Сто відостків пригод 7

(Продовження. Попереднє тут)

Незабаром хребет скінчився, дорога сповзла донизу і винесла нас на сідловину перед полониною, що примостилася на південному схилі гори Буковина. Не виходячи на саму полонину, ми сіли під захистом могутніх смерек і заходилися поповнювати наші енергетичні запаси. Місце обіду, мушу сказати, вибрали добре, з телевізією. Причому не у вигляді коробки, а з об’ємним зображенням і реалістичним звуковими доріжками.

Отже, ми сиділи, їли бутерброди з паштетом і ковбасою, поливаючи їх кетчупом і майонезом, запиваючи кришталево чистою джерельною водою, героїчно видобутою з глибин Кривого Хеде, і при цьому споглядали, як на протилежному схилі пастушки керували коровами, які спершу йшли в один бік, потім в інший. А між ними, енергійно виляючи хвостиками, бігало кілька собачат. Нас вони ще не бачили, але коли вже трапеза доходила до завершення, певно вітер приніс до них чужі запахи і вони неперервно загавкотіли. Лише коли ми порівнялися з хатами і собаки побачили, що їх господарі нас помітили і не бояться, гавкіт стих.

Гору Буковина ми долали, розділившись на дві групи. Чому саме дві? Поки Олена підіймалася до вершини дорогою, я пройшовся полониною до місця водопою і там набрав нової води і лише звідти подався вгору. Джерела на полонинах видно здалеку. Щоб худоба не затоптала цінні ресурси, їх огороджують дерев’яними загорожами – як між полонинами. Від самого джерела й аж за огорожу вода стікає по довгому стовбуру з видовбаним жолобком. А під місцем, де рідина падає з краю стовбура, розташовують частину товстої колоди з вибраною серединою. Таке імпровізоване корито наповнюється водою, яку можуть пити кілька десятків тварин одночасно.

Поки я роздивлявся дива місцевої автоматизації напування корів, Олена зникла з поля зору. Я вирішив не повертатися до розвилки, а розпочав підйом без стежки просто через полонину. Коли видряпався до її верхнього краю, знайшов там дорогу, що заходила в ліс, а на узбіччі на мене чекала моя супутниця. Як виявилося, на цьому підйом і завершився, бо далі шлях повів донизу. Спуск тривав недовго – до наступної полонинки ми вийшли на тій же висоті, на якій обідали.

Коров’ячий водопій

Коров’ячий водопій

І тут, чи то вже сонечко мені голову нагріло, чи то я скучив за пригодами, але я вирішив зійти з дороги і піти по азимуту (по якому такому азимуту? Незрозуміло. Це я, Олена, і це мій скептичний голос. Поліз якоюсь ледь видною стежкою, замість того, щоб іти гарною дорогою. Напрямок йому, бачте, не сподобався! А тепер мені не подобається… Ой, кудись ми явно не туди йдемо! Бастую! Не туди! Треба правіше!…). Так мені здавалося правильним. Але пройшовши кількасот метрів ледве помітною стежкою, я погодився з переконуваннями свого Буркітливого Компаса і ми знову повернулися на шлях. Поки я ходив і пересвідчувався, що нам і надалі потрібно йти тією ж дорогою, Олена не витрачала часу даремно і виявила, що прямо біля місця нашої зупинки знаходиться суничне царство. Отже, повернувшись, я мав червоні запашні бонуси.

А наступний привал зробили біля чорничників. Ми йшли дорогою, вона все спускалася, час від часу танцюючи з ручаями, які сходили з крутих схилів і подекуди залицялися до дороги, даруючи їй калюжки і багнюку, а потім стрімко кидалися вбік. От біля однієї з таких заболочених гулянок ми й приземлилися, щоб поласувати темно-синіми ягодами, яких, незважаючи на досить наїжджену дорогу, тут було не менше, ніж у безлюдному Хеде.

Ще один ривок – і ми нарешті вириваємося з лап дикої природи – попереду величезне село. Точніше, зразу мало що було видно, але за картою, а також з подальших спостережень виявилося, що воно тягнеться і тягнеться.

Першими, кого ми зустріли були не люди, а тварини. Проходячи повз одну з крайніх садиб, ми стали жертвами обгавкування якоїсь навіженої тявки. А ще через кількасот метрів ми побачили їх…

– Тепер я розумію, чому село носить таку назву, –  зізнався я Олені.

– Яку? – Спитала вона, теж звернувши увагу на нових зустрічних.

– Вороненко. Он скільки ворон тут кружляє.

– І такі чорні та великі. Подивися, у Києві ж значно менші.

І справді. Ворони, навіть ходячи по землі, справляли неабияке враження. А коли вони злітали, то розмах їхнього крила взагалі здавався неймовірно великим, як для таких птахів.

Скоро майже безперервному спуску, який розпочався ще з гори Підбердя, прийшов кінець – ми перетнули Вороненківський перевал. Все ще рухалися по межі областей, тому село розляглося лише по один бік від дороги – праворуч. А з лівого боку схили гір були порослі лісами – старими і новонасадженими. Вдалечині, у зеленій чаші долини, яка спускається з перевалу, було видно вигин залізничного полотна. Саме тут під землею проходить залізнична гілка з Прикарпаття до Закарпаття. І, оскільки колія перетинає міжобласний кордон тунелем, ми не переходили через саму трасу, а лише бачили її здаля.

Село виявилося справжнім гігантом. Ми все йшли і йшли, лямки страшенно натисли мені плечі, вже потроху день перетікав у вечір, а картина залишалася незмінною: ліворуч – ліси, а праворуч – загорожі з розпорошеними по безлісих схилах хатками. Та ще корови пасуться то тут, то там, часом заходячи до лісу, часом ховаючись у придорожніх кущах і тоді лише дзвіночки на товстих шиях видають їхню присутність. Стати на ночівлю ніде. Не в людських же городах чи по сусідству з коровами!

Мітка велосипедної траси

Мітка велосипедної траси

До речі, наші вірні прикордонні стовпчики безповоротно зникли. Останній ми бачили на невеликій полонині після спуску з Буковини. Зате на стовбурах дерев красувалися різнокольорові мітки велотраси: спочатку чорні, потім червоні, наступного дня ще й сині. Ми їх стали помічати з уже згаданої Підберді. Постійними нашими супутниками стали відбитки велосипедних покришок на пісковій дорозі. Власне, захопившись вивченням характеру слідів від колег-велосипедистів (сама трохи захоплююсь, правда, надаю перевагу не такій гористій місцевості), я знайшла дивний камінець – у формі серця. Якщо пам’ятаєте, настрій був достатньо романтичний. Показую Віктору:

 – Ні-і-і, – говорить, – це ми з собою брати не будемо! Хіба що у вигляді фотографії.

Погоджуюсь, звичайно. Нема дурних – камінець кілограми на два потягне. А тут і так інколи дихати важко.

 Продовжуємо пошуки придатного для ночівлі місця. Зрештою, Віктор знаходить щось пристойне. Я розшукав по карті місцину, розташовану в лісі осторонь від нашого шляху, рівну, з кількома джерелами поруч. В реальності все виявилося майже так. Єдина незручнсть, що одне джерело починалося десь значно нижче, а друге, яке текло з боку села, було закуте у колодязь. Так я набирав воду прямо з нього. А позаяк колодязь стояв теж на чиїйсь ділянці, то мене кожен другий раз з боку садиби неподалік обгавкувала якась дрібнота. Але люди так ні разу і не виходили, тому я зі спокійною совістю робив свою справу, тобто набирав воду і ніс її до табору.

Поки я носився з водою, Оленка привела до ладу місце для табору. Виявилося, що обрана галявина взагалі-то є роздоріжжям: дорога, якою ми прийшли, тут утворювала розвилку, від чого складалося вкрай незатишне враження. Тому до того часу, як Віктор повернувся, я підійшла до проблеми глобально і обгородила територію табору (при цьому перекривши дороги) по периметру колодами – з дровами будь-яких розмірів і форм тут проблем не було.

 Власне, на цьому можна було би закінчити розповідь про день, та сталася ще одна подія. Чи то природі здалося, що ми розслабилися, чи то Карпати схаменулися, що втратили свою репутацію як дощові гори, але після того, як намет був поставлений, рюкзаки розібрані, та речі ще не сховані, раптом налетіли хмари, прикрили прощальне сонце і просльозилися на наш табір. Ми, ніби змагаючись на швидкість, миттю все затягнули в палатку – навіть вже розстелену скатертину із заготовками до вечері. Але за п’ять хвилин суха погода відновилася і вечір пройшов спокійно й без несподіванок. Іспит на швидку евакуацію до наметосховища ми склали на відмінно.

А потім ми захопилися іншими туристичними вечірніми клопотами: дорозбирали рюкзаки, розвели багаття, попрали мокрі шкарпетки, приготували їжу і повечеряли. Сьогодні день видався на диво мирним, тому ми ще посиділи-погомоніли біля мерехтливого багаття, я трохи при цьому сушила речі, ледь не спаливши рушник, а потім втомлені, проте задоволені, полягали спати.

Ранок зустрів нас імлавістю, слід, мабуть, сподіватися дощу. Гарно відпочивши (вчора ми йшли найменше часу – вийшли пізно, стали на ночівлю рано), мусили сьогодні надолужувати непройдені пару кілометрів вчорашньої норми. Тому встали знову о шостій, досить швидко зібралися, Віктор розворотив нашу табірну огорожу, – і рушили. Сьогодні наплічники прикрашені мокрими або вологими шкарпетками, перекинутими через бічні стяжки, і хоч сонця не видно, є сподівання, що вони таки трохи підсохнуть. Шлях наш почався одразу підйомом до сільської дороги, та тільки ми дісталися до неї, подолавши метрів двісті, як почав сіятися дощ. Довелося зупинитися (ми пам’ятали гірку науку Чорногір), щоб я вдягнула дощовик. М-да, схоже, шкарпеткам не загрожує перспектива висохнути.

Вид на Яблунецький перевал – межу областей

Вид на Яблунецький перевал – межу областей

Ця вперта мжичка супроводжувала наш похід протягом усього цього довжелезного села. Коли ж ми разом з дощиком подолали Яблунецький перевал, перетнувши асфальтівку з розміщеним обіч неї жвавим базарчиком, доріжка, добре позначена на карті, прикольнулась і пішла на територію якогось пансіонату. Хоча мусила вивести нас на гору Горішків. Особливо образливо було те, що гора – ось, прямо перед нами, ми її бачимо, а дістатися не можемо. «Видит око, да зуб не ймет». Ми все ж знайшли лаз в огорожі, та зрадлива стежка вильнула і знову вивела нас на трасу трохи нижче перевалу. Проаналізувавши ситуацію і розгледівши всі довколишні дороги в потрібному напрямку, ми, здається, нарешті йдемо туди, куди треба. Ґрунтова дорога-серпантин досить стрімко набирає висоту, в повітрі нестерпно парить. Важкі хмари синьою повстю огортають усю видиму панораму, зрідка з них починає накрапати. І пейзажі, і настрій у мене від того трохи похмурі.

На гору Горішків ми так і не попали – шлях до верхівки закритий територією чийогось обійстя. Тож так і залишилося загадкою, чи справді вершину увінчує гора горішків – арахісу, кеш’ю, фісташок і тому подібного – чи це звичайний рекламний картографічний трюк. Ми, щоправда, не дуже засумували з того, що не зійшли на вершину, бо йти ще довго, гір долати багато, кросівки вже й так мокрі й брудні (ми встигли влізти в болото),–коротше, в такому ж повільно-песимістичному темпі повземо далі.

Спокійний сільський пейзаж

Спокійний сільський пейзаж

Цікавою особливістю сьогоднішнього дня є загорожі: увесь наш шлях розбитий на дрібні кавалки, бо полонини поділені між господарствами, і щоб худоба не забрідала на чужу територію, тут усюди пороблено масивні смерекові плоти. Дорога довільно перетинає ці окремі ділянки, тому на кожну з них є своєрідний вхід і вихід. Конструкція цих воріт досить цікава: треба виймати й відсувати одну-дві верхні смерекові штахетини (інколи досить важкі), а перелізши через нижню (їх, як правило, три), повертати ті дві на місце. Справа не досить швидка й легка, тому постійно вправляючись у таких навантаженнях, Віктор вже згадував «незлим тихим словом» усі ці пасовиська разом з їхніми кмітливими господарями. В основному на полонинах паслися корови, які мляво реагували на нашу з’яву, хоча й поверталися. Насторожувало мене те, що в багатьох корів роги або загнуті, або зламані – вірна вказівка на те, що корова може битися. Тому ми старалися їх не зачіпати й обходити подалі. Та на одному з підйомів я раптом побачила, як одне з цих створінь стало впоперек дороги і налаштовано достатньо недружньо. Якась незрозуміла тривога, чи то передчуття опанували мене. Штовхаю Віктора:

– Чого воно стоїть? Ще й витріщилось на нас, і взагалі на корову не схоже, якось більше… на бичка!

Це дійсно був молодий бичок, він досить неприязно розглядав наше наближення, але пройти дорогою не зачепивши його не було ніякої можливості. Тому ми просто не робили різких рухів і повільно обійшли його з різних боків.

Підйом завершився, далі крізь лісок проглядався плавний спуск. Саме тут, на переломі гірки, були чергові ворота. Поки Начальник возькався із їхнім закриванням, я пройшла трохи вперед. Попереду, в невисоких кущиках, метрів так за сім від дороги, якою нам треба йти, шумно вовтузилась якась світла велика тварина. Я маю поганий зір, але підозрілим мені видався дзвін – калатала на шиях корів видають не такий звук, а цей більше схожий на грубе подзвякування ланцюга. Ще несвідомо стишую крок… Мене наздоганяє Віктор.

 – Ві, – кажу, – а це не бик?

 – Не знаю, – Начальник безтурботно, – але очі в нього закриті якоюсь штукою.

І тут ця тварюка нас помітила. Бик скинув голову (щоб побачити з-під пластини, хто там є) і видав утробне мукання, від якого в нас і піджилки затрусилися. Нас розділяло максимум метрів п’ятнадцять. Тварина гребонула копитом землю… Ми не стали чекати захопливого продовження кориди і рвонули навтьоки. Якщо пам’ятаєте, на моєму рюкзаку ще весело тріпотить і шелестить широке полотнище дощовика. Бик, мабуть, сприймає його як особисту образу і як орієнтир одночасно, бо біжить, скотина, видно на звук – пластина таки добряче йому заважає розігнатися (він не бачить цілі), та й ланцюг десь там між копитами метляється. Нам, у свою чергу, заважають набрати спринтерську швидкість рюкзаки. Бігти, на щастя, довелося недовго: але перед нами знову ворота! Високі й міцні нівроку, і ми тепер розуміємо, чому. Та часу ні на роздуми, ні на вичікування, поки Віктор витягне ці кляті смеречини, нема – я одним махом (куди й поділася втома!) перелітаю через загорожу.

 – О, – дивується Віктор, – ти вже там? – Бо він тільки узявся витягати першу штахетину. Власне, в нього теж непогано (швидко) це виходить. Нарешті, відчувши себе у безпеці, починаємо реготати, уявляючи, як кумедно виглядала наша втеча збоку. Теж мені, тореадори доморощені!

Буковель з просіками спусків і село Паляниця

Буковель з просіками спусків і село Паляниця

Далі шлях став значно веселішим. Мені ця небезпечна пригода дивним чином покращила настрій, і ми обидва стали йти швидше. Дорога то пірнала у лісок, то повзла між огородженими обійстями. Аж от на одному з пагорбів, особливо заселеному, нам відкрився новий вид. На сході все так само сірів кам’яною спиною Ґорґанський хребет, навколо розляглися менші гірки, де-не-де вкриті темними клаптями лісів та поцятковані дерев’яними будиночками. Але на півночі постали середньої висоти гори, майже суцільно покриті смерековими лісами. Майже, тому що навіть з такої великої відстані було видно величезні світлі смуги, які спускалися з їхніх вершин і губилися десь у низинах. Щоб зрозуміти, що це таке, достатньо сказати всього одне слово: Буковель. Так, на кількох горах, які належать цьому гірськолижному курорту, були вистрижені лижні спуски. Взимку вони повні відвідувачів, але зараз нікого не було видно.

Шкутильгати я почала ще зранку – видно, далися взнаки численні підвертання ніг при екстремальному проходженні Хеде, і час від часу моя права нога нагадувала про себе різким болем. Аж ось після половини дня ходи біль став хронічним і тупим, кожен крок супроводжувався відчуттям прикладання розпеченого шворня, який поступово вкручується в ногу, а потім, коли зв’язки розпрямлюються – його повільно витягають назад. Тому на спуску до села ми зупинилися і я туго перебинтувала ногу еластичним бинтом. Йти стало трохи стерпніше. Через такий мій печальний ходовий стан Віктор навіть пропонує стати на ночівлю десь біля Паляниці і не виконувати денний план по кілометражу або й взагалі завершити похід. Поки що відмовляюся – краще все ж таки потроху йти, не залишати на завтра великий шмат дороги, та й на Ґорґани хочеться.

Останній спуск через лісок – і ми опиняємося в Паляниці. Через поселення, що розкинулося на обох схилах широкої долини Прутика (притоки Прута), сірою стрічкою пролягла асфальтована дорога. Покриття хороше, без виямок і вибоїн. Аякже, адже це шлях на гірськолижний курорт №1 в Україні, як пишуть рекламні проспекти. І навіть у не сезон тут рух доволі жвавий, і їздять по дорозі далеко не селяни на возах, а багатії на джипах. Літають так, що аж вітер свистить, тому ми спершу кілька разів дивимося у різні боки, перш ніж перейти трасу.

читати далі

Advertisements

One thought on “Сто відостків пригод 7

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s