За 50 годин і 3 хвилини до нього

… Справжнісінька бойова сокира! Просто посеред лісу! Немов і не було тих століть, що минули з часів, коли Кримський півострів слугував ареною військових сутичок. Здалося, ще мить – і засвистять гострі стріли, а з гущавини з бойовим криком кинуться на нас грізні захисники місцевих фортець!

І, яке ж було моє розчарування (чи полегшення), коли, придивившись, я зрозумів, що сокира ця найзвичайнісінька, а плями на ній – то лише багнюка. Може, то він вирішив нас так налякати? Чи попередити? Але не вийшло. Інтерес у друзів до знахідки якось одразу підупав і випадкова зупинка перетворилася на звичайнісінький привал з перевдяганнями (бо під гору йти жарко). Тільки Олесик трохи погрався зі «зброєю», та ще Ігор повправлявся у позуванні в бойових позах для фотохроніки.

Отже, йдемо далі. Дорога не складна, проте група розтягнулася, бо то одні, то інші зупиняться, щоб скинути куртку чи светрик. Це тому, що, хоч і поступовий, але затяжний підйом, змушує кров бігати швидше і від того у весняному лісі стає по-літньому спекотно.

Коли Старий Крим десь праворуч вже скінчився, дорога знову загорнулася в ліс. І до цього навколо були дерева, однак з боку міста майже впритул до неї підходили поля. Тепер же все навколо стало однаково зеленим. Схоже, дерева випустили листя одночасно, причому не більше тижня тому, бо молоді листочки ще неймовірно зелені.

Ми рухалися у напрямку дороги, яка від міста вела до монастиря. І, коли пройти вже лишався якийсь дріб’язок, наш шлях перетнув ярок. Стежка його перебігла успішно, але на тому боці на нас чекала розвилка. Десь лунала музика, місцями навіть було видно машини. Схоже, тут місцеві відпочивають «на природі». І те, що тутечки наїжджено, означає, що траса вже десь поруч, а ярок, який ми перейшли, став неподоланним бар’єром для чотириколісних друзів, тому стежка до нього була цілковито пішохідною.

Здогад виявився правильним, і за кілька хвилин ми впираємося у дорогу. На моїй старій карті вона позначена скромним штрих-пунктиром, що позначає звичайну лісову ґрунтівку. А тут ми побачили широку нову шосейку, тільки з гравієм замість асфальту. Збитися на ній просто нереально: праворуч вона спускається до міста, отже ліворуч підіймається до монастиря.

У монастир і Сурб-Хач

Поступово заходимо в долину. Її схили суцільно порослі лісом, але навіть під покривом крон дерев вгадуються круті підйоми – ми вже ввійшли до гірського Криму. Щоправда, поки що навколо повно людей, та й машини проїжджають вряди-годи. Але за кілька кілометрів почнуться місця, які на карті позначені назвою «лісова глушина». От там вже доторкнемося до дикої природи!

Макет монастиря

Після чергового повороту в кінці дороги показалися якісь споруди і вервечка автомобілів, кинутих своїми паломницькими власниками. І ми теж ідемо в Сурб-Хач. Смішно, але коли за кілька місяців до походу я вперше почув це словосполучення, то спершу сприймав його як «субхарч», тобто, такий собі напівфабрикат, виплід харчової промисловості. Насправді ж назва ця зовсім не абракадабра, а означає Святий Хрест. Власне, і сама гора, на схилі якої примостився монастир, так називається. Це, якщо вірити стенду на подвір’ї обителі. А на карті – це просто гора Гриця. Якого – не знаю. Можливо того, що ходив на вечорниці?

Входимо на територію монастиря. Перед самими спорудами збоку дороги виструнчилося у ряд з десяток хачкарів – кам’яних стел з різьбленими зображеннями хреста. Всі візерунки різні, хоча й витримані в одному стилі. Так ми, ще не ввійшовши всередину, познайомилися з вірменською культурою. Авжеж, і сам Сурб-Хач належить до Вірменської апостольної церкви. Причому, так є зараз, так було і з самого початку. А він, себто початок, загубився десь далеко у глибині століть…

Хачкари

Точно встановити неможливо, але вважають, що обитель було засновано у першій половині XIV століття. Найдавніша споруда з тих, що збереглися до нашого часу, була зведена у 1358 році, про що сповіщає будівельний напис. Чотири століття поспіль монастир ріс і розвивався, у ньому зводилися нові будівлі, а з другої половини XIV тут навіть містилася єпископська кафедра Вірменської апостольної церкви. І так тривало до 1778 року, коли у бурхливі роки російсько-турецького протистояння проводилися масові переселення християн з Кримського півострова. Через деякий час після завоювання Криму, коли нові території надійно закріпилися за імперією, віруючим було дозволено повернутися на свої місця. Тож з 1790 року Сурб Хач відроджує свою діяльність. Другий період запустіння тривав з 1925 по 2002 рік.

Це, і навіть більше, нам розповів наш гід, а дещо я вичитав зі стенду. Гід, між іншим, виявився досить колоритним. Назвався монахом, однак більше нагадував заїжджого байкера: у такій потертій шкіряній куртці і з довгим світлим волоссям, зібраним ззаду у хвостик. Але, ким би він не був, а розказував цікаво. Поводив нас по залах та інших приміщеннях, пояснював, що до чого і чому, та й взагалі видав таку масу інформації, що все одразу годі й сприйняти.

Після екскурсії вирішили ще трохи походити подивитися самостійно. Де блукали інші – я не знаю, а мене понесло навколо твердині. Процес відбудови пам’ятки триває, тож місцями територія нагадує будівельний майданчик. Тому не дивно, що я десь вліз у гору піску, потім мало не покотився з купи каміння, після чого з розгону збіг у чагарники, і лиш тоді повернувся до людських доріжок, вилетівши стрімко з кущів, як Пилип з конопель. Але нафоткався на славу!

Всередині монастиря

Коли всі зібралися, вирушили знову в дорогу. Цього разу напрям нам визначив вказівник: «Сурб Степанос». На карті він не позначений, тому місце розташування його і ще кількох точок на маршруті в GPS-координатах мені переслав Андрій ще до походу. GPS-передатчика у мене ще не було, але я мав генштабівські карти з градусною сіткою, тож знайти точки – не проблема. Тепер же я відзначив, що вказівник при дорозі не суперечить попереднім розрахункам, дарма що пропонована дорога на карті теж не вирішила за потрібне намалюватися.

Загальний вигляд Сурб-Хача

Перед входом до лісу шлях робить дугу і ми востаннє кидаємо (фото-) погляд на вірменську святиню, після чого заглиблюємося у зелені хащі. Дорога одразу починає брати круто вгору. Відносно круто, звичайно. Пішохідні стежки бувають і стрімкіші, але тут грейдером було пророблено такий коридор, що і машина може проїхати. От для неї це вже закруто.

Це вже вдруге за похід у нас такий підйом. До речі, перший теж був після відвідин святині. Але там було просто – вилізли на пагорб і далі знову спадисто. А тут відчувалося, що підйом починається всерйоз і надовго. Хоча останнє не можна було ні довести, ні спростувати, бо дорога ж на карті не показана, отже, може як вилізти на вершину Гриця, так і обмежитися якимось сідловиною за нею. Щоб зрозуміти, який варіант більш правдивий, вирішив ще раз подивитися карту. І раптом з жахом помітив, що мій туристичний амулет, така необхідна в невідомих диких краях річ – пропала!..

продовження