Сто відсотків пригод 9

(Продовження. Попереднє тут)

На нещастя, ми втрапили в якусь чашоподібну долину, з якої вибиралися неймовірними зусиллями. Пейзажі тут стали вже й не містичними, а просто апокаліптичними – суцільне каміння, нібито накидане звідкілясь згори, якесь аж неприродне в своїй надмірності. Наші страждання (ми вже згадали незлим словом і Чорногори, і Хеде, встановивши, що тепер в нас поєднання двох попередніх рівнів складності: і дощ, і непрохідність) нарешті були винагороджені – Віктор знайшов стежку!

Тут камінці дрібніші, йти комфортніше, але починається нова халепа – альпійська сосна перетворюється в суцільні мокрі непролазні хащі. Продершись через чергові кущі, раптом зупиняюся.

– Сонечко, а поглянь на мій рюкзак, чи на місці всі мої шкарпетки?

–  З цього боку бачу одну…

– Як одну?… – Починаю панікувати я. – Як одну?!… А в що мені ввечері перевдягати мої нещасні ноги?!..

– Хочеш, давай повернемося, – пропонує Віктор. Але заманлива перспектива знову лізти через мокрі пружні гілки мене зовсім не тішить.

Йдемо далі, я вголос оплакую свою дочасно померлу шкарпетку, яка ж була ну ще зовсім новенькою, а тепер висить там десь на холодних мокрих гілках, і нікому ж вона не потрібна-а-а!… (Як Начальник переносить моє виття, прямо не знаю, мабуть, нерви крицеві, або просто не чує. Другий варіант реальніший). До речі, підібравши один із дрібних Ґорґанських камінців, я була вражена: зовні сірувато-білий, всередині він виявився ніжно-рожевого кольору. У розрізі більші брили були вкрай апетитні – вони нагадували шматки якогось кремового тістечка. Я взяла собі на пам’ять шматочок грамів на двісті вагою. Віктор тільки плечима стенув: хочеш, тягни, дурепа, сама.

Жереп і каміння на Ґорґанському хребті. А позаду – гора Хом’як

Жереп і каміння на Ґорґанському хребті. А позаду – гора Хом’як

Раптом з-за чергових кущаків жерепу (трохи вищого за людський зріст) з’являються туристи. Це, судячи з усього, терті калачі – вони, як і Віктор, в шортах, озброєні міцними палицями й взуті (о, тут я вся заздрю!) у класні ботинки з високими халявами й тракторною підошвою. Вони пересуваються впевненіше за нас, правда, і йти тут вже значно легше (не рахуючи жерепу). Питають, звідки прямуємо, й чи не підкажемо дорогу на Зеленицю, там проклали якусь нову трасу. Розчаровуємо їх – бо прийшли на Синяк з боку Паляниці. Вони без рюкзаків, тому, зауваживши наш пошарпаний вигляд, цікавляться, де будемо ставати на ночівлю. Віктор пояснює, що плануємо спуститися на полонину, а звідти до Женецького водоспаду. Чи знаємо стежку? Не знаємо, але чи вперше?… Застерігають: вони самі ледь знайшли стежку на підйом, і то за допомогою GPS, поки не вперлися в неї, то не побачили, десь із півгодини кружляли. Зате бачили затишну хатинку по дорозі, у ній можна стати на ночівлю. Дякуємо чоловікам за інформацію, впевнені, що вона не знадобиться. Адже ми ще не знаємо, може, й на полонині станемо…

Вид з хребта поблизу кам’яної гори Синяк на звичайні гори

Вид з хребта поблизу кам’яної гори Синяк на звичайні гори

Нарешті починається довгоочікуваний спуск. Ми входимо до лісу, який одразу вражає нас посиленою вологістю – під ногами справжнє болото. Каміння значно поменшало. Зате стежка йде впевненіше й не губиться. Я кілька разів чудово падаю на п’яту точку опори – ех, йожкін кіт, тільки штани висохли, прикриті дощовиком! А тепер ще й в грязюці. Однак оптимістично рухаємося далі в напрямку полонини, до якої залишилося не так багато. У животах бурчить з голоду, втома накриває владною рукою. В одному місці проминаємо туристичну стоянку: смачно пахне тільки що звареною стравою, тепло світить вогнище, люди в сухому й чистому одязі п’ють каву (!) і здивовано дивляться на нас. Мабуть, у нас жахливий вигляд і затяті вирази облич. Мабуть, комусь нас жаль. Питаємо, за скільки часу будемо на полонині. Та хвилин за двадцять, – відповідають. Вже майже восьма година.

Полонина не принесла нам розради. Людей, що перечікували негоду, тут набралося багато, та, на жаль, ніхто не міг вказати нам, де знаходиться спуск у бік водоспаду. Складається враження, що їх самих сюди на гелікоптері закинули.

Знову йдемо за напрямком якоюсь подобою стежки. Хоча з таким самим успіхом це може бути водостік – настільки стрімко скидаємо висоту. Однак ось трапляється поворот на 90 градусів вправо, висуваємо гіпотезу, що тут починається серпантин. Проте стежка мляво сунеться праворуч, практично не спускаючись. Віктор починає нервувати. Час не ранній, під густими кронами дерев стає все похмуріше. Стежина вузька, ненатоптана, аж раптом крізь стовбури, метрів на десять нижче, бачимо різкий закрут доріжки вліво і, що важливіше, там вона починає спускатися! Неймовірно радіємо… і робимо фатальну помилку – зрізаємо шлях навпростець, покинувши нашу стежину. Як виявилося пізніше, саме вона мусила вивести нас до галявинки, на якій починався нормальний спуск до водоспаду, находжений і прямий. Але ми про це ще не знаємо, тому радісно сунемося по новознайденій стежці, тепер радикально вліво.

Ця дорога (а місцями вона досить-таки широка, по ній могла б навіть легковушка проїхати) теж не поспішає спускатися, і Віктору це зовсім не подобається. Та вибору особливого немає, переконую його, що краще йти вперед, ніж повертатися назад, до того ж невідомо, де буде краще. Ми йдемо швидко, мабуть, найшвидше за весь похід, бо підганяє темрява, голод і неусвідомлюваний страх. Ліс тут тихий, чорний, знову накрапає дощ. Абсолютна відсутність слідів цивілізації. Йдемо, здається, безкінечно. Скільки ми пройшли? Чотириста метрів? Два кілометри? Невідомо. Дорогу періодично перетинають якісь потічки – то вужчі, то ширші. Але ми шукаємо соліднішу річку, і впевнені, що її не пропустимо. Та чим далі, то наша впевненість все більше згасає, як і сили в цілому.

Якась річечка перетинає нам шлях, вона весело вуркотить дрібними порогами й водоспадиками, але яка це річечка, скільки не вдивляється Начальник на карту, сказати не може. Нас починає охоплювати розпач, близький до того, що ми відчули у Хеде. Однак тут він посилюється відчуттям того, що ми вперше серйозно заблукали. Та робити все одно щось треба, тому вирішуємо йти вздовж течії за простою логікою: нам треба в долину, а ця річечка кудись та й спуститься. Тим більше, що стежка теж із цим згодна.

Під ногами глевка земля, ноги прагнуть роз’їхатися на кожному кроці, й досить часто їм це вдається. Я із завидною регулярністю падаю, оскільки не можу контролювати кут поставлення своїх покалічених ніг. Задоволення, ясно що, мені ці падіння не приносять, і я доволі голосно сварюся. Добре, що Віктор не чує за шумом потічка. Він теж ковзає, але якось вдаліше, встигає втримати рівновагу й ще не нагадує шмаровоз, як я. І тут стається несподіванка: на особливо різкому спуску ми послизаємося одночасно і синхронно завалюємося на різні боки – Віктор на правий, я на лівий. Тут мене просто накрило. Лежу, встати від сміху не можу – зайшлася. І Віктор чомусь не піднімається, потім пояснює: обмірковував, чому це я раптом замовкла (виявляється, таки чув, що я сварюся собі під носа). Зрадлива й слизька стежка вивела нас на півострів і в місці злиття двох водних потоків кудись заникла. Лівий берег здався нам привабливішим, і тому ми перебралися через річку саме туди. Певний час поблукавши між деревами на крутосхилі, почали розуміти, що щось не так. Віктор крутився як хорт деякий час на одному місці, а потім прорік:

– Це звірина тропа!

Кінець щастю. Начальник іде у розвідку (без наплічника), бо мене майже зовсім покинули сили. Дивлюсь, як він форсує річку, видряпується на протилежний берег, і тут… Я застережно кричу, та він мене не чує через рокотання води. Велика брила, на яку він вискочив, підмита водою, і від несподіваного навантаження починає зсуватися в річку разом з Віктором. Та він цього не помічає, бо його ноги марно намагаються знайти точку опори, їдуть назад, брила нахиляється, от-от просяде… Він вчепляється руками в якісь кущі на березі, підтягується – слава богу, вистрибнув! Я полегшено зітхаю. Начальник зникає десь у заростях на протилежному березі.

Його немає кілька хвилин. З’являється просвітлений: на тому боці вздовж річки чітка стежка! Ми повертаємося до місця злиття потоків, бо з наплічниками перейти перепону можна тільки там, повторювати подвиги Віктора та ще й з вантажем надто ризиковано. Однак і тут не обійшлося без пригоди: Начальник перестрибнув добре, а моя «стрибучість» на цей момент дорівнювала десь нулю, тому на височенький протилежний берег я лівою ногою дістала, а права попливла по ньому кудись назад і застрягла у неправдоподібному положенні між стовбуром поваленого дерева і кам’янистим ґрунтом. Та найгірше, що мій рух назад при цьому не припинився: відчуваю, що межа міцності кістки зараз наступить, кричу в жасі до Віктора, а він не розуміє в чому річ! Нарешті хапає мене за руки й витягає з цієї кам’яно-дерев’яної пастки. Нога мене майже не слухається. Хоча добре те, що ворушити нею я можу. Проклинаючи все каміння і всі дощі на світі, намагаюся йти за Віктором.

Мряка і сутінки все густіше оповивають ліс. Стежка відходить трохи вбік від потічка, але нас супроводжує його шум. Періодично дорога сама перетворюється на річку і не зрозуміло, куди ми йдемо, і чи стежка це взагалі. Навіжена ідея поставити намет десь тут нам навіть в голову не приходить – ніде немає жодного рівного місця (про сухе місце взагалі вже мовчу). Раптом ця стежина-струмок завершується розвилкою, а простіше кажучи, впирається в дорогу. Проте за розвідкою Віктора, один напрямок прямо за найближчим поворотом знаходить свій кінець, а от другий нам досить-таки підходить, і здається, має продовження.

Наша мандрівка триває без перспективи хорошого завершення. Мої кросівки вже капітально розідрані, й невідомо, чи доживуть до кінця походу, Вікторові кеди не в кращому стані. Пропоную варіант: якщо відваляться підошви, поприв’язувати їх шнурками до ноги, так, принаймні, по камінню не настільки боляче ходити. Хоча, яка вже різниця? Самі засоби пересування «вбиті в хлам», і йдемо ми швидше за інерцією, бо треба кудись дійти.

Наш рятівник – дерев’яний будиночок

Наш рятівник – дерев’яний будиночок

І от, коли зневіра фактично опанувала нас, ми побачили його . Невеличкий дерев’яний будиночок постав примарою серед чорних стовбурів. Тільки тепер згадали ми слова дядьків про хатинку. Сторожко оглядаємо споруду і довколишню місцевість. Спочатку трохи боязко було зазирати досередини, але хатка виявилася порожня (кілька робочих курток і паліччя на підлозі) і на диво чиста, хоча й не мала скла у віконці та дверей, які можна було б закрити на ніч. Вивчивши довколишній рельєф, доходимо висновку, що рівніше (та й сухіше), ніж у хатці, нам не буде ніде. До речі, всі огляди ми робили вже з ліхтариками, бо остаточно стемніло. Отже, ставимо внутрішню частину намету всередині будиночка (щоб тепліше було спати), зовнішньою частиною закриваємо вхід, а на вікно я начепила й прив’язала до гвіздків (яких тут багато на всіх стінах) залишки дощовика. У хатці стало затишно й безпечно. Мабуть, більшого щастя ми не відчували ніколи.

Віктор натягнув мотузку через увесь будиночок, і ми розвішали на ній наш мокрий одяг (Начальник ще й бігав до найближчого потічка, яких тут зараз безліч, мив трохи мої штани і ще якийсь дріб’язок з одягу, я вже була не в силах ворушитися, тільки щось тихенько длубалася в речах). Коли ми перевдяглися в сухе, поставили на газову горілку варитися кашу, витягнули наморені ноги – тоді, зрештою, відчули, що цей безкінечний, сповнений пригод день, таки закінчився. Непокоїло, щоправда, найближче майбутнє: де ми знаходимося, скільки не розглядали карти, обговорюючи різні варіанти (могло статися й так, що ми заскочили в наступну долину, де річки стікають у протилежний від потрібного нам бік), так і не встановили, до водоспаду не дійшли, а завтра треба встигнути на потяг в Івано-Франківську. З іншого боку, чудово, що не стали на ночівлю перед Ґорґанами, бо якщо б заблукали завтра вранці, шансів на успішне відбуття до Києва залишилося б зовсім мало. А так ми принаймні подолали один з найважчих відтинків шляху. Остання думка зовсім заспокоює Віктора, і він з чистою совістю й змореним тілом миттєво поринає в сон. Я ж кручуся, мене непокоїть незвичність нашої ночівлі. Ще й дощ безперервно стукотить по дерев’яному даху, мірно гуркотить довколишніми потоками, а по хатці, щойно погасло світло ліхтарика, почало щось тихенько ходити-шарудіти. Мабуть, мишка. Стурбована долею нашого сніданку, забираю пакет із харчами всередину палатки. Та ця проноза не заспокоюється. За кілька хвилин вона знайшла нове місце розташування смачних наїдків і почала дряпати тент. Вичекавши, поки мишка втратить «бдительность», різко стукаю по палатці. Видавши переляканий звук, вона підскакує і втрапляє в мій металевий посуд. Злякавшись ще більше шуму, який сама ж і наробила, тікає і вже не повертається.

Вночі стається ще одна напасть: дощ посилився, промочив дах і стелю будиночка, внаслідок чого вода почала просочуватись на наш благенький тентик. Прокидаюся від того, що мені на обличчя капає вода. Буджу Віктора, він спочатку відмахується, але потім досить швидко орієнтується, вилазить з нашого прихистку, знімає з дверей зовнішній тент і просто накидає його зверху. Тепер відчуття дискомфорту немає, і ми засинаємо до ранку в сухості й теплі.

Ранок зустрічаємо оптимістично – до болю хочеться в цивілізацію. Нагулялися по дикій природі так, що більше не кортить. Навіть Начальник погоджується, що на цей рік вражень від подорожей більше, ніж задосить.

Речі, звичайно, не висохли нітрохи, тому приємний момент перевдягання відкладаємо до кінця зборів. Так само надворі дощить. Помічаємо дивну невідповідність між кількістю довколишньої води і шумом, який видає набагато більшу її присутність. Починаємо думати, що водоспад Гук ближче, ніж уявлялося вчора ввечері. Може, це він шумить?..

Хатка у хатці. Так ми і жили

Хатка у хатці. Так ми і жили

Оленка на прощання залишає запис з датою «12 липня 2009 року» на дерев’яній стіні біля входу і ми вирушаємо в дорогу. На годиннику за десять до дев’ятої – такий ранній старт у нас був лише на першій стоянці. Тоді нас гнала вперед жага пригод і бажання пошвидше поринути у дикий світ. Тепер же спонукало до швидких зборів не менш сильне прагнення покинути цей самий світ і повернутися до цивілізацї.

Коли вже все спаковано, збираюся з силами, скидаю та вкладаю сухий одяг і вдягаюся у вчорашнє, що за ніч аніскілечки не висохло. Холодне і вологе воно проганяє по моєму тілу цілі табуни мурашок. Та все ж мокрі речі, надягнуті за допомогою зусилля волі, покращують адаптацію до суцільної вологості довколишнього світу. Продовжуємо триматися обраного вчора напрямку – вздовж старої дороги, яка зараз більше нагадує річку, а згодом перетворюється на чудове болото, йти яким неможливо. Віктор забирає лівіше, підозрюючи, що стежка мусить десь бути.

Женецький водоспад

Женецький водоспад

Поблукавши хвилин із п’ятнадцять мокрими хащами (я лізу слідом, байдуже провалюючись у чергові водяні пастки й переступаючи повалені стовбури – чи ж вперше?), знаходить подобу доріжки, а згодом – о, диво! – ми натикаємося на місце туристичної стоянки, від якого йде чітка, хороша стежина. Вона поволі спускається і водночас посилюється гул, який ми чуємо з ночі постійно. За кілька хвилин, добряче розігнавшись, ми вискакуємо на кручу: внизу вирує досить потужна річка і стоїть стовпом текучого срібла – Женецький водоспад! Начальник одразу його впізнав – він такий же як і на фото, що разом з іншими перлинами Карпат розміщене на зворотній стороні топографічної карти. Нашій радості немає меж – вчора, виявляється, ми не дійшли до мети, що була всього-на-всього в тридцяти хвилинах ходу, при цьому не заблукали все ж таки і мали нестандартну й затишну ночівлю.

читати далі

Advertisements

2 thoughts on “Сто відсотків пригод 9

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s