Сто відсотків пригод 10

(Закінчення. Попереднє тут)

Вирішуємо, що будемо робити далі: чи завершуємо нашу мандрівку, йдучи від водоспаду прямою дорогою до траси, де ловимо транспорт до Івано-Франківська, чи мандруємо далі, через хребет Явірник до Яремчі, і їдемо до Франківська звідти. Пам’ятаючи гіркий досвід несподіваних блукань і враховуючи відсутність чітко означеної дороги до Яремчі, вирішуємо не ризикувати, тому обираємо перший варіант. Пригод вже досить, пора додому.

Спускаємося до водоспаду. Він дійсно дуже гарний: потужний завдяки дощам і прикрашений незвичайною кам’яною породою, червонясто-жовтуватою з дрібними блискітками. Довкола водоспаду облаштовані оглядові майданчики (з іншого, лівого боку річки, там, де ми звалилися, і стежка-то ледь помітна – з дороги ж її не видно взагалі), все акуратно обгороджено дерев’яними перилами, місцями зроблені імпровізовані сходи. Річку перетинають симпатичні місточки. Трохи нижче за течією починаємо зустрічати великі туристичні групи, з’являються автомобілі (що нас абсолютно не радує – повітря відчутно зіпсувалося). На лівому березі розташувався чималий табір: зараз тільки десята година, і люди мляво пересуваються по ньому в ранкових зборах. Їх здивувала наша бадьора поява «не з того боку» та ще й у такому бойовому вигляді: мокрі, у брудному й подертому одязі й взутті ми, видно, справляємо враження.

Нарешті перестало дощити, довкола піднімається легенький туманець. Йдемо вузькою долиною понад річкою Женець, порослі смереками гори ховають свої вершини у хмарах. Настрій у нас чудовий – не поспішаємо, багато фотографуємо. Черговий закрут дороги приносить сюрприз: нашим здивованим очам відкривається асфальтова дорога. Гладюсінька, новісінька, ніби інстальована в дикий пейзаж. Недовірливо підходимо до її початку, зупиняємося. Віктор мацає асфальт рукою, не полінувавшись нахилитися, я зачудовано топаю ногою по її шліфованій, штучно-ідеальній поверхні. Хто б побачив збоку!!.. Щиро регочемо зі своєї «дикунської» реакції на цивілізацію. Далі йти стає ще легше – повторюючи примхливі вигини ріки, дорога плавно спускається разом з нею.

Гладенький асфальт і бурхлива ріка – дві субстанції в одній долині

Гладенький асфальт і бурхлива ріка – дві субстанції в одній долині

 «Так там дача Ющенка, може, там переночуєте?..», – пригадуємо жартівливу репліку дядьків, що їх ми стріли на Ґорґанах. Отака розгадка з’яви у глушині чудової асфальтівки. А от на тому березі й комплекс якихось будиночків, до них веде широкий міст і гарна дорога. Спочатку звідтіля чимчикує якийсь дядько, трохи згодом з’являється чорний джип. Віктор встигає поговорити з дядьком:

– Не підкажете, куди веде ця дорога? (Маючи на увазі дорогу, що береться вгору лівим берегом).

– Як куди? – Щиро дивується дядько. – Додому! – І чимчикує у якійсь справі до джипа, що зупинився на мосту. Сміємося з геніальної дядькової відповіді: видно, дорога веде тільки до будиночків і не має продовження. Продовжуємо нашу мандрівку попереднім широким шляхом по правому берегу. Всюди стоять стенди інформаційного характеру, які сповіщають про правила перебування на території Карпатського національного природного парку (прочитавши, з’ясували, що порушили чимало заборон), понад дорогою облаштовані місця для відпочинку – столики, лавочки, накриття від дощу, сміттярки трапляються регулярно. Зрештою надибуємо й заборонену територію: будка зі шлагбаумом на в’їзді, охорона, вдалині проглядають якісь елітні споруди. Може, це і є «дача Ющенка»? Особливо не застановляємося над тонкощами матеріального забезпечення українського вищого політикуму, хоча розмах подібних будівництв вражає. Не така ми вже й бідна країна?..

Ось і довгоочікуване село (не зовсім подібне на звичайне, бо тут теж інтенсивно будуються чиїсь триповерхові халупки). Шлях нам загороджує шлагбаум. З пісними виразами поминувши його і хату контролера, дізнаємося, що вхід на територію заповідника платний (!). Але ж не вихід! Тому робимо вигляд, що все так, як треба, шпацируємо під підозрілим поглядом якогось дядечка далі.

Іграшковий потяг почимчикував кудись у своїх справах

Іграшковий потяг почимчикував кудись у своїх справах

Тут же знаходиться й переїзд через залізницю. Нам і щодо цього пощастило: тільки підійшли до колії, як пролунав попереджувальний посвист паротяга. Віктор говорить, що це удача – потяг ходить двічі на добу. Колія іграшково вигинається широким півколом, даючи нам можливість спостерігати, як веселий маленький потяг з чотирьох вагончиків стрімко вилітає з-за повороту, гукає у відповідь на моє махання рукою, і зміїсто ховається за наступною горою. Поминувши переїзд, лишаємо дорогу – тут можна зрізати через висячий пішохідний місточок понад Прутом. Прийнявши у себе дощові води усіх довколишніх річечок та потічків, Прут грізно котить жовті мутні хвилі, реве й рокоче, вергаючи каміння. Смуга річки – як фінішна стрічка. Ми її майже перетнули. Майже… А поки лишається ще кілька секунд до останньої пригоди, варто навести одну легенду, яка поєднує початок і кінець нашого туристичного маршруту: Чорногори і Прут. А, точніше кажучи, серце Чорногірського хребта Говерлу і одну з найбурхливіших карпатських річок.

Діялося те за незапам’ятних часів. Давним давно, коли ще не було ні гори, ані ріки, в одному з гірських селищ жив парубок на ймення Прут. Якось він забарився, працюючи, і вирішив переночувати в горах. Хлопцеві наснився сон – ніби біля нього сидить зеленоока дівчина в зеленому вбранні, гладить його волосся і щось наспівує. Коли Прут спробував доторкнутися до красуні – вона зникла, тільки лишила на гілці зелену стрічку. Прут забрав свій трофей і вирішив будь-що відшукати незнайомку.

Наступного вечора він знову залишився у горах і таки зустрів дівчину на ім’я Говерла. З того часу Прут майже не приходив додому – закоханий, ночами блукав з Говерлою горами. Але виникли труднощі: у Прута в долини жила старенька мати, а Говерлу до людей не відпускав батько – гірський цар. Він прокляв доньку, і вона в сльозах прибігла до смереки просити поради. Та навчила: щось зашепотіла на вухо, потім дівчина ступили на край прірви, зашумів вітер, розпочалася страшенна злива, а на ранок, коли все вщухло, на місці старої долини побачили високу гору, що сягала білою вершиною хмар. Пруту стало тривожно, побіг він шукати кохану, а коли дізнався, що вона перетворилася на гору, більше не повернувся до людей. Згодом межи гір побігла швидка річка, яку назвали Прутом, а гору, біля ніг якої в’ється Прут – Говерлою.

Прут невтомно котить свої грізні води

Прут невтомно котить свої грізні води

Як би там не було, але магічність появи річки відчувається і без знання легенд. Її бурхливі води зачаровують погляд, так заворожують, що вже нічого навколо не помічаєш. Дивлячись на річку, а не під ноги, стаю на підвісний місточок – і гепаюсь на спину, не встигнувши й оком змигнути, ще й пливу пару метрів його слизькою поверхнею. Зупиняє мій незапланований слалом залізна сітка, міцно натягнута попід перилами. Якась розумниця передбачила можливі жертви – адже, якби не було цієї сітки, я вже б купалася в Пруті. І щось мені підказує, що шансів на випливання я б не мала. Віктор в шоці:

– Ну ти даєш! Я вже думав: що ще може трапитись? З одного боку траса, з іншого – залізниця, ніяких несподіванок, бо навкруги люди й цивілізація! А ти й тут ледь не вбилася! Чи ледь не втопилася?..

В принципі, суттєвої різниці немає. Я сама не можу оговтатись, і тому вже долаю місток, цупко тримаючись за залізний дріт перил. На щастя, це була наша остання пригода в цьому поході. На трасі ми майже одразу спіймали автобусик, що йшов до Франика, мокрі й вонючі влізли поміж пристойні люди, попередньо поклавши наплічники до багажного відділення, і без усіляких приключок доїхали до залізничного вокзалу. Часу до потягу залишалось ще багато, тому ми встигли нагулятися давнім містом, оглянути його центр, пообідати і перевдягнутися у сухий чистий одяг.

Спостерігаючи з вікна потяга, як відпливає назад Івано-Франківський вокзал, ми вже відчували і легку ностальгію за величними хребтами й похмурими лісами, і світло-печальну радість, що вибралися з них таки живі й здорові, і тверду переконаність, що повернемося в небезпечні, але такі заманливі гори ще не раз.

  Київ,

13 липня – 17 серпня 2009 року.

А ось дослідники, папери яких допомогли доповнити нашу динамічну розповідь статистичними даними:

  1. Ивченко А.С. Вся Украина. – К.: ГНПП «Картографія», 2005. – 656 с.
  2. Нізовський А.Ю. 100 великих чудес України – К.: Арій, 2008. – 416 с. – (100 великих).
  3. Попельницька О.О. 100 великих міфів і легенд України / Попельницька О.О., Оксенич М.В. – К.: Арій, 2009. – 400 с. – (100 великих).
  4. Хорошевский А.Ю. 100 знаменитых символов Украины. – Х.: Фолио, 2008. – 511 с. – (100 знаменитых).

Якщо наша історія не залишила Вас байдужими і Ви хочете поділитися враженнями від прочитаного, надсилайте свої відгуки і побажання на електронну скриньку polyanko_victor@ukr.net .

 

title100

Друкований варіант книги:

Ставнича О.М., Полянко В.В. Сто відсотків пригод, або Чорногори-Ґорґани 2009. – Харків, 2010. – 92 с.

А тут ще більше світлин з походу в фотоальбомах онлайн.

Advertisements

2 thoughts on “Сто відсотків пригод 10

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s