похмурими заростями довкола неї.

Якби не зарості навколо, то за словами одного класика, нашу стежку можна було би назвати найкращим варіантом підйому – ми йшли майже по рівному і трохи донизу. Взагалі, між першою і другою гіркою сідловини як такої не було. Невеликий хребетик просто плавно спускався з однієї до іншої, а потім круто спадав донизу. З того, що вища гора мала назву Велика Кознєска, я зробив висновок, що нижчу кличуть Малою Кознєскою, але жодна з карт у моїй папці не вважала за честь хоч якось обізвати цю напівгору.

Чарівні хмаринки і малі ялинки на вершині Великої Кознєски

Чарівні хмаринки і малі ялинки на вершині Великої Кознєски

Стежка, втоптана у землю численними отарами, часом розгалужується, особливо у місцях, де шлях перекриває повалене дерево, тому раз навіть довелося зробити зупинку, і я ходив на розвідку подальшого шляху. Та за великим рахунком до стовпчика №5, який увінчував Малу Кознєску, дійшли доволі швидко. А далі знову поворот на 90 градусів, щоправда, цього разу праворуч.

Спуск досить стрімкий. Навколо буйні зарості папороті, з яких чорними вежами стирчать велетенські стовбури смерек. І ніяких ознак ні людей, ні будь-чого людського – лише час від часу зустрічаємо стовпчики п’ятої серії. А це означає, що йдемо правильно і та примара стежки, по якій рухаємося, дійсно є дорогою, яка кудись та й виведе.

На перевалі між другою і третьою гіркою почастішали повалені дерева. Від того, що ми їх перелазимо, дещо падає темп, та й сили під вечір вже не ті. Одначе тішить те, що ось не мине й півтори години, як будемо на місці, можливо навіть раніше, ніж учора. Ще більше покращує настрій несподівана знахідка – на першому ж привалі після Кознєсок ми наткнулися на «родовище» чорниць. Чорничники ми зустрічали і в попередні дні, але там ягід не було. А тут – такі великі й солодкі. Певно, дається взнаки й значне пониження місцевості, і її заболоченість – сприятлива температура й вологість, а те, що ніхто тут їх не вибирає, свідчить про глушину місцевості.

Перші завали долаємо «на ура»

Перші завали долаємо «на ура»

Третя гірка впокорилася досить легко, незважаючи на те, що підйом дався взнаки і ми кілька разів зупинялися. На вершині знайшли стовпчик №6 і спокійно почали спускатися у напрямку четвертої гори. Цього разу схил був чи не найкрутішим з усіх попередніх, і стежка вела невеликим серпантином. Та навіть це не рятувало від того, що ноги час від часу ковзали, а камінці з шумом летіли донизу. На щастя, навколо було достатньо дерев, за які можна було хапатися, що ми й робили, тому поки що все обходилося без травм. Я сказав «поки що» зовсім невипадково. Але до години Х ще залишається деякий час, тому продовжуватимемо нашу спокійну прогулянку. Різноманітні малі падіння можна навіть не рахувати.

На сідловині перед четвертою гіркою знову наткнулися на повалені дерева. Довжина смерек вражала. Обходити їх було марною справою, тому просто перелазили через їхні ідеально рівні й широкі стовбури. Власне, ми не вигадували нічого нового, просто йшли слідом за стежкою. А пейзажі розгорталися все більш фантастичні. Крім того, що впалих дерев стало більше, деякі з них були вивернуті разом з корінням, яке, намертво вчепившись у кам’янистий ґрунт, підіймало догори цілі стіни землі, що сягали до кількох людських зростів заввишки і не менше – завширшки.

Стіна ґрунту, піднята поверженим бурею деревом-велетом

Стіна ґрунту, піднята поверженим бурею деревом-велетом

Підйом на четверту гору став чи не найдовшим з усіх вечірніх. Вершина виявилася заваленою, і стежка обходила хащі зліва, так і не досягнувши маківки. Отже, стовпчика №7 ми не бачили, та далі доріжка послідовно зустрічалася з проміжними маркерами. Четверта і п’ята гора утворювали щось на зразок хребта, тільки вигин між вершинами був відчутнішим, ніж у Кознєсок.

Шлях між вершинами ми долали не самим гребенем, а метрів на десять-двадцять лівіше. Так вела стежка. Ми хотіли були йти понад стовпчиками, але там лежало так багато повалених дерев, скільки ми ще не бачили доти. Тому й скористалися стежкою, не зважаючи на те, що, обходячи ці завали, вона робила зайві петлі.

І ось солодка мить – ми подолали останню – п’яту вершину. У заростях високої, мені по груди, Оленці ще вище, трави спеціально розшукав стовпчик з номером 8. До сідловини лишилося якихось сімсот метрів. Так, ми витратили на дорогу майже удвічі більше часу, ніж я передбачав під час обіду – годинникові стрілки наближалися до позначки 19.30, але ж залишався відрізок шляху з плавним спуском. Якщо вірити карті, найплавнішим з усіх попередніх (а тепер ще й найславнішим у наших спогадах).

До речі, щодо спусків. Долаючи гори після Говерли, ми помітили, що кожен спуск має свою особливість. Кожен наступний відрізняється від усіх попередніх. Так, з Говерли ми спускалися по голому схилу, вкритому лише травою і кам’яними брилами. З Говерляни шлях повів через лабіринти жерепу. Після Великої Кознєски ми продиралися через густі хащі, що чіплялися за рюкзаки і шкрябали ноги. З Малої Кознєски спускалися лісом з великих смерек і моря папороті. З третьої гірки доріжка повела серпантином з кам’яними бордюрами. На четвертій, впоперек нашому шляху, розляглося плетиво повалених дерев, які ні перелізти, ні пройти. Залишався останній спуск. Нам ставало цікаво, що ж готує він.

Цікавість наша була задоволена. Ось тут ми вже «нагулялися», що називається. Все починалося добре: Віктор сфотографував на початку спуску багато красивих квітів, екзотичних для нас. Стежка досить впевнено проламується крізь колючі й вологі хащі, а потім раптово… зникає. Просто закінчується. Бурхлива рослинність довкола не дає жодного шансу оглянути територію, і тому починаємо йти навмання, намагаючись вибирати місця, де, здавалось, хтось колись проходив: слабкі просвіти між кущами й можливість переступати через звалені дерева ми приймаємо за ознаки дороги.

Заповідні клумби у Богом забутих місцях

Заповідні клумби у Богом забутих місцях

Періодично здається, що стежка ось тут з’являється знову – прокладена між зарості в’юнка стежечка з прим’ятою травою. Але так само несподівано вона через кількадесять метрів зникає, полишаючи нас сам-на-сам з громаддям вивернутих з корінням дерев. А слід сказати, що повалена смерека – це такий собі грубезний стовбур, агресивно наїжачений по всій своїй немаленькій довжині шпичаками негнучких, товстих гілок, рівень густоти яких варіюється від означення «можна продертися з ризиком для здоров’я» до «абсолютна непролазність» (якийсь дотепник в Інтернеті влучно назвав ці поєднання колод з настовбурченими гілляками «перехресним сексом»). Ми мужньо перелазимо через них, попід ними, проходимо поваленими стовбурами, чіпляємося й підтягуємося на чергову деревину на руках – така втомлива фізкультура з рюкзаками почала нам набридати, але спуск не стає похилішим, а рівномірно-занудно продовжується.

Кілька разів відчуваю, що коли з’являється подобизна стежки і я розмашисто ставлю праву ногу, начебто щось боляче коле в стопу. Спеціально зупиняюсь, щоб розгледіти напасть. Так і є: іржавий колючий дріт. Якби не цупка підошва кросівок, мала б я додаткові цивілізаційні травми.

Постійно питаю Начальника, чи у тому напрямку ми йдемо. Колючий дріт переконав нас, що в тому. Але жодного стовпчика ми вже досить давно не бачили, висуваємо гіпотезу, що вони йдуть десь правіше. Або лівіше. Це вже сумна іронія, бо зрештою виникає момент повної непрохідності шляху: довкола нас, в усі чотири боки – суцільний лісоповал, первинна пуща із хаотично нагромаджених велетенських дерев, під якими буяє здибленим килимом чіпка й колюча малина. Враження, що живих дерев тут у кілька разів менше, ніж їхніх загиблих братів.

Згідно з картою тут проходить дорога. Гм. Намагаємося йти

Згідно з картою тут проходить дорога. Гм. Намагаємося йти

Та ми не відступаємо, бо позаду, здається, не краще. Продираємося малинником, долаємо перешкоду за перешкодою, інколи просто пересуваємося поверх лабіринтів навалених стовбурів, але це досить небезпечно, оскільки вони слизькі, а місцями й трухляві. Стаєш на деревину, а вона під тобою розсідається в порох, не витримує ваги людини з рюкзаком. Схил до того ж ще й помережаний маленькими потічками, деякі ми щасливо оминаємо. Раптом шлях перетинає глибока вимоїна-яруга з таким ручаєм внизу. Обходити – немає сенсу. Та й сонце все нижче, а втома все свинцевіше наливає кінцівки, ноги вже ледь підіймаються, руки всі подряпані, мої й так підвернуті гомілки зазнають все нових травмувань (злазячи з чергового дерева, я невдало стрибнула на праву ногу усією вагою втомленого тіла – вона вивернулася так, що аж в очах потемнішало). Отже, вирішуємо форсувати перешкоду по поваленому дереву, яке, ніби хиткий місточок, з’єднує краї яруги. Першим пішов Віктор. До середини дійшов нормально, але бревеняка завібрувала, і він, злякавшись перспективи (досить-таки неприємної, мушу сказати) гепнутися з кількаметрової висоти у паліччя й мокру грязюку, прискорив крок, і в кінці дерева все ж зірвався донизу. Я тільки охнула з переляку:

– Ти там живий?!

– Та нормально, нічого, трохи подряпався.

Я переходжу швидко й не так ефектно, як Віктор, тобто не падаю з «місточка», зате потім заплутуюся ногами в мереживі чіпкої малини, а розірвати таку, в принципі, благеньку перешкоду, в мене вже не вистачає сил. Ага, трохи подряпався – кров аж цебенить! Добряче зчесав ліву руку вище ліктя, гаразд, у таборі вже полікуємо. Хоча… чи буде в нас сьогодні табір? Ентузіазм покидає нас швидкими темпами. Ми вже другу годину безпомічно борсаємося поміж цих дерев, і кінця-краю їм не видно. На жаль, і фотографій немає – нам було просто не до того. Я починаю бунтувати: Та коли ж це все нарешті закінчиться?!! Віктор приймає рішення йти лівіше, хоч все довкола виглядає однаковісінько, і ми потрапляємо у зону, де лісоповал старіший: поверх давно впалих і перегнилих стовбурів наскладовано «свіжіших» і зовсім нещодавніх. Ну, це вже повний капєц! Згадуються усі відомі неінтелігентні слова, в подібній ситуації нічого відповіднішого не підбирається. Мої штани місцями вже нагадують решето, підновлено й старі рани – нахромилася шрамом на нозі на одну з гілок, тепер шкандибаю на обидві ноги. Віктор теж приколіст: якраз перед цими захаращеними спусками він примудрився перевдягнути джинси на тонкі шорти, і тепер я навіть не хочу уявляти, що робиться з його нещасними ногами.

Урочище  Криве Хеде

Непрохідність — як недосказаність.

Паща лісу ковтає нас,

Дух смерек огорта так нав’язливо,

Ні доріжок, ні сонця. Наш плаз

Через майже прапервісну хащу.

М’язи терпнуть й надія вмира,

Що закінчиться ця нескінченність.

Око мляво довкілля вбира.

Як затертість шаблону-фрази,

Перехрестя розпачливих рук.

Як здолати смерек метастази?..

Тиша губить тут будь-який гук.

Нам завали оці не збагнути:

Стрибнуть — злізти, і знову стрибнути,

Напоротись ногою на гілку,

Впасти — встати, звихнути гомілку,

Не стогнати — зціпити зуби:

Зрозуміти мовчазність небес,

Недосказаність тиші розбити —

Й перейти напіввимерлий ліс.

Інколи наші думки стосовно подолання чергового завалу розходяться: ось і зараз я пішла направо, по довгому безкорому стовбуру, а Начальник трохи попереду й лівіше. Йду, стовбур все тоншає, тоншає… починає тремтіти під моєю вагою… Ой-йой-йо, відчуваю, зараз буду падати! І розумію, що це невідворотно, куточком ока встигаю зафіксувати десь унизу товстелезну колоду й неодмінний малинник… плавно валюся з двометрової висоти, якось примудряючись перелетіти через колоду. Лежу на боку в малиннику, задравши ноги, чую, що десь поруч із стурбованими вигуками до мене продирається Віктор, – і нестримно регочу. Це вже, мабуть, істеричне. Але я направду щаслива: на місці мого падіння, окрім густого плетива малинових гілок, які ще й пом’якшили мені посадку, нічого – ні каміння, ні шпичаків, ні навіть дрібних гілок – не виявилося. Я трохи забила лівий бік, але йти далі можу. До того ж настрій, однозначно, покращився. Такі от парадокси втомленої психіки. Продовжуємо забирати лівіше, невдовзі я помічаю відсутність на Вікторовому наплічнику другої пластикової пляшки – мабуть, загубив, коли спішив мене рятувати. Тепер будуть певні проблеми з набором достатньої кількості води. Місцевість стає майже рівною, але – от же ж капость! – всуціль заболоченою, так що тепер в нас ще й жаби у черевиках починають квакати. Та й намет не поставиш, надто волого.

Неземна ділянка шляху. Кілька годин суцільного акробатсва

Неземна ділянка шляху. Кілька годин суцільного акробатсва

читати далі

Advertisements

One thought on “Сто відсотків пригод 5

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s