Через 60 годин і 3 хвилини після нього

… Земля втекла з-під ніг! Тільки-но ноги крокували по вічній, здавалося, тверді, і тут раптом – порожнеча! І не просто порожнеча, а глибоке провалля зі стрімкими прямовисними стінами. Метрів двісті чистої вертикалі і потім ще майже триста крутого схилу, всипаного кам’яними брилами, що здаля біліють своїми спинами у морі зелені дерев. А далі, скільки сягає погляд – все море, море.

Ми втрьох стояли на краю прірви, як причаровані. І важко було сказати, що більше заворожувало: чи взяття вершини, чи цей вертикальний зріз гори, який так контрастував з тим схилом, яким ми підіймалися сюди.

07-rock

На краю прірви

Сонце тільки вставало і тіні лягали довгі, аж до краю прірви. На сході все потопало у світанковій імлі. Та навіть з її побляклими кольорами можна було розгледіти наш вчорашній шлях. Ондечки розлігся Судак – виблискують на сонці дахи будиночків та шматки відполірованого асфальту на вулицях. А за ним п’є воду в морі мис Алчак. Трохи ближче постала замкова гора. Звідси вона здається всього лиш пагорбом, замком у мініатюрі. А зблизька ж справляла враження такої велетенської гори!

На півночі – якісь хребти, порослі однорідною зеленню лісів, аж нецікаво дивитися. Але погляньте на захід! Саме зараз туди найкращий вид, бо ранкове сонце напуває його особливим, світанковим сяйвом. Неймовірно барвистими здаються і Хоба-Кая, і сором’язливо захований за нею мис Капчик, і навіть грізний гребінь Караул-Оби. А якщо підійти ближче до краю скелі (тільки обережно: тут вітер сильний!), то просто під ногами побачите весь Новий Світ. Правда, неймовірне видовище?

08-novy-svit

Вид на Новий Світ

Отримавши порцію ранкового позитиву, починаємо спуск. Перша частина нагадує мертву зону – лише каміння і кам’яний щит під ним. Тому поодинокі кремезні сосни на цьому безжиттєвому схилі виглядають надзвичайно ефектно! Де мій фотоапарат? Для підсилення враження, фотографую дерево разом з Оленкою.

09-tree

Сосна під вершиною

Зворотній шлях дається легко і ми прибуваємо в табір ще до сьомої ранку. На галявині тихо і спокійно. І важко повірити, що всього якихось п’ятнадцять хвилин тому нас безжалісно шарпав пронизливий вітер! Але це було, напевно, єдиним негативом і, безсумнівно, смішно малою платою за те все, що ми побачили на вершині.

Поки всі прокидаються, вилазять з наметів, налаштовуються на новий день і нові пригоди, я з фотоапаратом досліджую околиці у пошуках подальшого шляху. З нашої сідловини проходить чимало стежок. Наймасивніша черкає її з боку Сокола, але вона веде з його вершини до Нового Світу. Ми ж знову збиралися зариватися у гори, тому я пішов у протилежному напрямку. Трохи вище від нас знайшов ще низку затишних галявинок зі слідами вогнищ – очевидно, це місце користується популярністю у туристів. Та й не дивно, адже навколо лише самі схили і скелі, а ця сідловина доволі широка і ніби створена для табору.

10-sokil

Вид на гору Сокіл з сідловини. В глибині галявини – наші намети

Коли схил починає набирати крутизну, помічаю, як стежки зміщуються ліворуч і намагаються обійти гору. Це вже діло! Проходжу ще трохи і переконуюся, що дрібні доріжки з’єднуються в одну добре натоптану, яка, плавно підіймаючись, прямує в долину обабіч гори. От і чудово! З легким серцем повертаюся до табору.

А там вже вирує життя! Розстелено стіл, дівчата чаклують над наїдками, хлопці пораються з дровами, а Андрій зайняв своє незмінне місце біля вогнища. Краса! Набираю порожніх пляшок і прямую до джерела. Беру за компанію Яну: удвох веселіше.

Від сідловини до річечки, що протікає у долині на захід від табору, веде ціле мереживо стежок. Вони кожні кілька метрів розгалужуються, знову з’єднуються, щоб через мить черговий раз розмножитися. Проте збитися з напрямку тут неможливо, тому за кілька хвилин ми вже біля мостика.

11-bridge

Місточок в горах

Цю кам’яну споруду я пам’ятаю здавна. Ще як ходив у похід у 1996 році у складі туристичного гуртка «Горизонт». Тоді ми стояли табором під Новим Світом і, підіймаючись на Сокіл, проходили по ньому. Кажуть, що міст цей дуже давній. І – єдиний у цій долині. Скоріш за все, його спорудили тоді, коли розбудовували сам Новий Світ. Через цю долину не проходили ніякі важливі дороги, але було кілька прогулянкових кільцевих трас. Тож місток міг бути частиною однієї з них.

Набравши води з річечки, повертаємося до табору.

Останній ранок тягнувся довго, як гума. Воно й зрозуміло: сьогодні залишилося пройти зовсім мало (тільки перейти через о-он ту гору), а часу ще так багато. Та й вчорашні вечірні пригоди всіх втомили. І довгі збори в останній ранок – це в нас традиційно. Коротше кажучи, причин назбиралася ціла купа, тому краще з цим не морочитися.

Близько одинадцятої ранку вирушили. Та стежка, яку я знайшов, потім з’єдналася ще з однією, схожою на колишню прогулянкову дорогу і скоро довела нас до серця долини – джерела святої Анастасії. Тут було велелюдно: схоже, прогулювалися матрацники з Нового Світу. Одначе найгірше те, що доріжка тут загиналася і, переходячи на той бік долини, починала спускатися до поселення. Нагору ніщо не вело. Якщо не брати до уваги ледь помітних стежок, які за бажання можна й не вважати за стежки. Але ми вирішили вважати.

Перші сотні метрів здавалися повторенням вчорашніх жахів. Для друзів, які вже були налаштовані на легкий фініш, це виявилося прикрою несподіванкою, тому ми часто зупинялися. Однак, зрештою, стежка (тепер вже чітко було видно, що це – стежка) вирівнялася і підйом поменшав. Місцевість виявилася по своєму мальовничою. Якби не доріжка, то тут би ні за що не пройти. А так, вона, знай собі, петляла поміж щільних кущів. І виходило щось на зразок лабіринту.

Звідки тут ця стежина? На карті її немає. Проте я подумав, що мала би бути. І це виявилося правдою! Та хто і коли її протоптав? Можливо саме нею підіймалися до гори Перчем бійці 226-го гірськострілецького полку під час десанту 6 січня 1942 року. Вони висадилися при п’ятибальному штормі і майже без втрат захопили румунську комендатуру в Новому Світі. А потім зайняли позиції на горі, щоб там до приходу основних сил тримати під спостереженням трасу Алушта-Судак, яка звідти добре проглядається на багато кілометрів. Проте підмога так і не прийшла, і що сталося з вояками – невідомо. Чи це часом не він? Можливо розгадка там, на горі?

12-sudak

Вид на Судак і прибережні гори: Меганом, Алчак та Фортечну

Поступово підіймаючись, помічаємо, як нижчають навколишні гори. От і Сокіл вже не літає в небесах. Ще трохи, і його вершина опуститься нижче лінії горизонту. А з-за сусідніх хребтів з’являються нові далекі гори. І не лише вони. Після чергового повороту нас наздогнав якийсь чоловік з фотоапаратом. Самотній мандрівник. Його товариші лишилися десь унизу, а він вирішив самотужки зійти на гору. Ми деякий час граємося у переганяли, але, зрештою, він відірвався: йому ж не потрібні привали, бо він подорожує майже зовсім без вантажу.

Скоро чагарники скінчилися, як і підйом. Вершина виявилося багатоликою. Такий собі мініхребет з кількома вершинами, об’єднаними нехитрою імітацією яйли. Підіймаємося на найвищу точку і там зупиняємося на довший привал. І не лише тому, що це остання вершина на нашому шляху, але й для того, щоб знайти останню, шосту святиню. Може, саме там намагалися знайти притулок ті бійці? І, можливо, саме тоді вона перетворилася на руїни. Тож, поки інші відпочивають, найбільш стійкі з нас починають прочісувати околиці з єдиною метою: розшукати руїни візантійського храму…

далі буде

Advertisements

One thought on “Через 60 годин і 3 хвилини після нього

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s