…Звір востаннє хижо зиркнув на нас і зник між дерев. У його погляді не було й тіні страху. Скоріше, навпаки. Однак щось змусило його облишити нас. От він був, і вже немає. Ніби й не було нікого. Лише ми одні на дні ущелини. І неприродна тиша, оповита ранніми сутінками. Певно, це перше з породжень темряви. Варто було лиш сонцю заховатися за обрій, як на нашому шляху постало невідоме.
Поки тривала німа зустріч з хижаком, підійшли задні. Тепер ми знову разом. Знову разом, але невідомо де. Як у «Мадагаскарі». Ще півгодини тому шлях здавався ясним і зрозумілим. З гори було видно потрібну сідловину, до якої по гарній дорозі від сили хвилин десять ходу. Але замість дороги постала ціла мережа дрібних стежок, що звиваються між заростей, зникають і з’являються нізвідки.
Все ж, вирішуємо далі йти дном долини. Схили обабіч не те, щоб круті, але густо зарості низькими деревами, крізь які не продертися, особливо з рюкзаками за плечима. Крім того, напрямок ущелини поки що повністю нас влаштовував. І ми пішли.
Карту ніс в руках швидше автоматично, бо все, що можна було, я з неї вже взяв. Власне, не багато чого. Тільки те, що доріг тут немає ніяких, кут підйому балки незначний і через півкілометра буде сідловина. А ще під час танення снігів дном стікають потоки води. Зараз від них лишилися лише поодинокі калюжки та місцями волога глина. Часом доводиться перелазити через повалені дерева або, навпаки, пролазити під ними. Натяки на стежку досить віддалені, проте, схоже, небезпідставні.
І справді: через хвилин десять долина починає розширюватися і від її дна відокремлюється більш-менш чітка стежка. У напрямку сідловини! Я не вірю в щастя, одначе за кілька хвилин пейзаж змінюється просто неймовірно: стежка вузьким покрученим коридором між кущів вилазить на рівнесеньку мегагалявину! Як несподівано закінчилися випробування!
Стомлені, але щасливі, скидаємо рюкзаки. Я запевняю всіх, що ми, нарешті, прийшли, що більше нікуди вже йти не потрібно. Можна ставати табором, вечеряти і відпочивати. Все просто чудово. Залишилося з’ясувати лишень одну дрібницю: де взяти воду?
Так як це сідловина, життєдайну вологу можна йти шукати у двох напрямках. Один зразу викреслюємо, бо в долині, якою ми прийшли, води не було. Тому я хапаю дві дволітрові пляшки і збігаю в протилежний бік. Майже одразу вилітаю на добре витоптану стежку. Овва! Ми продиралися через такі хащі, щоб стати табором на узбіччі якоїсь активної траси? Але я заспокоююся, бо зрозуміло ж, що це шлях в один кінець – на гору Сокіл, тому навряд чи вночі тут жвавий рух.
Стежка знову розмножується. Черговий раз постає проблема вибору. Та цього разу все просто: мені потрібно до води, отже вибираю ті доріжки, що спускаються якомога швидше. І, не помиляюся: за кілька хвилин я вже на дні ущелини. Точніше, не на дні, а над ним. Так дивно виявити через кілька годин боротьби з дикою стихією посеред цих кримських джунглів цілком пристойний кам’яний місток. Переправа досить широка (авто проїхало б), але з жодного боку до неї не веде дорога. Дивно взагалі, для чого він тут.

Під мостом
Під мостиком знаходжу очерет і потічок прохолодної води. Набираю пляшки і поспішаю з радісною новиною до друзів. Та знов халепа! Коли спускався, вибирати стежки було неважко, але чим керуватися тепер? Сутінки вже досить згустилися і проскочити своїх – справа досить проста. Отак видеруся десь нагору, а потім ще спущуся кудись не туди, і все! А в мене ж навіть ліхтаря немає.
Не знаю, як я виплутався з тієї сітки доріжок, але до табору потрапив майже не блукаючи. Схоже, автопілот постарався. Бо ніяких же орієнтирів у цих доріжках-близнючках знайти неможливо. Та як би там не було, воду ми маємо, отже, табору тут бути!
Вдруге я вже беру собі підмогу і ми ходимо по воду з ліхтариком. Тим часом друзі починають ставити останній у цьому поході табір. Схема вже цілком злагоджена, відточена до дрібниць, тому довго чекати на вечерю не доводиться.
За вечерею ділимося враження про останні пригоди. І про плани на завтра. Я підбиваю компанію на підкорення Сокола – до нього рукою подати. Та всі тільки відмахуються: останні сили залишилися там, у долині. Лише Оленка, Олесик та Олексій (це ж треба, як підібралися імена!) виявляють інтерес і ми домовляємося на підйом о шостій ранку. Години на все про все нам вистачить з головою.

Вид на гору Сокіл з півночі
Почаювавши, йду до намету. Озираюся на галявину: наш табір посеред неї, як іграшковий. І всього три намети. А було чотири. До зустрічі з ним . Але тут, на сідловині, так затишно і спокійно, що здається зовсім неймовірним його грізний образ і войовничий дух. Побачити його і померти. Хто так сказав?
Зранку через силу змушую себе встати і вийти з намету. Зуби цокотять від холоду. А ще від цього холоду так жваво стрибається, що зупинятися не хочеться. Але підйом зігріє, тому я особливо не журюся з ранкової прохолоди. Буджу Оленку, гукаю в намет Олексію. Він не одразу відгукується, але я не здаюся і у винагороду бачу його заспане обличчя. А от з Олесиком фокусу не вийшло. І тільки його напівсонне «нє-е» у відповідь на наше: «Олесику, ти йдеш з нами?» — ліниво виповзло з палатки.
Підйом розпочався легко. Настільки легко, що ми навіть його не помічали за розмовами на такі віддалені від гір теми, як комп’ютерні ігри. Одначе це до першої стіни. Схил підіймався, підіймався, а потім просто перед нами постала двометрова кам’яна перешкода. Тут вже довелося підключати фантазію і думки направилися у правильне русло.

Вид на Судак і гори за ним. Найвища – Сокіл
Після того, як вилізли на виступ, пішлося дещо легше. Заростей стало менше, а відтак відкрилися навколишні краєвиди. Щоправда, дивитися зараз особливо не було на що: всі гори навколо були закутані у непроникну ковдру лісу. Та чим далі вгору, тим більше цікавого. Ми підіймалися все вище і краї скелі підходили все ближче до нас. Якось раптово ярус дерев скінчився і прямо перед нами постав суцільний кам’яний схил. Не просто гора каміння, а, здавалося, суцільна велика каменюка, на якій ми виглядали не більше мурашок.
Насправді Сокіл – гора унікальна. Такого більше немає ніде в Криму. Адже, разом з кількома сусідніми горами, він є залишком колишніх рифових колоній, які існували в цих місцях за часів океану Тетісу 130-150 мільйонів років тому. Тоді тут було тепло і неглибоко. Корали жили на глибині 30-40 метрів, грілися під ласкавим сонечком, помирали, а на їхньому місці поселялися їх потомки. Дно океану поступово знижувалося і швидкість опускання за якимось дивним збігом обставин була такою ж, як швидкість наростання нових коралів, тому за багато років утворилися потужні рифи. Наприклад, рифовий масив Сокола досягає 350 метрів! Додайте сюди ще сотню метрів підніжжя і отримаєте неприступну гору-фортецю. Неприступну з трьох боків, а з північного досить навіть під силу нам, звичайним мандрівникам.

Сокіл з протилежного боку Судакської затоки
Тож останню ділянку підйому ми долали відкритою поверхнею колишнього коралового рифу. Нам назустріч з вершини прилетів пронизливий вітер. Схоже, це через нього на цьому схилі ніщо не може втриматися. Тільки де-не-де з тріщин тягнуться до сонця якісь геройські деревця. А так – пустка пусткою. Але це навіть на краще, бо ніщо не заважає йти далі. Тому ми знову розігналися. Ми вже бігли майже наввипередки. І раптом земля втекла з-під ніг!…
One thought on “Через 49 годин і 27 хвилин після нього”