За 47 годин і 31 хвилину до нього

…Пропала карта! Я миттю скидаю рюкзак і прожогом кидаюся донизу. Одне за одним проминаю своїх друзів. На обличчях – подив. Проте не у всіх: замикаючий Денис загадково посміхається: “Щось загубив?”

–         Так, карту! Ти не бачив? – випалюю запізнілі вже слова, бо починаю розуміти, що питання даремне.

Трохи театральності, і заповітний прямокутник зеленого паперу з’являється в його руках. Звичайно, тепер я розумію, як все сталося. Наші рюкзаки стояли поруч біля монастирської стіни, карта лежала на моєму, а потім, певно, впала донизу. Я взяв наплічник першим, тому нічого не помітив, а Денис збирався останнім, тож звернути увагу на клаптик паперу на порожньому місці було не складно.

22-vehicle

Візочок на виході з Сурб-Хача

Не встиг я як слід порадіти тому, що все так гарно скінчилося, як вскочив у нову халепу: пропав рюкзак! От тепер і думаю-гадаю, що краще: лишитися з рюкзаком, але без карти, чи з картою, проте без рюкзака? Відповідь знайшлася вище по дорозі: догнавши своїх, знайшов і рюкзак. Виявляється, це Оленка та Олексій вирішили мені полегшити життя, не без домішки жарту: поки я бігав назад, вони підняли мій наплічник і понесли далі, поки Олена не промовила: «може, відпочинемо?».

– Я думав, ти ніколи цього не скажеш! – з полегшенням видихнув Олексій, відпускаючи лямку ноші: мій рюкзак таки один з найважчих.

А взагалі, я був вдячний друзям: і вони повеселилися, і я трохи відпочив. Побільше би таких жартів. І щоб були більш тривалі.

Незабаром наша дорога виповзла на іншу, яка спускалася з боку вершини гори Гриця. Якщо піти по ній у цю сторону, то, зрештою, шлях виведе до того місця, де ми обідали неподалік від Старого Криму. А ми вибираємо інший напрямок – до урочища Лісова глушина. Назва говорить сама за себе, але чого тут боятися?

Закінчення підйому ознаменувалося привалом. У нагороду за успішний підйом, дорога повела дещо донизу. Скоро опинилися на перевалі. А тут черговий сюрприз: роздоріжжя, не вказане на карті. Папір визнає лише одну дорогу, що веде через сідловину від вершини до вершини. Але GPS-координати точки, що нас цікавить, наштовхують на думку, що нам потрібна саме не позначена на карті ґрунтівка. Тож, майже не вагаючись, йдемо в обхід гори.

Стежка йде майже на одному рівні, коливання висоти досить плавні. Ліс тут суцільний, але дерева високі і немає підліску, тому видно навколо добре. Шлях обходить вигини гори. В деяких долинах стікають струмочки. Біля одного з них, обладнаного кам’яними плитами, зупиняємося, щоб підтягнулися задні. А вдруге зупиняємося вже у долині Сурб-Степаноса.

23-surbstepanos

Залишки монастиря

Сурб-Степанос – сусід Сурб-Хача. Однак він знаходиться у значно жалюгіднішому стані. Порівнявшись з руїнами, кидаємо свої рюкзаки при дорозі і подаємося на розвідку. Власне, роздивлятися тут лишилося мало що: кілька периметрів фундаментів, напівврослі у землю руїни стін з грубого каміння, якісь безформні завали кам’яних брил, з-поміж яких деякі зустрічаються з фрагментами візерунків. Після нашої компанії колишній монастир можливо навіть трохи постраждав: вже повертаючись до рюкзаків ми почули позаду гучний гуркіт – це Олесь вже щось натворив.

24-surbstepanos2

Блукаючи руїнами Сурб-Степаноса

Печеру, яка з’єднувала чоловічий (Сурб-Хач) і жіночий (Сурб-Степанос) монастирі, ми не знайшли (та й чи була вона взагалі?). Зате розвідали гарне джерельце між руїнами і дорогою. З огляду на вечірню пору, вирішуємо стати десь тут. Хоча всього лише четверта вечора, а вже всі зручні місця поруч джерела зайняті наметами інших. Взагалі, для нашої компанії ставати на ночівлю о такій ранній порі – взагалі справа неймовірна. Але далі за картою води не буде, тож є сенс зупинитися тут. Просто пройти трохи далі дорогою, де ще вільно.

25-surbstepanos3

Сліди історії

Поки партія задніх оглядала Сурб-Степанос, ми з нудьги заходилися важити рюкзаки. Я для розваги взяв з собою кантор. Його 22-кілограмової шкали вистачило майже для всіх наплічників. Окрім Олексієвого. Ну, це він з нами перший раз, тому так сталося. А так зазвичай перед походом ми рівномірно розподіляємо загальну вагу між учасниками.  А вже скільки взяти особистого – то справа кожного.

Коли всі зібралися докупи, востаннє одягаємо рюкзаки і, подолавши ще кількасот метрів до наступного відрогу, де дорога черговий раз повертає, стаємо на ночівлю. Галявина тут досить простора, вистачило би місця і для більшої кількості палаток. І не дивно: згідно з картою тут знаходиться розвилка. Одначе зараз лише завдяки смузі, щільніше порослій травою, можна здогадатися, що колись це була дорога. А тепер це наше наметове містечко.

Перший вечір у таборі розпочався рано. Взагалі, коли ми тільки починали ходити, то не завжди вдавалося чітко розрахувати дистанції чи вчасно знайти місце для ночівлі, тому нерідко ставали табором, коли вже і сонечко покотилося спати і сутінки насувалися. І зараз такі запізнення трапляються, але вже все рідше. Сьогоднішній фініш став мало не рекордом з найбільш раннього часу.

Місце мені сподобалося. Наша галявина – рівна-рівнесенька. А всюди поза нею – круті спуски. Чим не фортеця? Лише з одного боку рівний підхід – це вихід до дороги, якою ми прийшли і по якій підемо завтра. І ще нею ходимо по воду до джерела біля руїн Сурб-Степаносу. А навколо все – ліс-ліс. Дерева такі високі, що від неба лишилися лише клаптики. Навіть над нашою галявиною. Але від того, що крони занадто густі, нижче них мало що росте через брак сонячного світла.

Лісова глушина виявилася не такою вже й глухою. Наші сусіди біля струмка не складали враження тихонь. А коли стемніло, то було видно цятки їхніх вогнищ. Може то вони вчиняють якісь ритуали на древніх руїнах? Часом не викликають дух його?

Та нам якось було не до них – у нас вчинялася своя магія навколо ватри – дружня. Забуто першу гірську вечерю і от ми вже сіли навкруг вогнища і граємо у «ситуації». Чи просто розказуємо цікаві чи смішні історії. Андрій час від часу поправляє дровенячки і зграйки іскор здіймаються крізь крони до своїх небесних колег. Теплі помаранчеві відблиски вогнища танцюють на обличчях друзів і від того стає затишно і комфортно всередині. Коли сидиш так у колі навколо ватри, то зовсім байдуже, що за спиною кілометри темного гірського лісу. Важливо те, що у колі.

Те, що перший день – це лише демо-версія туристичного походу, стало зрозуміло на наступний же ранок. Гори вирішили з нами довго не панькатися і, не встиг ще день розпочатися, підготували нам випробовування погодою. Спершу ніби нічого поганого не було – ми навіть встигли успішно поснідати. Але потім небо не витримало і почало нам жалітися на лиху долю. Спершу воно ще намагалося стримувати сльози, тому поодинокі краплі нас не дуже лякали. Та варто нам було зібратися і пройти дорогою якийсь кілометр вгору, як за поворотом нас зустріла біла імла…

продовження

Advertisements

One thought on “За 47 годин і 31 хвилину до нього

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s