Сто відсотків пригод 8

(Продовження. Попереднє тут)

Ми зовсім небагато пройшли центральною транспортною артерію селища, але встигли оцінити, що сусідство з курортом кардинально змінило вигляд Паляниці. Ще учора йшли звичайними українськими селами, а тут ніби потрапили в якусь іншу країну. Хатинки такі великі і вишукані. Навколо них розкинулися садочки з дизайнерськими фантазіями. Деякі вілли вже стояли готові, багато які ще доводилися до пуття.

Церква в Паляниці

Але, якщо говорити по справедливості, то дещо пощастило і звичайним корінним мешканцям. За таке сусідство село отримало новесеньку школу, досить непогану навіть за міськими мірками. Та й дерев’яна церква поруч вражала своєю красою і доглянутістю.

За церквою зробили привал, і я збігав до продуктового магазину, щоб докупити деякі продуктові дрібнички. Перекусивши морозивом, почали підйом. Перший серйозний підйом за день. Власне звідси, від цієї траси, стежка майже безупинно повзе вгору і зрештою має вивести на гору Синяк, найвищу на найпівденнішому Ґорґанському хребті.

Спершу трохи поплутавшись, дорога пішла майже по прямій вгору. Ми хотіли вийти з села, щоб зупинитися на обідній привал, а воно все ніяк не закінчувалося. У мене вже в очах почало біліти і лише впевнення у тому, що ось-ось за поворотом прийде кінець стражданням, змушувала мене не втрачати темпу. За поворотом долали поворот, а садиби все ішли і йшли. Це вироблювало філософське ставлення до страждань, і я вже просто йшов не мучачись (О, моя школа! Я якось прочитала цілу лекцію на тему ігнорування фізичного болю, але Віктор забув про це сказати. – Олена).

Але як і всьому у світі, селу теж прийшов край. Далі схил був порослий молодим лісом, що виріс на місці нещодавньої вирубки. Діставшись до першої смеречки, я скинув рюкзака і сказав, що далі кроку не зроблю, поки не підкріплюся. Так і сталося. Ми сіли, розклали речі й почали останній гірський обід. Останній, бо завтра вже в цей час будемо десь у цивілізації, чекаючи на потяг до Києва. Але з усіх обідів цей мав найширший краєвид. Все село було внизу як на долоні. А за ним – гори-гори. А над деякими чорні хмари з косими смугами дощів. Не встиг я подумати, що, на щастя, у нас гарна погода, як помітив, що з-за смерек правіше від нас суне ще чорніша хмара. Але до неї було далеко, тому наш обід ніщо не переривало.

Звичайна чорна хмара. Через п’ять хвилин пішла шалена злива

А дещо навіть розважало. Так, ми відкрили секрети Паляницької черепиці. Ще коли ми вперше побачили село, нас вразила кількість хат під червоною черепицею. Це було особливо незвично бачити, бо у всіх попередніх селах будинки покривали шифером або ще чимось простим. А тут – така розкіш. І лиш тепер, сидячи біля крайніх хат, ми зрозуміли весь секрет. Дерев’яний будинок неподалік був покритий сірим шифером. Будівництво ще не завершилося, що було видно хоча б по тому, що половина даху була пофарбована у червоний колір. Насправді не червона черепиця вкривала сільські хати, а звичайний фарбований шифер. Здаля – не відрізнити, а зблизька ж ніхто й не дивиться. От і вся таємниця.

Пообідавши, знову попирячили вгору. Дуже скоро дійшли до старого лісу. Одразу ж підйом став більш плавним і пішлося веселіше. Але тут налетіла інша халепа. Чорна хмарка таки вирішила вилити нам свою душу. Злива почалася непоспішливо, але дуже скоро набрала такої потужності, що до неї далеко якому завгодно душу. Дорога все ще йшла лісом, але підйом знову покрутішав. Кілька разів шлях щось губився, але за слідами отари вдавалося знову вийти на нього. Та ще не відомо було, як краще йти – розквашеною від шаленої зливи дорогою, чи через ліс біля неї. Хоча вітру і не було, але швидко намоклі дерева, кущі і трави геть промочили весь наш одяг і ефект отримався майже той самий, що був на Чорногорі. Тільки не такий холодний і без туману – все ж ми йшли значно нижче.

Так, під дощем і по багнюці вийшли на хребетик, паралельний Ґорґанському. Він був нижчим метрів на п’ятсот за свого сусіда. Але ми вже набрали метрів чотириста з часу початку підйому. Отже, лишилося не так вже багато. До того ж з’явилися підбадьорливі фактори. По-перше, закінчився дощ. По-друге, оскільки ми тепер йшли хребтом, то могли на деякий час забути про затяжні підйоми. І по-третє, лісове повітря після зливи стало особливо приємним, а крапельки вологи, розсіяні по павутинню дрібних гілочок, грали проти сонця усіма кольорами веселки.

Навіть я трохи повеселішала – така краса довкола! Бо після обіду ми ледь з Віктором не посварилися: моя хромоногість значно посилилася, і я все сильніше шкутильгала, а він, як на те, обирав найслизькіші частини дороги. Принаймні, так видавалося моєму сконцентрованому тільки на клаптику багнюки під правою ногою зору. Буквально кожні кілька хвилин я повторювала, як заведена: «Не поспішай!» або «Зачекай», Віктор трохи пригальмовував, після чого знову пришвидшувався. На хребті, власне, я почала відставати десь метрів на двадцять, практично вже тягнучи праву ногу. Після закінчення дощу, і перед тривалим підйомом, обіцяним Начальником, ми зробили невеликий привал. Мда, теорія ігнорування болю почне спрацьовувати, видно, тоді, коли кінцівка почне атрофуватися. Ги-ги, чорний гумор. А в дійсності-то не до сміху. Болить, одначе.

Через деякий час дорога знову повернула у сторону Синяка і підйом відновився. У певний момент ліворуч відкрився вид на Буковель та інші гори. А потім знову обидва боки закрили стіни смерек. Дорога значно втратила у якості – місцями позаростала травою, а нерідко траплялися і повалені дерева. Стало попахувати Хеде…

Та, на щастя, все обійшлося. Час від часу звіряючись зі слідами отари, яка проходила цією ж дорогою не так давно, ми успішно видряпалися на вершину останнього передгір’я Синяка. І якби не нова порція хмар, які почали перевалювати через хребет, ми би побачили і саму вершину. А так лише розсипи каміння, темну смугу лісу й невелику полонину на перешийку внизу. Туди ми і спустилися. Але не самі. Хмари скинули висоту також. Тепер вже верхівки нижніх смерек чухали їхні білі брошка. І щось знову задощило. Коротше, погода черговий раз зіпсувалася, і я вже був згодний ставити табір тут на полонині, біля табунця коней і дерев’яних стаєнь, але впевненість Олени у тому, що мусимо йти, зробила своє діло, і ми, перетнувши сідловину, знову заглибилися у ліс.

Тут ми також зробили відкриття, що земля кругла: через низькість хмар нам було видно лише спину полонини, енергійно вигнуту зеленою півкулею і ніби утикану під прямим кутом до її кривизни смереками, від чого здавалося, що це частина кулі, на якій дерева поза зором видимості зберігають своє вертикальне розташування – тобто ростуть догори ногами.

Далі пішлося легше, бо, незважаючи на підйом, що знову сильно покрутішав, доріжка збагатилася червоним маркуванням і взялася повзти серпантином, повертаючи то вліво то вправо, ніби імітуючи рух змії. Цікаво було спостерігати за зміною краєвиду. Спершу ми йшли звичайним смерековим лісом. Тут менше крапало і йти було надзвичайно весело – ніби великими сходами, що пружинять під ногами. Потім почали траплятися кам’яні розсипи. Згодом каміння ставало все більше, а дерева росли все рідше і були все нижчими. Зрештою, настав момент, коли ліс остаточно закінчився і стежка підіймалася по схилу, суцільно заваленому сірими кам’яними брилами, між якими оазами темніли острівки рослинності.

Виявляється, Земля – куля!

Хмари все ніяк не хотіли залишати нас – небесна вода вже й не заважає, ми майже не звертаємо уваги на довколишню мокрість, сідаємо перепочивати на сірих брилах. Яка вже різниця – все одно мокрісінькі. Потрібний стан фізичної апатії мною досягнуто – я ігнорую свої ноги. Йду попереду, відшукуючи ледь помітну на камінні стежку: вона позначена лише стертістю лишайника, що густо вкриває цю непримітну сіреньку породу. Саме ці лишайники розфарбовують Ґорґани у ніжно-зелений колір, надаючи їм певного відтінку благородної старовини. Тільки якщо придивитися поближче, лишайник відкриває дійсне багатство своєї палітри: від коричнюватого, жовтого, помаранчевого до світло-зеленого й зеленого з синюватою памороззю.

Пейзаж довкола стає цілковито містичним – ми піднімаємося все вище, і от перед нами й довкола нас – лише небеса, затягнуті сивиною хмар, і розсипи дивного зеленкувато-сірого каміння. Ми покорили гору Синяк.

Вершину взято! Навіть у хмарах з дощем

Вилізли, звичайно, на купу камінюк, що позначала вершину, сфотографувалися, і докинули туди по камінчику (я свій відтягнула аж на саму вершину купи). Затримуватися не стали, пішли далі. Варто зробити суттєве уточнення стосовно часу: на вершині ми опинились вже о шостій двадцять вечора. А попереду ще шлях хребтом і спуск у напрямку водоспаду Гук (або Женецький його ще називають). Там ми станемо на ночівлю.

Спочатку стежка вела себе пристойно, тобто її було видно. Навігацію знов узяв на себе Віктор. І от раптом клята доріжка просто випарувалася. Довкола красиві, але слизькі й гострі камінюки з маленькими острівцями жерепу де-не-де, відомий лише напрямок, та це не дуже втішає. Дощ іде, а ми скирдуєм – тобто ліземо знову навмання. Хисткі брили так і хочуть втекти з-під ніг, кросівки ідеально добре по ним ковзають. В черговий раз переконуємося в непридатності нашого одягу до місцевих умов.

Як ми там не повбивалися – для мене досі загадка. Навіть жодного разу не впали. І слава Богу, бо це був би, я думаю, останній номер на цей день. Напружуючи залишки сил, балансуємо, обережно ковзаємо по слизьким поверхням (трохи рятує саме лишайник – він шорсткий і підошва хоч крапельку чіпляється), перевіряємо ногами ледь не кожен камінь.

Ґорґани

Імлистість світу всотують зіниці

Легенька мряка як повітря дріж

Куляста полонина в щавелю заплатах

Й напружено пантрують стригунці-конята

Повільний хід наш до смеречок-стріх.

З гори Синяк (власне, мети підйому)

Тече хмарини біло-сиза повсть.

Іти нам довго, слизько і високо,

Долать скелясто-карколомний зріз

Камінних розсипів рожево-сіро-ніжних —

По них повзе патина-зелень мхів,

Як графське дзеркало, розколоте на друзки,

Лежать Ґорґани в благородстві снів.

Крізь буйність жерепу і дивне це каміння

Шукати водоспаду Гука дзвін

Йдемо, занурені в химери дощо-тіней

В апокаліптиці пейзажів жорстко-сірих,

Де дотиково відчуваєш тлін

Просякнутих водою обіцянок,

Що вечір щедро горам роздає.

Ґорґанський світ підманює і вабить

(непередбачуваність душі ворохобить),

Ліс зирить оком чорним: хто ви є?

Нас ніч накрила мокрим простирадлом,

В незатишність простуєм навмання:

Я єсть людина — цим усе вже сказано.

Мій шлях відміряно —

проте дощам назло

Маленький і загублений, неназваний, —

Виконую життєве завдання.

Безкраї простори мокрих слизьких кам’яних брил

читати далі