Сто відсотків пригод 6

(Продовження. Попереднє тут)

На щастя, наші страждання були нарешті винагороджені – ми знов знаходимо якусь подобу стежки, й невдовзі вона виводить нас до малесенького струмочка, а там і вибирається на рівну полянку з виразними ознаками колишнього туристичного перебування. Ми ладні цілувати благословенну суху й рівну місцинку. Вже майже сорок хвилин на десяту, ми втомлені, побиті-пошарпані, брудні й голодні. А треба ще ж табір розбити, вечерю приготувати. Вирішуємо розподілити обов’язки з метою оптимізації процесу: я ставлю палатку і збираю дрова, а Начальник іде шукати питну воду.

Я вже й місце для намету розчистила, і речі свої частково розібрала, наскладувала сухого паліччя (от з чим-чим, а з дровами тут проблеми не було) і стала енергійно відламувати гілки на впалій смереці, залізши на її необхопний стовбур, – а Віктора все немає. Місцина вкрай неоптимістична, мушу вам сказати, похмура така: довкруги лісоповал, а ми начебто на острівку серед застиглої, причаєної стихії. Жодної людини ми не бачили від самої Говерляни. Починаю кликати Віктора, він не відповідає, але невдовзі з’являється, чим непомалу мене втішає. Воду він знайшов, проте набирати її там незручно, через те довго. До того ж однієї пляшки (другу ж ми загубили) на миття та вечерю явно не вистачить, і доведеться сходити як мінімум ще раз. Віктор пробує розводити багаття, я напинаю намет. Ще сутінки, добре, що світловий день зараз такий довгий. Нарешті нагрівається вода для імпровізованого купання і ми героїчно змушуємо себе оглянути «бойові» відзнаки нашого поєдинку із Кривим Хеде (тепер це у нас як сварка: Хеде, справжнє Хеде!). Ноги Віктора справляють враження «кривавої драми» – на них живого нероздертого місця немає. Обробляю його рану на руці, накладаю міцну пов’язку, бо зчесане місце знаходиться на внутрішній поверхні плеча і постійно травмується. У мене пошкодження переважно «закритого» характеру: вивихнуті й розтягнені гомілки та прибиті м’язи на лівому стегні. Руки пошкрябані, але у порівнянні з ногами Начальника – то дітвоцькі забавки. Кажу:

– М-да, оце доторкнулися до природи…

– Точніше, вона до нас, – Віктор на те.

– Ага, причому неодноразово і в багатьох місцях.

Перетягую свої страдницькі гомілки еластичними бинтами, вкушкуюсь у сухий і теплий одяг – о, так ще й жити можна! Неймовірність тільки-но пройденого шляху починає потрохи доходити до нас.

 – Якщо подумати, то «в здравом уме и твердой памяти» я б нізащо сюди не полізла, – ділюся з Віктором наболілим за останні дві з хвостиком години. І він погоджується, бо, думається, навіть його безкрайого оптимізму ще на пару годин такого «Хеде» не вистачило б. Вечеряємо вже у повній прострації. Я намагаюся підсушити біля вогнища кросівки, інші мокрі відучора речі розвішані на деревах. З настанням темряви довкола запала надзвичайна тиша. Незвиклому вуху міського жителя вона тисне на відчуття своєю моторошною незбагненністю. Темінь стає все більш густою й непроникною, я сторожко пантрую навсібіч, до болю напружуючи всі аудіовізуальні рецептори. Доводиться переконувати себе, що нікого й нічого тут у радіусі кількох кілометрів бути не повинно (от хіба що якісь хижі тварини… але, мабуть, вони бояться людей?). Віктор помічає якийсь відсвіт між деревами і думає, що це вогнище. Пригледівшись уважніше, я розчаровую (чи радую?) його: це з-за обрію підіймається оранжеве коло місяця. Гнітюча тиша і страшенна втома швидко змушують нас залізти до намету й защебнутися там наглухо до ранку. Заснули ми миттєво, можна сказати, просто відключилися. Якщо й завтра будуть подібні пригоди, постає несмішне питання практичного виживання…

Острівець комфорту серед моря бурелому

Острівець комфорту серед моря бурелому

Ранок виявився таким же тихим, як і вечір. Вперше за похід ми ночували без сусідів, без дороги і взагалі далеко від натоптаних стежок. Хоча про те, що ми тут не перші, свідчило кілька дрібниць. По-перше, всього у кількох метрах від табору розташовувався прикордонний стовпчик дев’ятої серії, яка розпочалася не з вершини, як попередні, а з середини сідловини. По-друге, хоч і майже непомітна і дуже заросла, біля нього проходила стежка. Два вечірні і два ранкові мої виходи по воду зробили її схожою на доріжку, отже до нас тут давненько нікого не було. Про давність стоянки свідчило і те, що місце вогнища, на якому ми розвели своє, було вже досить старим. Десь такого ж віку знайшли іржаву прямокутну бляшанку черкаської шинки, яка примостилася між щупальцями коріння одного з сусідніх дерев. Ми охрестили композицію полуничкою – тобто «напів-ничка», бо з одного боку банку видно, а з іншого – ні (саме трансформоване значення цього слова я придумала ще на Вухатому Камені, там ми бачили щось подібне).

Стояла гарна літня погода і так не хотілося збиратися і кудись йти. До того ж, від учорашньої вечірки боліли м’язи і бойові рани. Щоб хоч трохи розважитися, вирішили вчинити купання. Сталося так, що ми ночували не біля річки, а джерельце виявилося малопотужним – ми ж на сідловині. Тому обмежилися миттям голови. Після сніданку підігріли казан води і задовольнили наші цивілізаційні слабкості. Хотіли ще випрати брудні шкарпетки, але води було мало, тому вирішили відкласти це благородне заняття до вечора. Віктор демонстративно понюхав свої «сирники» і заявив, що вони «зовсім сухі і майже не пахнуть» (а насправді мокрі й вонючі, як і слід було очікувати). Втім, інші мокрі ще з позавчорашньої негоди речі теж не хотіли висихати, тому ми розвісили їх на рюкзаках і вирушили в путь.

І от ми знову в дорозі. Майже одразу виявилося, що ми таки дійсно ночували в оазисі більш-менш нормального лісу серед суцільного бурелому. Не минуло й хвилини, як ми знову вперлися у завали. Та нема дурних. Це вчора ми були такими відчайдухами, що, не зважаючи ні на що, намагалися йти строго по маршруту і рахувати всі стовпчики. Все! Нагулялися. Після Хеде я поклявся собі обходити подібні місця, хай не десятою, але хоча б другою дорогою.

Ми помітили, що межа території завалів якимось дивним чином дуже близька до межі областей. Ще коли ми побачили перші відгомони цього страхіття, було помітно, що дерева лежали в основному зі східного боку від нашого шляху. А з західного боку ліс виглядав більш цілим. Виходячи з цього спостереження, ми почали обходити повалені дерева з лівого боку. І о диво! Виявилося, що привид стежки, на який ми надибали вчора майже під кінець і який, власне, привів нас до місця ночівлі, теж обходить завали ліворуч. Так ми далі і йшли – вишукували ознаки стежки, хоч які вони були незначні, і рухалися нею.

Почався підйом, а разом з ним зменшилася кількість завалів. Скоро стежка повернулася до уявної межі областей і ми знову почали рахувати стовпчики. А ще саме на цьому схилі ми натрапили на найбільші купи іржавого колючого дроту, місцями навіть з рештками дерев’яних стовпчиків, на яких він колись тримався. Взагалі я помітив, що на тих ділянках кордону, де туристичні маршрути більш популярні, колючого дроту немає взагалі. А там, де стежки майже не видно – його буває так багато, що часом неможливо пройти. Так було перед Менчулом, так було після Кознєсок.

Незабаром вилізли на невеликий пагорбок. На ньому знайшли стовпчик №10. Тут Олена змінила мені бинтування на руці, бо після ранкової перев’язки моя рука якось дивно похолола. Тепер же бинт зав’язали не так туго і мені стало краще. До того ж рана у більшій частині покрилася затвердінням, тому доторки до неї вже не були болісними.

Неподалік від стовпчика вийшли на розвилку. Першу чітку розвилку з часу спуску з Говерляни! Тут з низу ліворуч підіймалася широка дорога, яка далі йшла по лінії кордону, отже по нашому маршруту. Нарешті ми можемо забути про щохвилинні пошуки ознак стежки, перелази і обходи повалених велетів-смерек. Сторонній особі мабуть важко навіть уявити, яка то радість знову вийти на певну стежку після довгих кілометрів ходіння людьми забутими нетрями.

Тут ось хтось каже, що я невиправний оптиміст. Так от, щоб виправитися, повідомлю, що нова стежка хоч і була широка і натоптана, але до страшного брудна. У цьому винні вівці. Весь шлях, аж до самої вершини, був помережений слідами цих тваринок. І вони, йдучи отарою, настільки витоптали землю, що нещодавні зливи перетворили її на суцільне місиво. Тож, нікуди було діватися, а довелося знову згадувати практику обходів.

Довго ми йшли чи ні, але якось почали мені чутися голоси. Спершу я сприйняв це за марення. Давно ж бо не бачили інших людей, от мозок засумував і вирішив порозважатися. Але Олена сказала, що теж чує людей і в тому, що це правда, ми переконалися дуже скоро. Нам назустріч прямували двоє дядьків з невеликими наплічниками. Зупинилися, привіталися. Дуже, до речі, бурхливо:

– О! Люди! Туристи! І навіть українці! – Емоції фонтаном били в одного з них (певно, головного), поки ми роздивлялися одне одного й віталися.  – Ви звідки?

– Ми з Говерли. А ви?

– А ми йдемо туди. Хотіли йти через Кукул, але якось його проскочили і потрапили на полонину Закукул. От звідти й ідемо. А далеко ще до Говерли?

– Ми там були вчора в обідню пору, – відповів я, – а ночували тут, на сідловині. Дійти просто – тримайтеся стовпчиків. Найважче буде у цій сідловині. Ми вчора кілька годин пробиралися через лісоповал. Намагайтеся обійти його… – тут я призупинився, намагаючись підібрати одне з двох слів: праворуч або ліворуч (вічно в мене плутанина з цими поняттями), – … ліворуч.

– Тобто, для нас праворуч, – включився нарешті у розмову другий співрозмовник.

– Так, праворуч. Західніше кордону.

На цьому ми розпрощалися, і кожен пішов своєю дорогою. Ми поміж себе пожаліли дядьків, але так, щоб вони нас вже не чули.

Скоро розпочалися розвилки. На карті, звісно, дорога тільки одна – вгору. Тому ми й трималися цього напрямку. До того ж це цілком логічно: якщо потрібно потрапити на вершину, неважливо якою стежкою йти, головне, щоб вона підіймалася до гори і не спускалася. Хоча раз таки ми спокусилися на більш плавну доріжку, але коли вона взагалі перестала йти вгору, повернулися до нашої лінії зі стовпчиками.

І от, коли ми дійшли до нижнього краю полонини, десь унизу почулися вигуки.

– Може то ті чоловіки кричать? – запитав я у Олени. В уяві вимальовувалася картина, як один з них упав з колоди і настромився на сучок, а інший побіг кликати допомогу.

– Та навряд чи, – відповіла вона.

Були ще версії про якихось шашличників на виїзді, що, прийнявши для розігріву, вирішили перевірити свої вокальні здібності. До того ж з часом до вигуків приєдналася якась дзвінка мелодія. І лише коли звуки досягли найбільшої гучності, ми зрозуміли, що це вівчар жене отару дорогою, яка обходить гору і яку ми нещодавно перетнули. Час від часу він гукає вівцям, що відбилися від гурту. А дзвін утворюється від маленьких калатал, які тварини носять на шиї. От і все пояснення, і ніяких п’яних кривавих сцен.

Вид на один з двохтисячників з полонини Кукул

Вид на один з двохтисячників з полонини Кукул

Нарешті видряпалися на широкі простори полонини. Точніше, праворуч ще стояла стіна лісу, а ліворуч, скільки зір сягав, простягалися порослі травою схили. Стало видно наступну ділянку нашого шляху – по верхньому краю полонин. Щоб даремно не тягатися з рюкзаками, вирішили їх скинути тут, збігати на вершину порожняком, а потім повернутися і податися вздовж полонини з цього місця.

Сказано – зроблено. Ми швиденько проминули ще кілька стовпчиків і вилізли на вершину. За кількасот метрів до неї ліс знову обступив нас з усіх сторін, тому з самої вершини ми практично не побачили ніякого краєвиду. Навіть стовпчика з номером 11 не помітили – лише яма на його місці. Та все ж пофоткалися для виду і побігли назад.

За недовгий час нашої відсутності рюкзаки стали об’єктом цікавості з боку місцевих мешканців. На щастя, мова йде не про овець і, тим паче, не про корів. З десяток метеликів примостилися на лямках і мокрих від поту спинках рюкзаків і щось вишукували у тканині своїми довгими носиками. Перелітаючи час від часу з одного місця на інше, вони створювали ідилічну картину. Та цю ідилію порушила одна дрібниця – пропала карта.

Звичайно, є чимало туристів, які ходять без карт. Більше того, зневажають цю паперову примху цивілізації. Але я не належу до таких. Так склалося, що я не можу уявити себе без неї і ніколи не розлучаюся з нею. І як так сталося, що я десь згубив її, мені не зрозуміло. Останній спогад – на вершині Кукулу під час фотосесії я став і розвів руки, кинувши карту, і так у формі зірки лишився у пам’яті фотоапарату. Ох, певно даремно я зробив той жест з відкиданням карти! Швидше, швидше треба повернутися на гору, може вона ще там! Я кидаю кілька слів Олені і стрімголов біжу назад до вершини. Вилітаю на галявину – там все так, як було першого разу. Я оббігав все навколо, навіть під сусідні смереки позазирав – нічого! Невже хтось встиг побувати тут за останні десять хвилин і забрав дорогоцінність? Що ж тепер без неї робити? Власне, без карти жити можна. Немає проблем, щоб спуститися донизу і сісти на транспорт до Івано-Франківська. Але ж так хотілося пройти маршрут за планом. А зробити це без карти мені не уявлялося можливим.

З важким серцем повернувся я до Олени. Та не встигла вона ще побачити, що я прийшов з порожніми руками, як я помітив карту у траві за кілька метрів від рюкзаків. Яке щастя! Але дивно, що ні я, ні Олена не побачили її раніше. Таке враження, що вона зникла і тільки зараз з’явилася. Як би там не було, але радість від такої гарної розв’язки покращила настрій і ми весело потопали полониною. От тобі й «раз Кукул, два Кукул», як пожартувала перед підйомом Олена! Дійсно довелося двічі на ньому побувати…

Ланцюжок полонин, що розпочався Кукулом, розмістився на західних схилах довгого хребта, який вигнувся плавною дугою. Ця його форма давала змогу практично у кожній точці бачити всі полонини одразу. Окрім того, якщо уявити собі велетенське коло з нанизаними на ньому як намистинки на шнурочку полонинами, то в його центрі постане сама Говерла. Таким чином, весь час, що ми рухалися попід гребенем цього хребта, найвища гора Карпат разом зі своєю свитою, що виструнчилася ліворуч від неї (аж до Попа Івана), знаходилася від нас завжди по праву руку, майже не зміщуючись назад (хі-хі, Віктор постійно плутає ліво-право, так от, Говерла була від нас зліва, а всі інші зауваги, в принципі, правильні).

Літня резиденція малої і великої рогатої худоби. А ззаду – Говерла

Літня резиденція малої і великої рогатої худоби. А ззаду – Говерла

Прикордонні стовпчики розташувалися на гребені хребта, і ми спершу рухалися стежкою, що пролягала по ньому. Та дійшовши до межі першої ж полонини, змушені були покинути цю лінію і перейти до дороги, що піднялася з низини і далі вела, хоч і дещо нижче за гребінь, але все ж у верхній частині пасовиськ, тому вид з неї відкривався не менш вражаючий. Що ж змусило нас відірватися від такого захопливого заняття, як рахування стовпчиків? А все дуже просто: полонини відділялися між собою загорожами, які місцями мали вигляд просто навали дерев, через які ми дали собі слово більше не лазити.

Усі полонини виявилися однотипними. Це були похилі пасовиська, у нижній частині яких тулилися до лісу сірі дерев’яні кошари і стайні для худоби. Йдучи горішньою дорогою, ми бачили здаля корів, овець і коней, які паслися внизу, і чули дзвін калатал на їхніх шиях, що зливався у суцільний передзвін.

З людьми практично не стикалися. Лише біля першого перелазу здибалися з подорожнім, який виявився також мандрівником, але він долав одноденний маршрут. Та ще бачили кількох пастушків біля останньої полонини. А так спокійна картина, ніякої метушні. Ще й як на замовлення погода другий день сонячна, тепла. Хмарки такі білі, красиві. І пір’ясті, і купчасті, і які завгодно, але всі так високо, що жодна гора на обрії не ховає свою вершину у білу ковдру. Навіть вередлива Говерла. Просто бери і фотографуй, знімай панорами. Власне це я і робив. А чого не робив, так це оптимістичних висновків з приводу погоди і гарного битого шляху. Бо вчора все теж починалося подібним чином, а який сюрприз стався під кінець? Отже я йду, прогнозів не будую і не дратую Оленку фразами типу «яка сьогодні чудова погода» або «який же до біса легкий маршрут».

Остання полонина обігнула гору Підбердя, показавши на прощання майже 270-градусну панораму з широтою зору від Чорногірського хребта до сірих спин Ґорґанів, і пірнула до лісу. Хребет продовжувався і далі, але знизившись, загорнувся у смерекові шати і замінив панорамні краєвиди на лісові. Дорога стала більше наїждженою, але й більш розбитою. Щільні крони дерев не дали висохнути калюжам і нам час від часу доводилося обходити цілі мікроозера і мікроболота.

Обхід гори Підбердя

Обхід гори Підбердя

Немалу «приємність» цього дня становив наш фізичний стан: вчорашні бойові поранення й загальна м’язова крепатура не давали нам рухатися достатньо швидко, а кожен підйом рюкзака на плечі супроводжувався енергійними кректаннями й стогонами. В принципі, сьогодні ми не поспішали, і взагалі вирішили трохи відпочити й понасолоджуватися пейзажами.

читати далі

Advertisements

One thought on “Сто відсотків пригод 6

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s